Джеймс С. – І прокинеться Левіафан (страница 11)

— Капітане, ми завантажені по вінця. Такою тягою просто вирвемо двигун із кріплень, — відповіла Аде. Капітан, певно, наказав їй увімкнути рушій Епштейна.

— Пані Тукунбо. У нас… чотири хвилини. Якщо вирвете двигун, я вас не штрафуватиму.

— Слухаюся. Заряджаю основний рушій. Установка на максимальну тягу, — відповіла Аде, і на тлі її голосу заревла сирена попередження про високі перевантаження.

Наступні кілька секунд Голден чув голосніше клацання — Аде пристібалася сама.

— Готовність рушія через три… дві… одну… запуск, — відкарбувала вона.

«Кентербері» застугонів так голосно, що Голденові довелося стишити рівень гучності каналу. Корабель кілька секунд репетував і стогнав, немов банші, перш ніж усе урвалося оглушливим гуркотом. Голден вивів на екран зовнішню оптику і спробував зосередитися на картинці попри те, що в очах темніло від прискорення. Принаймні «Кентербері» не розвалився на шматки.

— Що це в біса було? — голос Мак-Давелла лунав приглушено.

— Двигун відірвав опору і вимкнувся, — відрапортувала Аде, не додаючи «я саме про це і попереджала».

— Скільки часу ми виграли?

— Небагато, капітане. Торпеди зараз на сорока кеме в секунду і ще прискорюються. А ми на маневрових.

— Хай йому біс! — вилаявся Мак-Давелл.

— Нас підіб’ють, капітане, — сказала Аде.

— Джиме, — голос капітана раптом залунав напрочуд чітко, оскільки він відкрив прямий канал до Голдена. — Нас підіб’ють, і на те нема ради. Двічі клацни, що зрозумів.

Джим двічі клацнув рацією.

— Гаразд, тож тепер подумаймо, як нам вийти з цієї халепи живими. Певно, що вони хочуть вивести нас із ладу і взяти на абордаж, а отже, цілять у двигун і антени зв’язку. Бекка ввімкнула маячок СОС одразу, щойно вони випустили ті торпеди, і я хочу, щоб ти не припиняв кричати після того, як ми замовкнемо. Якщо вони знатимуть, що ти тут, то, може, і не викинуть усіх у відкритий космос. Свідки і все таке.

Джим ще раз клацнув двічі.

— Розвертайся, Джиме. Ховайся за тим астероїдом. Клич на допомогу. Це наказ.

Джим клацнув двічі, а тоді подав Алексу команду на повну зупинку. Велетень, що стиснув був його груди залізною хваткою, зник умить, і його місце заступила невагомість. Якби Голден не був по вінця накачаний стимуляторами, його знудило б від такого різкого переходу.

— Що там, офіцере? — подав голос Алекс.

— Новий наказ, — зуби Голдена видзвонювали від надміру джину. — Ми кличемо всіх на допомогу і домовляємося про викуп полонених, коли ті мудаки візьмуть «Кент». Курс назад до астероїда, бо це найближче укриття.

— Слухаю! — підтвердив Алекс, а тоді додав майже пошепки: — Чого б я не віддав зараз, аби мати парочку торпед, а чи й невеличкий рейкотрончик уздовж кіля…

— Розумію.

— Будимо малечу внизу?

— Нехай сплять.

— Слухаю! — ще раз сказав Алекс і відімкнув зв’язок.

До того, як його знову здушило прискорення, Голден устиг увімкнути сигнал СОС від «Лицаря». Лінія з Аде усе ще була відкритою, капітан відключився — тож Голден знову міг розчути її дихання. Він викрутив гучність на максимум та відкинувся на спинку колиски — його от-от мало розчавити надміром ваги. Алекс не розчарував.

— Одна хвилина, — вимовила Аде так голосно, що динаміки шолома затріщали.

Голден не став стишувати гучність. Голос Аде звучав напрочуд спокійно, поки вона відраховувала секунди до удару.

— Тридцять секунд.

Голден відчайдушно хотів щось говорити, підтримувати, жартувати, велемовно та неправдиво зізнаватись у коханні. Велетень, що стиснув груди, лише зареготав низьким ревищем реактивного двигуна.

— Десять секунд.

— Готуйтеся вимикати реактор і вдавати мертвих після удару торпед, — наказав Мак-Давелл. — Якщо ми не загроза — вони не вистрелять по нас іще раз.

— П’ять, — вела далі Аде.

— Чотири.

— Три.

— Дві.

— Одна.

«Кентербері» затрусився, і всі монітори вмить побіліли. Аде різко вдихнула, і на цьому зв’язок із нею обірвався. Вищання статики мало не розірвало Голденові барабанні перетинки. Підборіддям він збив гучність та перемкнувся на канал до Алекса.

Тяга «Лицаря» раптом упала до прийнятних двох g, а показники всіх сенсорів зашкалювали. Яскраве світло увірвалося крізь невеликий ілюмінатор атмосферного шлюзу.

