Джеймс Купер – Слідопит, або Суходільне море (страница 64)

— Та невже ви бачили цей знаменитий водоспад, Слідопите!? — в захваті вирвалося у Мейбл.

— Авжеж, бачив, та ще й був свідком однієї жахливої пригоди. Ми із Змієм були одного разу в розвідці коло того он французького форту, і делавар, між іншим, розповів мені, що, за переказами його племені, десь недалеко звідси ніби має бути великий водоспад, і вмовив мене трохи збочити, аби подивитися на те диво. А треба сказати, я вже й до того чув різні чудеса про цей водоспад від вояків шістдесятого полку, де я постійно числився, тому що в нашім полку я тільки недавно: але я й половині не вірив з того, що мені розповідали, бо в наших полках серед солдатні водяться страшенні брехуни. І от ми пішли манівцями, сподіваючись утрапити до водоспаду па слух, бо думали, що шум і рев від нього, який ми оце всі чуємо, приведе нас прямісінько до місця. Та ми помилилися, бо тоді він чомусь не ревів і не шумів, як оце зараз. Буває таке і в лісі, добродію Кепе: то Всевишній розгнівається і буцімто показує свою силу, а то все так тихо довкола, як у вусі. Отож зовсім несподівано ми вийшли трохи вище від водоспаду. Там один молодий делавар, котрий супроводжував нас, раптом надумав спустити па воду пірогу, яку він знайшов на березі, й перепливти до острівця, що був серед річки біля самого пруга водоспаду. Хоч як вмовляли ми його не робити такої дурниці, переконували, що наражатися на таку небезпеку — то божевілля з його боку, та молоді делавари майже нічим не кращі за наших молодих вояків: вони відчайдушні й гонористі. Наші слова на нього не вплинули, він сів у пірогу й поплив. Мені здається, Мейбл, справді великі діяння завжди величаво спокійні, і зовсім інша справа, коли людиною опановують пусті й дріб’язкові помисли, як це було з тим делаваром. Не встигла ще пірога випливти на бистрінь, як її підхопило й потягло з такою швидкістю, з якою летить надуте вітрило, і попри всю свою спритність, молодий делавар був безсилий перебороти течію. Та все ж він мужньо боровся за життя й відчайдушно, до останньої хвилини гріб веслом, борюкаючись і вибиваючись із сил, немов той молоденький олень, загнаний у воду собаками. Спочатку він поплив було через бистрінь з такою швидкістю, що ми вже впевнені були в його успіхові, та хлопець погано розрахував відстань, а коли усвідомив це, то розвернув пірогу проти течії, і тут почалася така боротьба, на яку страшно було дивитися. Мені жаль було б його, навіть якби він був мінгом! Кілька хвилин делавар робив такі відчайдушні зусилля, що переборов був течію, яка тягла його до водоспаду. Але є межа й людським силам: один-другий невірний помах весла — і пірогу вже гнало назад, і тепер він фут за футом, дюйм за дюймом став віддавати все те, що йому пощастило вирвати у течії. Пірогу потягло до того місця, де поверхня річки здається гладенькою та зеленою, ніби вона виткана з міріад водяних волокон, натягнутих над широченною прірвою. Одна мить — і пірога, майнувши носом, пірнула вниз... і тільки ми його й бачили. Кілька років по тому я зустрів одного могаука, який саме стояв у той час нижче порогів водоспаду і бачив усе те па власні очі.

Він розповів мені, що делавар іще махав веслом у повітрі, аж доки зовсім щез у густій імлі водоспаду.

— Що ж трапилося з тим небораком? — запитала Мейбл, глибоко вражена таким простим, але пишнобарвним оповіданням Слідопита.

— Він, безсумнівно, переселився в той щасливий світ, де його предки втішаються полюванням на щасливих мисливських угіддях, тому що хлопець, попри всю свою відчайдушність і пустий гонор, був таки чесний і відважний. Так, він загинув безглуздо, проте Маніту^[114] червоношкірих так само милосердний до своїх створінь, як і християнський бог — до своїх.

В цю мить із блокгауза гримнув гарматний постріл і над щоглами тендера із свистом пролетіло невеликого калібру ядро, ніби попереджаючи, щоб він не підходив ближче. Джаспер був сам біля стерна, тримаючи суденце па належній віддалі від форту, тому він тільки посміхнувся, ніби зовсім не сердячись на таке нечемне привітання. «Вітрогон» тим часом потрапив у смугу річкового пливу, який відніс тендера так далеко, що його вже не можна було дістати пострілом і з найбільшої гармати, а потім знову собі спокійно поплив попід берегом далі. Щойно річка відкрилася настільки, що по її руслу можна було бачити все якнайдалі, Джаспер переконався, що «Монкальм» не стоїть там па якорі, а матрос, посланий на вершок щогли, доповів, що на обрії ніде не видно жодного вітрила. Тепер уже не було ніякого сумніву, що Джасперів маневр удався і що капітан французького корабля прогавив їх, погнавшись на середину озера, а звідти й далі вгору по ньому.

