Джеймс Купер – Слідопит, або Суходільне море (страница 62)

— Отака легкість і пружність, друже, то в неї від матері, ну, а від мене вона перейняла трохи сили,— сказав він.— Мені навіть здається, що і її мати не була така красуня, а втім, Дангеми,— як чоловіки, так і жінки,— теж відзначаються своєю вродою. Ну, Слідопите, сподіваюся, ти не пропустив цієї нагоди і все до кінця сказав дівчині? В цих справах жінки люблять відвертість.

— Гадаю, що і я, і Мейбл, нарешті, зрозуміли одне одного,— відповів провідник, відвернувшись убік, щоб не зустрітися поглядом з приятелем.

— От і прекрасно! Деякі люди гадають, що сумніви та непевність надають коханню більшої принадності, але я належу до тих, які вважають, що чим ясніше говорить язик, тим легше сприймає розум. Ну і як, це її здивувало?

— Боюся, що навіть дуже, сержанте... Боюся, що це для неї була велика несподіванка... Так, так, саме несподіванка.

— Що ж, несподіванка в коханні так само закономірна, як і па війні напад із засідки, хоча про ворога набагато легше сказати, що ти застукав його зненацька, ніж про жінку. Але, сподіваюся, Мейбл не кинулася навтьоки?

— Ні, сержанте, вона й не думала тікати, це я можу сказати з чистою совістю.

— Сподіваюся, дівчина не була й вельми піддатлива? Її мати соромилася та конозилася з добрий місяць... А все-таки відвертість — гарна риса як у жінок, так і в чоловіків.

— Авжеж, авжеж, але й розсудливість теж.

— Від двадцятирічної дівчини, Слідопите, ще не можна чекати великої розсудливості, але й вона набудеться з часом. То було б непростимо, якби котрийсь із нас не мав розсудливості, а для Мейбл у її віці це ще по страшно.

Слідопитове обличчя, коли він слухав оці сержантові розумування, не раз пересмикували нервові живчики, хоча він уже майже цілком поновив самовладання, яке було чи не найголовнішою рисою його характеру, набутою, очевидно, завдяки багаторічному спілкуванню з індіянами. Він тільки то зводив, то знову опускав очі, а один раз його суворе лице ніби вже прояснилося було у властивій йому одному усмішці, але ця веселість, якщо й тривала яку мить, швидко змінилася виразом глибокого страждання. Саме це незвичайне поєднання в ньому душевних мук з природженою щиросердою життєрадісністю, мабуть, чи не найбільше вразило Мейбл. Тож не диво, що під час описаної нами розмови-освідчення їй іноді починало здаватися, ніби Слідопит не так уже й страждає, бо в нього могла раптом з’явитися якась добродушна й весела посмішка, що тільки додавала наївності його майже по-дитячому щирій натурі. Проте це враження було недовге, і вона знову бачила болісне глибоке страждання, яке, здавалося, шматувало його душу. А Слідопит у таких справах був і справді як дитина: без будь- якого досвіду в людських взаєминах, він не вмів приховати жодної своєї думки, а його жадібний, допитливий розум надзвичайно легко сприймав і так само легко видавав кожне глибоке почуття. Дитина з примхливою фантазією і та навряд чи з більшою легкістю піддавалася б зовнішнім враженням, ніж ця доросла людина, така щира в своїх почуттях і така сувора, мужня, стоїчна і разом з ,тим стійка в усьому, що стосувалося її повсякденних занять.

— Ти правду кажеш, сержанте,— потвердив Слідопит,— такій людині, як ти, аж ніяк не простимо помилятися.

— Зачекай лишень трохи, ти й сам згодом скажеш, яка чесна й щира дівчина моя Мейбл!

— Ет, сержанте!..

— Чоловік з такими заслугами, як у тебе, Слідопите, здатен справити враження навіть на скелю,— дай тільки час!

— Сержанте Дангеме, ми з тобою давні бойові друзі, не один похід провели вкупі у цих диких краях і не раз виручали один одного, тож можемо говорити відверто... Звідки це ти взяв, що така дівчина, як Мейбл, може коли-небудь уподобати такого неотесаного чоловіка, як я?

— Як це — звідки? Підстав тут немало, та ще й яких підстав, друже мій! Ось хоча б наша взаємна виручка в боях, спільні походи, про які ти й сам згадував, а головне — ти мій найдовіреніший і випробуваний друг.

— Все це правда, однак це стосується мене й тебе, але аж ніяк не твоєї вродливої доньки, сержанте. Вона може тільки подумати, що всі ці спільні походи лише огрубили мої риси, котрі до того, можливо, були трішки приємніші. Та й навряд чи можна викликати до себе прихильність дівчини однією дружбою з її батьком. Покохати одне одного можуть лише люди, в яких багато спільного, а моя натура і мої звички, сержанте, ніяк не пасують натурі та звичкам Мейбл Дангем.