— Алексе, що там?! Доповідай, Алексе! — кричав Голден.

— Боже милостивий… Ядерний удар. Вони підірвали «Кент», — голос Алекса звучав тихо та пригнічено.

— Стан корабля? Доповідай про стан «Кентербері»! Мої сенсори нічого не показують, усе просто залило білим!

Після чималої паузи Алекс нарешті вимовив:

— Мої сенсори теж нічого не показують, командире. Але про стан «Кентербері» можу доповісти. Я його бачу.

— Бачиш? Звідси?

— Атож. Я бачу хмару завбільшки як гора Олімп. Командире, «Кентербері» більше нема. Більше нема, командире.

«Такого просто не може бути», — протестували думки в Голденовій голові. Такого не буває. Пірати не підривають криговози ядерною зброєю. Вони нічого не виграють із цього. Ніхто їм не заплатить. А якщо комусь дуже хочеться вбити пів сотні людей, то набагато простіше увірватися в який-небудь ресторан із автоматом напереваги.

Він хотів кричати про це, кричати на Алекса за те, що той каже неправду. Але він, Голден, має зберігати спокій. «Тепер я тут старий».

— Гаразд. Нове завдання, Алексе. Тепер ми свідки вбивства. Треба повернутися до того астероїда. Поки я підготую радіопередачу. Розбурхаємо всіх. Вони мають знати. А поки я перезапущу сенсори.

Один за одним Голден повимикав усі сенсори та програмне забезпечення, почекав дві хвилини, а тоді поступово запустив їх. Руки трусилися. Його нудило. Він почувався так, ніби керує своїм тілом по рації — і не знав, скільки з того відчуття було викликано джином, а скільки шоком.

Сенсори ожили. Як і будь-який зореліт на космічних маршрутах, «Лицар» мав радіаційні щити. До гігантської магнітосфери Юпітера не підступишся без них. Проте Голден сумнівався, що конструктори цього корабля передбачили можливість детонації пів десятка атомних бомб поблизу. Та все-таки їм пощастило. Вакуум, звісно, відгородив їх від електромагнітного імпульсу, але енергія самого вибуху цілком могла розплавити кожен сенсор на судні.

Коли прокинувся радар, Голден просканував ділянку космосу, де раніше перебував «Кентербері». Жодного уламка, більшого за футбольний м’яч. Перемкнувся на корабель нападників, що неквапливо віддалявся в бік Сонця на прискоренні в один g. Жар обпалив Голденові груди.

Страху не було зовсім. Розширення артерій тільки посилило його лють — у скронях гупало, кулаки стиснулися до болю в сухожилках. Він увімкнув рацію і спрямував вузькопроменеву передачу на ворожий корабель.

— Увага тій сволоті, яка наказала атакувати «Кентербері», цивільний криговоз, що зараз розвіюється хмарою пари по космосу. Не сподівайся, що ти зможеш так просто звалити. Мені пофіг на твої причини, але ти щойно вбив п’ятдесят моїх друзів. І ти маєш знати, ким вони були. Тож посилаю тобі імена і фотографії кожного та кожної, які загинули на тому кораблі. Подивися, мудаче, що ти накоїв. Поміркуй про це добряче, поки я з’ясовую, хто ти такий.

Голден вимкнув канал передачі голосу, завантажив файли досьє екіпажу «Кентербері» й почав передавати їх на інший корабель.

— Що ти замислив? — запитала Наомі позаду нього, не по рації.

Вона стояла там, знявши шолом. Піт приклеїв її густе чорне волосся до голови та шиї. Наомі дивилася на Голдена безвиразно. Він зняв шолом.

— Хочу показати їм, що «Кентербері» був справжнім кораблем, на якому працювали справжні люди. Люди, з реальними іменами та родинами, — від джину голос Голдена тремтів більше, ніж йому хотілося б. — Якщо накази на тому кораблі віддає хтось, хоча б віддалено схожий на людину, то сподіваюся, ці картинки переслідуватимуть його завжди, аж поки він не скінчить життя в утилізаторі відходів, куди його відправлять за вбивство.

— Здається, вони не оцінили, — Наомі показала на панель приладів позаду Голдена.

Вороже судно якраз навело на них лазер-цілевказівник. Голден затамував дихання. Торпедної атаки не було, але за кілька секунд лазер стелс-корабля згас, а двигун прокинувся яскравим спалахом; тепер вони віддалялися на високому прискоренні. Голден почув, як Наомі нервово видихнула і запитала:

— То що, «Кента» більше нема?

Голден кивнув.

— Трахніть мене семеро! — вигукнув Еймос.

Еймос і Шед стояли поруч коло трапа. Лице Еймоса рябіло червоними та білими плямами, а його гігантські ручиська самі собою стискалися в кулаки і розтискалися. Шед упав навколішки; прискорення у два g із силою приклало його об палубу. Він не плакав. Він просто поглянув на Голдена і проказав:

— Що ж, Кемерон не отримає своєї руки.