Джеймс Купер – Слідопит, або Суходільне море (страница 66)

Блокгауз призначався виключно для оборони, тому місце для нього вибрали так близько від джерела, яке било з-під вапнякової породи, котра складала основу ґрунтів цього острова, що у випадку облоги до кринички можна було спустити на мотузці дзбан і зачерпнути води, без якої довго протриматися неможливо. З цією метою, а також щоб захищати низ блокгауза, верхні його поверхи, як це звичайно робиться в таких спорудах, на кілька футів нависали над нижніми, а в піддашках були засекречені отвори, тимчасово закладені тими ж тесаними колодами, що й уся підлога, для раптового обстрілу ворога. Зв’язок між окремими поверхами здійснювався за допомогою драбин. Коли до цього додати, що такі споруди служили, як правило, за цитаделі, в яких ховалися залога та мешканці поселень під час ворожої навали, то наша мета — дати недосвідченому у військових справах читачеві якомога повніше уявлення про будову блокгаузів — буде досягнута.

Та чи не найбільшою стратегічною перевагою острова було саме його розташування. Нелегко було знайти його серед цілого архіпелагу з двадцяти острівців, бо, навіть пропливаючи зовсім близько, навряд чи хто міг би подумати, побачивши крізь просвіти дерев землю, що це якийсь окремий острів. Протоки між островами, які купчилися навколо цього острівця, були такі вузенькі, що навіть стоячи десь у самій гущі острівців і то не можна було сказати напевне, де яка з них починалася, а де — кінчалася. Бухточка ж, якою користувався Джаспер як гаванню, була особливо добре захована від очей густими кущами; тож не диво, що одного разу, коли «Вітрогон» стояв без вітрил, його протягом кількох годин не могли відшукати свої матроси, які поверталися з сусідніх проток, де вони ловили рибу. Одним словом, місцина чудово відповідала тому призначенню, якому вона нині служила, до того ж, її природні переваги були розумно поліпшені людьми (наскільки це дозволяли кошти й можливості, що були в розпорядженні цього загубленого на далекому кордоні поста).

Перша година після прибуття «Вітрогона» пройшла в метушні й загальному збудженні. Загін, що змінювався, не добився успіхів, вартих уваги, і тепер, змучений відірваністю від світу, нетерпляче рвався якомога швидше до Освего. Отож скоро закінчилася коротенька церемонія передачі командування постом у руки сержанта Дангема, як змінений офіцер із своїм загоном поспішив на борт «Вітрогона», і Джаспер, якому так хотілося хоч цей день побути разом з усіма, одержав наказ негайно відпливати, щоб, користаючи з погідного вітру, якнайшвидше вийти з проток і перетнути озеро. Перед самісіньким відплиттям, однак, поручник М’юр, Кеп та сержант закликали змінного прапорщика на конфіденційну розмову й повідомили його про свої підозри щодо Джаспера. Той пообіцяв не спускати очей з молодого капітана й поспішив на палубу. Так, менш як через три години після прибуття, «Вітрогон» уже знову був у дорозі.

Мейбл зайняла відведену сержантові хижу і з притаманними жінкам старанністю та вмінням стала давати лад своєму нехитрому хазяйству, намагаючись по спромозі створити якийсь затишок і собі, й своєму батькові. Тим часом, щоб не завдавати Мейбл зайвих турбот з хатньою роботою, для сержанта і його найближчих помічників у окремій хижі було влаштовано спільну їдальню, а куховарити довірили солдатці. Таким чином, у сержантовій хижі, що була однією з кращих на всьому острові, не лишилося брудної роботи, і Мейбл з таким жіночим смаком причепурила свою оселю, що вперше, відколи прибула па кордон, сама зосталася вдоволена своєю домівкою. Закінчивши цю важливу справу, дівчина вирішила пройтися трохи по острову й попрямувала стежкою через зелену галяву до єдиного місця на березі, де була прогалина між кущами. Тут вона зупинилася й стала милуватися прозорою, ледь збриженою водою, гадаючи про своє нове становище. Схвильовано перебравши в пам’яті яскраві епізоди свого зовсім недавнього минулого, вона задумалася над своїм майбутнім, оповитим у її уяві серпанком загадковості.

— О, яке чарівне місце ви знайшли, люба Мейбл! — раптом озвався Девід М’юр, неждано-негадано вигулькнувши поруч.— Але, поза всяким сумнівом, чарівність оцих місць блідне перед вашою.

— Коли б я сказала, що ваші компліменти мені не сподобалися, містере М’юре, ви поставили б під сумнів мою щирість,— серйозним тоном відповіла йому Мейбл,—та якщо ви зволите побалакати зі мною про інші речі, то переконаєтеся, що я таки здатна розуміти їх теж.

— Та що ви, чарівна дівчино! Я й так знаю, що ваш розум відшліфований, як дуло солдатського мушкета, а ваші слова настільки вишукані й мудрі, що їх годі й дібрати бідному неборакові, який замість того, щоб служити десь у доброму місці й розширювати свій кругогляд та набувати знань, ось уже чотири довгих роки гибіє в цій глушині. Але смію сподіватися, ви не жалкуєте, юна леді, що ваша прекрасна ніжка знову ступила на тверду землю.

