Джеймс С. – І прокинеться Левіафан (страница 12)

А тоді Шед закрив обличчя долонями, і його плечі затрусилися.

— Алексе, пригальмуй. Тепер поспішати нікуди, — наказав Голден у рацію. «Лицар» сповільнив прискорення до одного g.

— І що тепер, капітане? — запитала Наомі, пильно дивлячись йому у вічі.

«Ти тепер головний. Дій відповідно».

— Найперше я хотів би розмазати їх по небу, але зброї у нас немає… Тому будемо йти за ними. Стежитимемо, поки не встановимо, куди вони прямують. Розповімо про них усім.

— Пиздатий план, — голосно похвалив Еймос.

— Еймосе, — кинула Наомі через плече, — відведи Шеда донизу і пристебни його в колисці. Якщо треба, дай йому щось, аби він заснув.

— Так точно, шеф, — товстою рукою Еймос обхопив Шеда за талію і повів трапом донизу.

Коли він зник, Наомі розвернулася до Голдена.

— Ні, капітане. Ми за тим кораблем не стежитимемо. Покличемо на допомогу і робитимемо все, що нам скажуть.

— Я…

— Голдене, так, ти головний. А значить, тепер я — старпом, і страхувати капітана, коли той поводиться, мов ідіот, — робота старпома. Капітане, ти поводишся, наче ідіот. Ти щойно вже наривався на ще одну торпеду отією своєю передачею. А тепер хочеш погнатися за ними? І що зробиш, коли доженеш? Передаси їм ще одну порцію прокльонів? — Наомі підступила до нього ближче. — Голдене, ти доправиш до безпечного місця тих чотирьох членів екіпажу, які залишилися живими. І все. Коли ми в безпеці, можеш починати свій хрестовий похід. У мене все, капітане.

Голден відстібнувся від крісла й підвівся. Джин почав вивітрюватися, і все тіло ломило від хворобливої слабкості. Наомі підняла підборіддя і не відступила.

— Радий, що ти зі мною, Наомі. Провідай команду. Мак-Давелл дав мені останній наказ.

Наомі зміряла його підозріливим поглядом; Голден бачив, що вона йому не довіряє. Він не став захищатися — просто дочекався, коли вона піде. Кивнувши, Наомі спустилася трапом на нижню палубу.

Коли вона пішла, заходився методично скачувати показники всіх сенсорів з «Кентербері» та «Лицаря» і збирати їх у файл радіопередачі. Алекс спустився з кокпіта й важко присів на сусіднє крісло.

— Я подумав, кеп… — голос Алекса так само тремтів після джину, як і Голденів.

Голден придушив у собі роздратування від того, що йому завадили, й запитав:

— Про що?

— Та про отой стелс-борт.

— Кажи.

— От не знаю, чи бувають у піратів такі потужні іграшки.

— Продовжуй.

— Та річ у тім, що такі техи я бачив лише, коли служив на фльоті. Пліткували тоді про борти з енергопоглинальними обшивками і внутрішньою вентиляцією тепла. Зброя стратегічного призначення, а не тактичного. Рушій у роботі не заховаєш, але можна прилетіти на місце і його вимкнути, а всі викиди тепла зберігати у внутрішніх резервуарах — і тоді тебе не видно. А енергопоглинальна обшивка не дасть тебе знайти радарам, ладарам і пасивним сенсорам. Ну і ще навряд чи хтось, окрім військових, міг би накласти лапу на ядерні заряди.

— Ти хочеш сказати, що це зробили марсіянські військові?

Алекс зробив довгий нервовий вдих.

— Якщо таке лайно було в нас, то й земляни працювали б над таким.

Чоловіки дивилися один на одного крізь вузький прохід між кріслами, і невимовлені слова пригнічували більше, ніж перевантаження у десятки g. Зі стегнової кишені свого скафандра Голден видобув передавач з акумулятором, який вони підібрали на «Скопулі». Став розбирати його на частини, сподіваючись побачити штамп або герб. Алекс спостерігав — мовчки, що було зовсім на нього не схоже. Передавач звичайнісінький — такий можна знайти в радіорубці будь-якого судна Сонячної системи. Акумулятор — непримітний сірий паралелепіпед. Алекс простягнув руку, і Голден віддав акумулятор йому. Пілот зняв пластиковий сірий кожух і покрутив металевий корпус у руках. Не промовляючи ані слова, він підніс його денцем до Голденових очей. На чорному металі — карбований серійний номер, що починався з чотирьох літер: ФМРК.

Флот Марсіянської Республіки Конґресу.

Передавач налаштований на повну потужність. Пакет даних готовий. Голден стояв перед камерою, нахиливши голову трохи вперед.

— Мене звати, — почав він, — Джеймс Голден. Мій корабель, «Кентербері», щойно знищило військове судно, обладнане стелс-технологіями. Вони використовували апаратуру, на якій викарбуваний серійний номер марсіянського флоту. Пакет даних долучаю.

Розділ шостий. Міллер

Автокар мчав тунелем, але вищання електромотора не було чутно через сирену. За їхніми спинами лишалися цікаві перехожі та сморід перегрітих підшипників. Міллер нахилився вперед на сидінні, ніби таким чином міг прискорити машину. До відділку лишалося три рівні та приблизно чотири кілометри.