— Знову ти свої сумніви розводиш, Слідопите, а таким робом у дівчини ніколи не доб’єшся прихильності. Жінки не люблять нерішучих чоловіків і віддають перевагу тим, котрі не зупиняються ні перед чим. Скромність, брате, личить рекрутові та ще хіба новенькому прапорщикові, уперше прикомандированому до полку, де він спочатку виконує розпорядження навіть унтер-офіцерів, доки увійде в курс справ. Я згоден припустити, що скромність навіть личить інтендантові чи пасторові, та чорти б її побрали, якщо вона вселиться у справжнього вояка або в закоханого. Старайся бути якомога далі від скромності, коли хочеш прихилити до себе жіноче серце. А щодо твого твердження, буцімто сходяться лише за спільними рисами, то хибнішого судження про такі справи й бути не може. Якби люди кохали собі подібних, то жінки сходилися б із жінками, а чоловіки — з чоловіками. У коханні сходяться саме протилежності (сержант, виявляється був просто вчений у цій галузі), і в цьому відношенні тобі нічого паленіти перед Мейбл. Он подивися на поручника М’юра: та він, кажуть, уже п’ять разів був одружений, а скромності в нього не більше, як у того гарапника.

— Хоч як би поручник М’юр козирився, йому ніколи в світі не бути чоловіком Мейбл Дангем!

— Розумно сказано, Слідопите, бо я давно вже вирішив: моїм зятем будеш ти. Ще якби я був сам офіцером, то, може, М’юр міг би на щось сподіватися, але час і без того спорудив стіну поміж мною та дочкою, і я не хочу щоб мене розділяли з нею ще й офіцерські покої.

— Нехай Мейбл, сержанте, вибирає собі того, до кого вона серцем горнеться; вона ж така молоденька, така життєрадісна, і хай бог боронить, щоб із моєї вини хоч одна пушинка обтяжила її душу, що вся сповнена щастям і радощами.

— Ти з нею говорив відверто? — швидко й аж різко запитав сержант.

Слідопит був такий правдивий, що не міг відповісти заперечливо на так прямо поставлене. запитання; однак попри все це він був ще й такий благородний, що повернув усе так, аби не накликати на Мейбл гніву батька, який (а це добре знав Слідопит) був дуже нестриманий, коли сердився.

— Так, ми були відверті одне з одним,— відповів Слідопит,— і хоч мені личко Мейбл, як і будь-кому, дуже миле, я в нім, сержанте, не побачив того, що підбадьорило б мене.

— Та невже це дівчисько посміло відмовити тобі — найкращому другові свого батька?!      -

Слідопит відвернувся, аби не виказати душевних страждань, які, він відчував, виказувало його обличчя, і сказав тихим, але твердим голосом:

— Мейбл така добра, що не образить нікого, вона не скаже різкого слова й собаці. А втім, не так я запитував, сержанте, щоб одержати рішучу відмову.

— А ти що, може, чекав, що моя дочка повіситься тобі на шию, навіть не знаючи твоїх справжніх намірів? Не була б вона дочкою своєї матері, якби так зробила, та й моєю теж! Дангеми не менше за королів люблять відвертість, проте чіплятися ні на кого вони не стануть. Доведеться, мабуть, самому взятися за діло, Слідопите, і відкладати я його не буду на довго: сьогодні ж увечері поговорю з нею від твого імені.

— Краще не треба, сержанте... Прошу тебе, не треба. Хай ми удвох з Мейбл, може, якось уладнаємо цю справу. Молоді дівчата — полохливі, як пташки: вони не люблять, щоб їх підганяли й балакали з ними суворо. Хай уже ми самі з Мейбл якось вирішимо цю справу...

— Гаразд, я згоден, друже, але тільки за умови, що ти даєш чесне слово при першій же нагоді прямо й відверто обговорити це діло з Мейбл.

— Я запитаю її, сержанте... обов’язково запитаю, тільки дай слово, що ти не будеш втручатися в цю справу... Так, я обіцяю запитати Мейбл, чи хоче вона піти за мене, хай би навіть на це запитання вона зареготала мені в вічі.

Сержант Дангем досить охоче погодився на це, бо він усе ще був глибоко переконаний у тому, що людина, котру він сам так високо цінував і поважав, має бути прийнятна і для його дочки. Сам він одружився із значно молодшою за себе і тому не вбачав, нічого незвичайного в тому, що між Мейбл і Слідопитом була така велика різниця в роках. До того ж, Мейбл так перевищувала свого батька освітою та вихованням, що він не міг навіть збагнути цього. Що ж, чи не найприкрішим у зіткненні освіченості з невіглаством, тонкого смаку — з несмаком, витонченості — і грубістю є саме те, що судити про ці високі якості найчастіше випадає тим, котрі не мають ніякого уявлення про них. Не був цілком здатний і сержант Дангем оцінити доччині смаки або хоч приблизно уявити собі її почуття, які частіше підкоряються непідвладним пориванням та пристрастям, аніж тверезим розумуванням. Проте, оцінюючи Слідопитові шанси, паш достойний вояка не так уже й помилявся, як це може на перший погляд здатися. Знаючи краще за інших усі безперечні чесноти цієї людини — її правдивість, вірність своїм принципам, відвагу, самовідданість, безкорисливість,— сержант мав багато підстав гадати, що такі якості неодмінно зворушать за слушної нагоди серце хоч якої жінки; він тільки глибоко помилявся, коли гадав, ніби його дочка якось інтуїтивно може збагнути всі ті чесноти, які він сам роками виявляв у розвідникові в бесідах і різних пригодах.