— Ще дві години тому, містере М’юре, я й справді так гадала, а от зараз, коли бачу крізь оцей просвіт нашого прекрасного «Вітрогона», як він поплив поміж кучерявими гаями, мені якось ніби аж жалко, що мене там нема серед його пасажирів.

Сказавши це, вона замахала хустинкою, відповідаючи на прощальні вітання Джаспера, який не зводив з неї очей, аж доки судно обігнуло мис і білі вітрила його зникли за стіною кучерявих дерев.

— От вони й відпливли, та я не скажу «туди й дорога, моя радосте!», я кажу «повертайтеся щасливо назад!», бо як з ними що-небудь скоїться, ми тут захряснемо на всю зиму, хоча, правда, існує й інший варіант — опинитися в Квебецькій фортеці! А цей Джаспер — Прісна Вода, я вам скажу,—неймовірний пройда: про нього командування нашої залоги має такі відомості, що страшно й подумати. Ваш усіма шанований батько і ваш майже стільки ж шанований дядько теж далеко не кращої думки про нього.

— Мені дуже прикро це чути, містере М’юре, проте я не сумніваюся, що з часом у них ця недовіра розвіється.

— Якби час міг розвіяти недовіру мого серця, чарівна Мейбл,— почав підлесливо М’юр,— я б тоді, мабуть, відчув себе щасливішим за самого головнокомандувача. Гадаю, що коли б мені вже прийшов час іти у відставку, сержант автоматично зайняв би моє місце.

— Якщо ‘мій дорогий батечко гідний вашого місця, містере М’юре,— сказала, лукаво посміхаючись, Мейбл,— то я не сумніваюся, що ви теж гідні його місця.

— Ач, бісова дитина! Ви хотіли б мене понизити до якогось унтера, Мейбл?

— Аж ніяк ні, далебі, що ні, сер! Я й на думці не мала ваш чин, коли ви говорили про свою відставку. Я тільки про себе подумала, що ви схожі на мого рідного батечка своїм досвідом та мудрістю і що ви цілком могли б зайняти його місце, як голова родини.

— Може, як нареченого цієї родини, чарівна Мейбл, а не місце батька чи її голови. Проте я дібрав, що й до чого, і мені сподобався ваш гострий розум! Що ж, юній дівчині личить дотепність, от тільки якби вона була без перцю. Гм, а скажіть, оцей Слідопит, правда ж, великий дивак?

— Про нього треба говорити або тільки правду, або взагалі нічого. Слідопит — мій друг, мій вірний друг, містере М’юре, і ніхто не посміє гудити його в моїй присутності.

— Я не хочу сказати нічого поганого про нього, запевняю вас, Мейбл, але мені здається, про нього й доброго теж нічого не скажеш.

— Принаймні він найкращий стрілець із рушниці,— усміхаючись, промовила Мейбл,— і цього ви аж ніяк не зможете заперечити.

— Хай вій собі буде сто разів найкращим стрільцем, але ж він неписьменний, як могаук.

— Він, може, не розуміє латини, зате він знає мову ірокезів краще, ніж будь-хто, а ця мова значно потрібніше в цих краях за латину.

— Якби навіть самому Ланді спало па думку запитати в мене, чим я більше захоплююся — вашою вродою, чи вашою дотепністю, чарівна й ущиплива Мейбл, боюся, що я не знав би, що йому на це відповісти. Я в такому захваті і від першої, і від другої, що мені то хочеться віддати пальму першості вашій вроді, то вашій дотепності. Ах, моя небіжчиця місіс М’юр була так схожа в цьому відношенні на вас!

— Ви маєте на увазі свою останню місіс М’юр, сер? — запитала Мейбл, з удаваною наївністю глянувши на свого співрозмовника.

— Гм, гм! Це вже вам щось Слідопит, певне, наплів на мене. Тепер мені більш ніж зрозуміло, Мейбл, що це він, чудій, намолов вам, буцімто я був не один раз одружений.

— У такому разі, сер, він просто-напросто марнував би час: адже всім і так відомо, що ви, на своє безголів’я, вже мали чотири дружини.

— Три, тільки три! Не будь я Девід М’юр, якщо більше. А четверта — це явний наклеп, повірте, дорога Мейбл... Вона, власне, у мене ще тільки in petto, як то кажуть у Римі, тобто, мовою закоханих,— у серці, моя люба!

— Ну, слава богу, що хоч не я ця четверта in petto, чи як воно там, бо мені аж ніяк не хотілося б потрапити людям на язик.

— О, хай вас це не лякає, чарівна Мейбл, бо досить вам тільки дати слово згоди, як усі три ваші попередниці будуть умить забуті, а ваша рідкісна врода й ваш розум умить вознесуть вас до становища першої. Тож не бійтеся: ви у мене ніде і ні в чому не будете четвертою.

— Хоч які б там у вас далі були запевнення, містере М’юре,— відказала, посміхаючись йому в обличчя, Мейбл,— а вже одним цим запевненням ви мене більш ніж утішили. Та я вам скажу ось що: я радніше погоджуся бути четверторядною у красі, ніж бути чиєюсь четвертою дружиною.