— Ну гаразд, — подав голос Гевлок. — Ти мені вже вибач, але дечого не можу зрозуміти.

— Що?! — Міллер мав на увазі «що ти верзеш?». Гевлок прочитав це як «що саме ти не можеш зрозуміти?».

— Водовіз підірвали десь за мільйон кілометрів звідси. Нащо найвищий рівень тривоги? У наших резервуарах води достатньо ще на багато місяців, навіть без квотування. І залишається ще багато водовозів. Через що всі так переполошилися?

Міллер обернувся і подивився просто у вічі напарникові. Низенький, кремезний. Масивні кістки — подарунок дитинства у повній земній гравітації. Зовсім як отой мудак із відео. Вони не розуміють. Якби на місці Голдена опинився Гевлок — він напевно викинув би точнісінько такого ідіотського, дурнуватого, безвідповідального коника. На мить вони перестали бути поліціянтами. Перестали бути напарниками. Вони були поясанином і землянином. Міллер відвів погляд, поки Гевлок не помітив цю зміну в його очах.

— Отой мудак Голден? Із відео? — уточнив Міллер. — Він щойно за всіх нас оголосив війну Марсу.

Автокар заклав віраж і покренився — вбудований комп’ютер змінив маршрут із урахуванням якоїсь заминки у трафіку за пів кілометра перед ними. Гевлок ухопився за опорне кріплення, намагаючись утримати рівновагу. Вони залетіли на пандус до наступного рівня; пішоходи розбігалися перед ними, даючи дорогу.

— Там, де ти виріс, вода, може, й брудна, але вона падає просто з неба на голову. Повітрям важко дихати, але воно нікуди не втече, якщо підведе герметизація дверей. А тут усе не так.

— Але ж ми не на тому кораблі. Та й лід нам не настільки потрібен. Ми не під загрозою.

Міллер зітхнув, приклав руку до чола і заходився терти очні яблука пальцями, аж поки перед очима не попливли різноколірні плями.

— Коли я служив в убивствах, — нарешті почав Міллер, — була справа такого собі чувачка, спеціаліста-розпорядника майна за контрактом із Місяця. Хтось спалив йому п’ятдесят відсотків шкіри і викинув зі шлюзу. Виявилося, що він відповідав за обслуговування шістдесяти найманих нір на тридцятому. Бідняцький райончик. Ну і був трохи нечистий на руку. По три місяці не міняв повітряні фільтри. У трьох помешканнях виявили плісняву. І знаєш, що ми розкопали після цього?

— Що?

— А ніфіга не розкопали, бо закрили справу. Деяким людям судилося померти, і він був з таких. А наступний за ним контрактник вичищав вентиляцію і міняв фільтри за розкладом. Отак ведеться у Поясі. Якщо ти тут живеш і не ставиш системи життєзабезпечення понад усе — помреш молодим. Усі, хто досі тут живі, навчилися це цінувати.

— Ефект добору? — перепитав Гевлок. — Ти серйозно зараз агітуєш за ефект добору? Ніколи не подумав би, що почую таку фігню від тебе.

— Яку фігню?

— Расистську фігню, якої повно у пропаганді. Фігню про те, ніби умови проживання настільки змінили поясан, що вони не просто стали довготелесими й обсесивно-компульсивними, а майже перестали бути людьми.

— Я такого не казав, — заперечив Міллер, підозрюючи, що саме це він і сказав. — Просто поясани не будуть лагідно дивитися на будь-кого, хто нехтує базовими ресурсами. Той лід мав стати для нас повітрям, паливом і питвом. Про таке не жартують.

Автокар вискочив на металеві ґратки пандуса. Нижчий рівень стрімко віддалявся попід ними. Гевлок мовчав.

— Але ж той Голден не сказав, що це були марсіяни. Просто вони знайшли акумулятор марсіянського виробництва. Гадаєш, цього буде достатньо, щоб люди… оголосили війну? Просто на підставі того, що якийсь чувак сфоткав акумулятор?

— Наша проблема — не ті, хто терпляче чекає на подробиці, — сказав Міллер.

«Принаймні не сьогодні, — додав подумки. — От коли будуть подробиці, тоді й з’ясовуватимемо, хто на чиєму боці».

Приміщення відділку «Зоряної спіралі» було заповнене людьми більш як наполовину. Службовці стояли групами і кивали одне одному, звузивши очі та стиснувши щелепи. Хтось із відділу проституції засміявся — його сміх був голосний, награний і просякнутий страхом. Міллер спостерігав, як змінюється вираз Гевлока, поки вони йшли від входу до своїх робочих місць. Реакцію Міллера землянин іще міг списати на те, що той перестраховується через дрібниці. А тут цілий відділок. Ціла служба безпеки. Коли вони дісталися до своїх стільців, Гевлок тільки очі витріщав.

Увійшла капітанка Шаддид. Тепер вона не здавалася невиспаною — волосся зібране ззаду, уніформа сидить ідеально і професійно, голос спокійний, як у хірурга на лінії фронту. Вона залізла на найближчий стіл, перетворивши його на імпровізовану кафедру.

— Пані, панове… — почала Шаддид. — Ви бачили відео. Маєте якісь запитання?

— Хто дозволив тому придуркові-землянину наближатися до радіо? — вигукнув хтось.