Джеймс Купер – Слідопит, або Суходільне море (страница 61)

— А воно саме так і вийшло, саме так і вийшло, Мейбл! Всі ті ваші розмови, ваші думки, висловлені ніжним голосом та лагідним тоном, до яких я не звик у лісі, й призвели до цього нещастя. А тепер мені все стало ясно, і я краще розумію різницю між нами. Що ж, якось постараюся відігнати від себе ці думки й знову піду полювати звіра й висліджувати ворогів. Ах, Мейбл, не тою стежкою я йшов, відколи зустрів вас!

— А зараз ви знову вийдете на вірну стежку. Незабаром усе це забудеться, і ви пам’ятатимете мене тільки як друга, який зобов’язаний вам своїм життям.

— Це, можливо, так можна в містах, а тут, серед лісів,— навряд. Тут як побачиш прекрасне, то воно довго в тебе стоїть перед очима, а коли ще по-справжньому і глибоко увійде в душу, то не легко його звідти викинути.

— Але ж ваші почуття до мене — то не справжнє кохання, і до того ж не така вже я й красуня. Ви все забудете, коли серйозно все обміркуєте і переконаєтеся, що я зовсім не годжуся вам у дружини.

— Я так і казав сержантові, а він усе таки наполіг на своєму. Я бачив, що ви замолода й занадто гарна і не до пари чоловікові середніх років, який і замолоду був не хтозна-який красень; а крім того, ми люди зовсім різні характерами, і моя мисливська хатина навряд чи припала б до вподоби дівчині, вихованій у панських покоях. Коли б я був молодший і кращий на вроду, як от, наприклад, Джаспер — Прісна Вода...

— До чого тут Джаспер — Прісна Вода!— нетерпляче обірвала його Мейбл.— Давайте краще поговоримо про щось інше.

— Джаспер — добрий хлопець, Мейбл! А який він красень! — щиросердо відповів Слідопит і серйозно глянув на дівчину, явно невдоволений зневажливим, як йому здалося, ставленням до свого приятеля.— Якби мені хоч половина Джасперової вроди, то в мене не було б із самого початку стільки справжніх підстав для побоювання.

— Облишмо Джаспера Вестерна в спокої,— сказала знову Мейбл, червоніючи по самі вуха.— Можливо, він і вартий похвали під час шторму чи на озері, але тут не варто про нього згадувати.

— Боюся, Мейбл, що він кращий за того, хто, мабуть, буде вашим чоловіком, хоча сержант і каже, що цьому ніколи не бути. Проте сержант помилився раз, може помилитися і вдруге.

А хто це такий, що, по-вашому, буде моїм чоловіком, Слідопите? Це мені не менш дивно почути, ніж те, що я вже сьогодні тут чула.

— Я вважаю, що в тім нема нічого дивного, коли хтось шукає собі рівню, і ті, що провели довгі роки серед офіцерських дружин, самі хочуть стати дружинами офіцерів. Але з вами, Мейбл, я можу балакати відверто, сподіваючись, що мої слова не завдадуть вам болю: я тепер знаю, як то важко переживати душевні розчарування, і я не бажав би такого горя, як я переніс, навіть мінгові. Тільки щастя в офіцерському наметі буває не більше, ніж у солдатському курені, і хоча воно й спокусливіше жити в офіцерських покоях, ніж у казармі, але там, за зачиненими дверима, теж бувають сімейні свари між чоловіком і жінкою.

— Я в цім аж ніяк не сумніваюся, Слідопите. І якби я, не дай боже, опинилася перед подібним вибором, я б радніше пішла за вами в лісову хижу й поділила вашу долю, хоч якою б вона була, ніж переступила поріг дому будь-якого з відомих мені офіцерів, аби стати в нім господинею.

— Але не так думає, Мейбл, і не на те розраховує майор Ланді!

— А що мені той Ланді? Він командир п’ятдесят п’ятого полку, то хай собі командує і викручує своїми солдатами, скільки йому заманеться, а мене він не може присилувати піти заміж за котрогось із своїх вищих чи нижчих офіцерів. До речі, звідки це ви знаєте про думку Ланді з цього приводу?

— Від самого Ланді, Мейбл. Сержант признався йому, що хотів би мати мене своїм зятем, а майор, як давній і добрий мій приятель, мав зі мною про це розмову. Він мені прямо сказав, що було б великодушніше з мого боку поступитися офіцерові, ніж прирікати нас на незавидну долю дружини мисливця. Я чесно визнав його думку слушною і вже був погодився з ним, та коли він сказав, що хоче вас одружити з квартирмейстером, я, звичайно, не погодився з ним. Так, так, Мейбл, я досить добре знаю Деві М’юра, бо хоч ви за ним і станете справжньою леді, та він ніколи не зробить вас щасливою, як і сам ніколи не стане порядною людиною. Я вам чесно кажу, повірте, бо тепер я остаточно переконався в тім, що сержант помиляється.

— Мій батечко, Слідопите, таки дуже помилявся, якщо словом чи ділом завдав вам страждань, але я вас так поважаю і так щиро ставлюся до вас, що коли б не... я хочу сказати, хай знають усі, що поручникові М’юру ніколи не добитися моєї руки. Краще все життя бути дівкою, ніж стати леді ціною такою шлюбу.

— Я не сумніваюся, що ви кажете щиру правду, Мейбл,— ревно відповів Слідопит.