Весь той день вітер гнав їх на південь, і тендер, тримаючись на відстані ліги від берега, йшов на швидкості шести-восьми вузлів по абсолютно спокійній воді. Хоча місцевість тут і здавалась одноманітною — тільки ліс та ліс довкола — вона не позбавлена була й привабливості. Коса змінювалася косою, а часом тендер проходив такі глибокі бухти, які з повним правом можна було назвати затоками. Проте ніде не було й найменших ознак цивілізації. Річки виливали свою данину у велетенську водойму озера, а по зеленому мурові дерев їхні береги можна було простежити на багато миль у глиб суходолу. Навіть довкола широчезних оточених лісом заток, що змінювали одна одну і з’єднувалися з Онтаріо вузенькими протоками,— і там ніде не було видно жодних ознак людського життя.

Більш за всіх на борту захоплювався цими краєвидами Слідопит. Він не міг очей відірвати від безмежної смуги лісу, і, незважаючи на те, що йому приємно було стояти поруч з Мейбл, слухати її любий голос і хоч у душі відгукуватися на її веселий сміх, сам він усім своїм єством був там, блукав під високим шатром кленів, дубів та лип, де, як підказував йому досвід, він тільки й міг знайти справжні і довговічні радощі життя. Зовсім іншого погляду на все це був Кеп. Він не раз відверто обурювався з приводу того, що на всьому їхньому шляхові ніде не видно ні маяків, ні дзвіниць, ні бакенів, ні заповнених суднами рейдів. Такого побережжя, торочив він, ще світ не бачив, і, відвівши сержанта вбік, він став цілком серйозно запевняти його, що цей край як був дикий, так диким і зостанеться, тому що бухти тут занехаяні, річки занедбані й не використовуються, і що тут навіть вітер тхне лісом, що свідчить, мовляв, про його неповноцінність.

Проте настрій деяких пасажирів «Вітрогона» анітрохи не впливав на його швидкість. Перед заходом сонця тендер уже лишив позаду добру сотню миль у напрямку до Освего, куди тепер сержант вважав своїм обов’язком зайти, щоб запитати в майора Данкена, чи не має він, бува, для нього якихось нових розпоряджень. З огляду на це Джаспер і вночі йшов тим самим курсом уздовж берега; і хоча перед ранком вітер став ущухати, Джасперові, однак, пощастило довести «Вітрогона» аж до мису, що, як вони знали, був усього за якусь лігу-дві від їхнього форту. Тут повівав легенький північний вітерець, і тендер відійшов трохи далі від берега, щоб мати більше простору для маневру на той випадок, якщо вітер знову подужчає або раптом повернеться зі сходу.

Коли вже геть розвиднілося, гирло річки Освего було в тендера з підвітряного боку, може, миль дві завдальшки, і, коли з форту долинув постріл ранкової гармати, Джаспер дав наказ відпустити шкоти і взяти курс на гавань. Цієї ж миті з бака почувся вигук і усі звернули погляди на східний берег фортового мису: там, недосяжний для легких гармат Освезького форту, стояв «Монкальм», зарифивши свої вітрила саме настільки, щоб держатися на одному місці, підстерігаючи, очевидно, повернення «Вітрогона». Прошмигнути повз нього в бухту було неможливо, бо супротивник, розпустивши вітрила, міг за лічені хвилини перейняти його. Треба було негайно приймати якесь інше рішення. Нашвидку порадившись, сержант знову змінив свій план, вирішивши тепер якомога швидше повертати назад і чимдуж гнати до початкового місця призначення. Сержант був певен, що «Вітрогон» пережене ворога і залишить його так далеко за кормою, що той не зможе їх наздогнати. Вмить було натягнено шкоти, і тендер на всіх вітрилах рушив уперед. У форту вистрелили з гармати, викинули прапори, а залога висипала на фортечні бастіони. Віддавши ці почесті, Ланді, проте, нічим більш не міг зарадити екіпажові. «Монкальм» зі свого боку кинув виклик: він гримнув з чотирьох чи п’яти бортових гармат, викинув кілька своїх французьких прапорів і, розпустивши всі вітрила, кинувся стрімголов навздогін за «Вітрогоном».

Впродовж кількох годин кораблі гнали з такою швидкістю, па яку вони були тільки спроможні, раз по раз міняючи галс, щоб тримати під вітром гавань, куди перший з них силкувався сховатися, а другий — будь-що не допустити туди першого.

Опівдні відстань між кораблями настільки збільшилася, що від «Монкальма» вже видніли тільки вершечки щогл, що того ж зовсім близько перед себе вони побачили острови, за якими, як сказав Джаспер, можна було заплутати свої сліди і сховатися від «француза». Незважаючи на те, що Кеп, сержант, а найбільше чомусь поручник М’юр, судячи з його висловлювань, все ще не довіряли молодому капітанові, а Фронтенак був не так уже й далеко, всі пристали на Джасперову пропозицію, тому що роздумувати було ніколи. До того ж, як розважливо сказав квартирмейстер, Джаспер міг зрадити, лише завівши їх у ворожий порт, а цьому вони в будь-яку мить були у змозі перешкодити, бо єдиний у цих водах французький корабель був у них за вітром, отже, й безпосередньої загрози не становив у цю мить.