Джеймс Купер – Слідопит, або Суходільне море (страница 63)
Спускаючись із горба до берега, Слідопит і його друг не припиняли розмови, в якій сержант усе перекопував провідника, ніби боязкість і тільки боязкість перешкодила йому добитися успіху в дівчини і що наполегливість обов’язково принесе йому перемогу. Та Слідопит був надто скромний від природи, а до того ще й занепав духом після розмови з Мейбл і тому не дуже йняв віри тому, що казав сержант. Проте батько наводив стільки доказів, що Слідопит мимохіть повірив у їх небезпідставність: адже йому так хотілося тішити себе надією, що дівчина все ще може стати його дружиною. Тож хай читач не дивується, що тепер відмова Мейбл постала перед цим нелукавим сином лісів уже в такому світлі, в якому йому самому кортіло її бачити. Правда, він вірив не всьому, що казав сержант, але йому почало здаватися, що то, мабуть, дівоча сором’язливість та непевність у своїх почуттях спонукали Мейбл так говорити.
— Мейбл не важить на квартирмейстера,— натякнув Слідопит у відповідь на якесь зауваження свого супутника.— Вона дивиться на нього тільки, як на чоловіка, що вже мав чотири чи п’ять жінок.
— Яких і вистачить з нього, бо це й так більше ніж належить. Ще можна женитися двічі, не ображаючи законів моралі і не нехтуючи правилами пристойності,— я згоден; а чотири рази — це вже непростимо.
— По-моєму, й один раз одружитися — це теж, як сказав би добродій Кеп, «обставина»! — додав Слідопит і захихотів своїм беззвучним сміхом (аж тепер, нарешті, до нього став повертатися веселий настрій).
— Що й казати, друже мій, це таки «обставина», та ще й дуже важлива! Коли б я не раяв тобі свою дочку за дружину, я взагалі порадив би тобі краще все життя парубкувати. Та ось і сама Мейбл — мовчи, язичку!
— Ат, сержанте, боюся, що ти все ж таки помиляєшся!
РОЗДІЛ XIX
Мільтон
Мейбл чекала їх на березі, й пірогу негайно спустили на воду. Слідопит перевіз своїх супутників назад через буруни з такою ж вправністю, як і привіз па берег, і хоча Мейбл не раз рожевіла від хвилювання, коли серце її, здавалося, от-от вискочить із грудей від страху, на них і краплини води не бризнуло, поки вони пливли до борту «Вітрогона».
Онтаріо дечим нагадує гарячкову людину — воно швидко розбурхується і так само швидко заспокоюється. От і тепер озеро вже зовсім угамувалося, і хоча вздовж берега, скільки око сягало, ще пінився прибій, це була вже тільки вузенька блискотлива стьожка, що з’являлася й танула, як тануть кола від кинутого в воду каменя. Якірні канати «Вітрогона» ледь виднілися над водою, і Джаспер уже нап’яв вітрила, готовий продовжувати рейс, як тільки повіє з берега довгожданий вітер.
Сонце вже сіло, коли затріпотів грот, і ніс «Вітрогона» почав краяти воду. Повівав легенький південний вітрець, судно тримало курс уздовж південного, берега, маючи намір за першої ж нагоди повернути знову на схід. Ніч видалася тиха, і пасажири спали глибоким і спокійним сном.
Кеп знову почав був баламутити з приводу того, кому належить командувати судном, але, зрештою, все мирно владналося па догоду обом суперникам. Оскільки недовіра до Джаспера ще далеко не розвіялася, Кеп вів і далі нагляд за юним капітаном, якому дозволялося маневрувати кораблем тільки під контролем і за згодою старшого моряка. Джаспер погодився терпіти ці Кепові втручання лише заради того, щоб не піддавати Мейбл небезпеці, бо він добре знав, що зараз, коли буря вщухла, «Монкальм» обов’язково вернеться шукати «Вітрогона». В. Джаспера вистачило, проте, обачності ні з ким не ділитися цими своїми побоюваннями: адже не раз уже траплялося, що заходи, які, на його думку, краще всього було вжити, щоб утекти від ворога, найчастіше викликали тільки ще більше недовіри й підозри до нього з боку тих, хто міг розладнати його плани. Іншими словами, Джаспер передбачав, що командир «Монкальма», молодий і галантний французький офіцер, щойно дозволить йому вітер, зніметься з якоря біля свого ніагарського форту і відразу ж вийде в озеро пересвідчитися, що сталося з «Вітрогоном», а потім почне нишпорити посеред озера, тримаючи з кожного борту в полі зору широкі простори до південного, та північного берегів. Тим-то Джаспер зі свого боку вважав за доцільне триматися неподалік від того чи іншого берега, адже таким чином не тільки легше уникнути прямої зустрічі з ворожим кораблем, але й, маскуючись під тло берега, непомітніше провести тендера з гіллям нап’ятих вітрил па дереві рангоута. Джаспер вибрав південний берег тому, що він був підвітряний, а також і тому, що, як гадав молодий капітан, ворог менш за все чекатиме цього, хоча тендерові й доведеться пливти повз французькі поселення та міста, під самісіньким носом у його наймогутніших на цьому континенті фортів.