— А я не можу сказати інакше в таку мить, у такому питанні та ще такій людині, як ви. Ні, хай поручник М’юр шукає собі наречену, де хоче... Моє ім’я ніколи не поповнить списку його дружин.

— Дякую вам, Мейбл, дякую! Бо хоч мені й не лишилося ніяких надій, я, проте, ніколи не мав би спокою, коли б ви вийшли заміж за квартирмейстера. Я потерпав, що ви поквапитесь на його чин; так, потерпав, а я ж знаю цього чолов’ягу. Не ревнощі примушують мене так говорити, а моє сумління, бо я знаю, шо він за один. Та коли б ви закохалися в якогось гідного юнака, як, наприклад, Джаспер Вестерн.

— Чого вам цей Джаспер — Прісна Вода не сходить з язика, Слідопите? Наша з вами дружба зовсім не стосується його. Давайте краще побалакаємо про вас і про те, як ви думаєте провести цю зиму.

— Ет, Мейбл, що там про мене балакати! Я і раніше не багато був вартий, хіба що в розвідці та в стрільбі, а тепер, коли я зрозумів сержантову помилку, ціна мені і того менша. Тож нічого про мене балакати. Скажу тільки, що мені дуже приємно було стільки часу провести поруч з вами і хоч потішити себе деякий час надією, що сержант має слушність. Але зараз усьому цьому настав кінець. Я піду з Джаспером у плавання по озеру, а там стільки роботи, що непотрібним думкам ніколи буде лізти в голову.

— Там ви усе це забудете... забудете мене... Ні, ви мене не забудете, Слідопите, але підете знову шукати слідів і перестанете думати про дівчину, яка не варта того, щоб порушувати ваш спокій.

— Досі я ніколи не думав і навіть уявити собі не міг, Мейбл, що дівчата здатні так перевернути все наше буття. Доки я вас ще не бачив, Мейбл, у мене був такий спокійний сон, як у того немовляти: досить було схилити голову на корінь дерева чи на камінь або прилягти на звірячу шкуру, як я вже спав мертвим сном, якщо, звичайно, не ввижалися мені події прожитого дня. І спав так, не ворушачись і не прокидаючись, до самого ранку, а вставав я рано, ще коли й ластівки не літають. Все це, як на мене, природна здатність, і на неї можна покластися навіть у самому таборі мінгів; бо мені вже траплялося перевіряти її в самісінькому лігві цих волоцюг.

— Все це вернеться знову, Слідопите, бо хіба може така чесна й щира людина, як ви, втрачати своє щастя задля якогось пустого захоплення. І бачитимете ви спи про полювання, про забитих вами оленів та спійманих бобрів.

— Ет, Мейбл! Не хотів би я більше мріяти про це! До зустрічі з вами мені приносило своєрідну втіху марити, як я буцімто переслідую з собаками здобич і навіть іду слідами ірокезів — та що там: мені так і ввижалося, що я налітаю на ворогів із засідки й даю їм чосу. Але відколи я зустрів вас, Мейбл, усе це втратило свою привабливість. Тепер я більше не думаю про щось подібне, а в останню ніч перед відплиттям із форту мені приверзлося, неначе десь у кленовім гаю стоїть моя хатина, й під кожним деревом я бачу Мейбл Дангем, а пташки довкола не щебечуть, як завжди, а виспівують, і всі олені поставали й слухають їхніх пісень. Я ніби хотів вистрілити в одну лань, проте «оленебій» дав осічку; тоді лань засміялася мені в обличчя, та ще так весело, як дівчина молода й побігла геть, озираючись і ніби манячи мене за собою.

— Не треба більше про це, Слідопите! Годі-бо вже! — благально промовила Мейбл, витираючи сльози: щире освідчення суворого лісовика в коханні до неї глибоко схвилювало ніжне серце дівчини.— А зараз ходімо назустріч моєму батькові, він має бути недалеко, бо стріляв десь тут зовсім близько.

— Сержант помилився... так, так, це була з самого початку помилка, бо горлиця вовкові не пара.

— А ось і мій рідненький батечко йде! — перепинила його Мейбл.— Нумо прикинемося зовні веселими й щасливими, як і личить бути справжнім друзям, і хай те, що ми тут говорили, залишиться нашою з вами таємницею, гаразд?

Запала мовчанка; тільки чути було, як усе ближче й ближче похрускує галуззя під ногами в сержанта, котрий невдовзі й сам вигулькнув з кущів майже поруч. Підійшовши ближче, він допитливо глянув перш на дочку, а потім на Слідопита і лагідно сказав:

— Люба дочко, ти молода й моторна, біжи-но пошукай птаха, що я встрілив. Він упав десь отам за тсуговими хащами, понад берегом. І вже не вертайся сюди на горб: ми самі за кілька хвилин зійдемо вниз, бо Джаспер подає он сигнала до відплиття.

Мейбл поспішила виконати батькове прохання й прудко, як і личить юній, здоровій дівчині, збігла із стрімкого горба. Та хоч бігла вона й легко, па душі в неї було невимовно важко. Тому, ледве хащі заступили її від батька й Слідопита, вона припала до дерева і, не в спромозі більше стриматися, гірко заридала. Тим часом сержант з батьківською гордістю проводжав її поглядом доти, доки вона зникла в гущавині, а потім повернувся до свого приятеля з такою лагідною усмішкою на устах, якої ще ніхто й ніколи в нього не бачив.