На щастя, Кеп нічого не здогадувався про ці плани, а сержант був такий заклопотаний обміркуванням деталей своєї наступної військової операції, що йому ніколи було докладно займатися справами, далекими від його прямих обов’язків. Отак нишком-тишком, не зустрічаючи будь-якого опору, Джаспер до ранку вже прибрав до своїх рук усю свою колишню владу й порядкував собі, ні з ким не радячись, а всі його підручні радо й не задумуючись виконували кожне його розпорядження.
Ледве стало благословлятися на світ; усі пасажири знову висипали на палубу і, за звичаєм морських мандрівників, допитливим поглядом стали озирати видноколо, де, мірою того, як із темряви ясніше вимальовувалися довколишні предмети, все чіткіше й чіткіше прояснювалася звична панорама. На сході, заході й півночі не було видно нічого, крім води, яка золотом сяяла в промінні сонця, що саме сходило, а на південь тяглися нескінченні зелені ліси, що оперізували в ту добу Онтаріо. Та ось попереду раптом відкрилося якесь широке гирло, а на мисі над гирлом виросли мури чи то будинку, чи то замку, укріпленого з зовнішнього боку бастіонами, блокгаузами та палісадами. Саме в ту мить, коли перед їхніми очима постав цей понурий форт, над ним пропливала хмарина, і всі враз помітили на її тлі білий французький прапор, що тріпотів на довгому флагштоці.
Неприємно вражений цим видивом, Кеп аж скрикнув і кинув швидкий, підозріливий погляд на свого шуряка.
— Не будь я Чарльз Кеп, якщо це не брудна французька ряднина теліпається на вітрі! — пробурчав він.— А ми так тулимося до цього триклятого берега, ніби повертаємося з далекої подорожі до Індії і нас тут зустрічатимуть дружини з дітьми! Послухай, Джаспере, ти часом не надумав набрати тут повний трюм жаб, що так близько тримаєшся французького берега?
— Я тримаюся так близько берега, сер, бо сподіваюся пройти непомітно для ворожого корабля, який повинен десь тут нишпорити з підвітряного боку.
— Еге ж, еге ж... На словах воно ніби й справді переконливо. Добре, якби так воно було й насправді. Сподіваюся, тут нема якогось спіднього відпливу?
— Ми до цього берега під вітром,— відповів йому, посміхаючись, Джаспер, — але, я гадаю, ви все-таки погодитеся, добродію Кепе, що там, де є сильний відплив, легко стояти на якорі. Адже саме завдяки тому спідньому відпливові ми й зосталися живі.
— Французька маячня!..— буркнув про себе Кеп, анітрохи не турбуючись тим, що Джаспер може почути його.— Коли вже на те пішло, то давай мені наш справжній, чесний, американський чи англійський відплив, щоб його було видно зверху. А то що мені з вашої підступної течії, яка ховається десь там внизу і якої ані побачити, ані відчути. Якщо вже все виводити па чисту, воду, то треба сказати, що оте наше так зване врятування чи не є всього-на-всього хитро влаштований підступ!
— Що ж, нам з тобою, шуряче Кепе, принаймні трапилася оце чудова нагода розвідати цей ворожий форт на Ніагарі, а що це справді їхній пост, я не сумніваюся,— втрутився сержант.— Отож нумо всі пильно роздивлятися, не забуваючи при цьому, що ми перебуваємо віч-на-віч з ворогом.
Та ця сержантова порада була явно зайва, тому що поява заселеного клаптика землі сама по собі вже викликала неабияку цікавість у пасажирів «Вітрогона», загубленого серед величної, дикої природи. Вітер тут потяг сильніше й погнав тендера з добрячою швидкістю, а коли відкрилася річка, Джаспер повернув стерно й підвів «Вітрогона» майже до самісінького гирла ніагарської протоки, чи річки, як її тут називають. Тієї ж миті десь здалеку, ніби з верхів’їв протоки, долинув глухий, далекий і важкий гомін, що гойдався на крилах вітру, ніби гуки якогось велетенського органу, від яких, здавалося, іноді здригалася навіть земля.
— Гримить, наче весь прибій на довжелезному узбережжі моря! — вигукнув Кеп, коли раптом дужчий, ніж досі, гомін долетів до його вух.
— Атож, це вже такий у нас тут прибій у цій частині світу,— відповів йому Слідопит.— Там нема спіднього відпливу, добродію Кепе, і вся вода, що налітає на скелі, не повертається назад. Ви чуєте голос старої Ніагари, що перевалюється й падає з гори!
— Невже в когось вистачить безсоромності твердити, ніби ця тиха широка річка десь там падає з гори?
— Уявіть собі, добродію Кепе, що таки й справді падає, бо їй не приготовано ані сходів, ані дороги, кудою вона могла б зійти. Отака вона тут, наша природа, хоча у вас, на океані, вона, може, й краща. Ах, Мейбл! Як це було б чудово, якби ми могли пройтися берегом цієї річки миль десять-п’ятнадцять угору й помилуватися тим чудом, що його створив там Всевишній!