Джеймс Купер – Слідопит, або Суходільне море (страница 67)

По цих словах вона пурхнула, залишивши квартирмейстера самого вдовольнитися піднесеним йому облизнем. Мейбл змушена була так відверто вдатися до чисто жіночих засобів відсічі почасти тому, що цей залицяльник давно вже надокучив їй своєю настирливістю, а почасти й тому, що він дозволяв собі такі образливі випади проти Джаспера та Слідопита. Жвава й рішуча вдачею, дівчина разом з тим ніколи не бувала зухвалою, але за цих обставин вона вирішила діяти різкіше, ніж звичайно. Тепер, утікши від небажаного співрозмовника, вона думала, що, нарешті, позбулася М’юрових залицянь, які їй не те що не подобалися, а були навіть бридкі. Та не з тих був Девід М’юр: звикнувши одержувати гарбуза від жінок і маючи неабиякий запас нахабства, він навіть не думав упадати в розпач, і коли Мейбл побігла від нього, він тільки погрозливо чи самовдоволено закивав їй навздогін. З цього зловісного кивання можна було тільки здогадуватися, що квартирмейстер замислив щось недобре. Поки він отак варився в душі, до нього непомітно наблизився Слідопит.

— Не доженете вже, ніколи не доженете, квартирмейстере! — промовив він, заливаючись своїм безгучним сміхом.— Вона молода й моторна, і наздогнати її може тільки прудконогий. До речі, подейкують, ніби, ви до неї залицяєтеся, якщо не здобули вже прихильності.

— А я те саме чув про вас, чоловіче, хоча такі зальоти з вашого боку настільки зухвалі, що якось аж не віриться.

— Боюся, що ви чули правду — так, так, саме правду. Як подумаю собі, хто я і що я, і як мало знаю, та в яких суворих і грубих умовах мені доводилося жити, так і відпадає всяка охота зазіхати на таку вчену, таку лагідну, таку веселу й ніжну дівчину...

— Ви забули ще додати — вродливу, — грубо обірвав його М’юр.

— Так, і вродливу теж,— м’яко й покірно погодився провідник.— Перераховуючи її чесноти, я, мабуть, чи не найперше мав сказати 'саме гарнесенька, тому що й молоденька лань, коли ще тільки навчається стрибати, і то не звеселяє так око мисливця, як звеселяє Мейбл погляд моїх очей. Отож я й боюся, що всі мої помисли про неї — марні й нездійсненні.

— Ну, якщо вже ви сам, друже мій, із своєї природженої скромності так вирішили, то я, як ваш давній приятель і бойовий соратник, вважаю своїм обов’язком сказати...

— Квартирмейстере, — перепинив провідник, змірявши його поглядом з ніг до голови,— ми з вами тільки спали разом за мурами тих самих фортів, але щось майже не пригадується, щоб ми бували разом у лісах і в битвах з ворогом.

— Яка різниця, де ти перебуваєш під час військових операцій,— у форту, чи на передовій: головне, аби ти вважався їх учасником, Слідопите; до того ж, моя служба, хоч і всупереч моїм нахилам (самі здорові це добре знаєте, бо у вашій душі теж кипить вояцький запал), змушує мене триматися біля складів з провіантом та амуніцією. Коли б ви тільки чули, що на вас тут казала Мейбл, ви б цієї ж миті раз і назавжди з голови викинули це зухвале й непіддатливе дівчисько.

Провідник допитливо глянув на квартирмейстера, бо його не могло не зацікавити, що саме думала про нього Мейбл, проте він був від природи надто делікатний і не осмілювався розпитувати М’юра про це. Той же, побачивши, що Слідопитова витримка й гордість взяли гору над його цікавістю, анітрохи не розгубився, добре знаючи, яку щиросерду й просту людину має перед собою, і поклав собі за мету використати Слідопитову легковірність проти нього ж самого й позбутися в цей спосіб суперника. Тож, помітивши, що провідникова скромність пересклила його цікавість, він знову взявся за своє.

— Не завадило б знати вам її думку, Слідопите,— вів далі квартирмейстер.— По-моєму, кожній людині треба знати те, що про неї кажуть її друзі та знайомі. Так от, па знак поваги до вашої репутації і ваших почуттів я зараз, наскільки це мені пощастить пригадати, переловім вам усе. Ви ж помічали, які в неї стають злісні й лукаві очі, коли вона надумає вколоти когось у саму душу.

— Її очі мені завжди здавалися привабливими й ніжними, поручнику М’юре, хоча, правда, іноді я бачив у них іскри сміху... Атож, саме сміху, але щиросердого й добродушного сміху.

— Отож-бо воно й є: цього разу її очі теж нестримно сміялися, та в самісінькому розпалі цих веселощів вона вигукнула таке, що... Сподіваюся, ви не образитеся, коли скажу, що саме?

— Не можу знати, квартирмейстере; не можу знати... Тому, що думає про мене Мейбл, я надаю багато більшого значення, ніж думці будь-кого іншого...

— Раз так, тоді я буду розважливішим і не скажу. Та й навіщо переказувати людині те, що про неї говорять друзі, особливо, якщо це виявиться не зовсім приємним для неї. Все, більш від мене не почуєте жодного слова.

— Що ж, я вас не можу примусити розповідати, коли ви самі не хочете, та воно, може, так буде й краще, якщо я не знатиму думки Мейбл, тим більше, що її думка, як ви кажете, не вельми приємна для мене. Ех, якби можна було при бажанні обернутися таким, яким ти хочеш бути, тоді й характер, і освіта, і зовнішність були б у нас зовсім інші. Можна бути і невихованим, і грубим, і неосвіченим, та все-таки щасливим. Але як то боляче бачити власні недоліки виставлені на видноту саме тоді, коли цього тобі менш за все хочеться.

— В тім-то й суть, чи, як-кажуть французи, rationale. Саме це я й казав Мейбл, коли вона втекла від мене. А ви помітили, як вона дременула, коли побачила, що ви підходите?

— Як же цього було не помітити! — глибоко зітхнувши, відповів Слідопит і так міцно обхопив цівку рушниці, що його пальці, здавалося, вгрузли в залізо.

— Це було не тільки помітно... Це було скандально... Влучнішого слова, мабуть, і в словникові не знайти, хоч рийся в ньому, й цілу годину. Тепер, Слідопите, скажу вам усе, бо не бачу причини довше таїтися від вас: ця кокетка дременула, аби тільки не чути того, що я збирався ще сказати на ваше виправдання.

— А що ви саме збиралися їй сказати на моє виправдання, квартирмейстере?

— Гм, бачите, друже мій, я виходив з конкретних обставин, які склалися, і не бажав пускатися в загальні розумування, а готувався, так би мовити, на кожне її найнезначніше обвинувачення, висунуте проти вас, дати рішучу відповідь... Якби їй заманулося назвати вас, скажімо, неотесаним чи напівдикуном, який, мовляв, виплодився на прикордонні, я б пояснив їй, що це у вас від того, що ви взагалі не бачили іншого життя, крім грубого, напівдикого життя прикордоння, і всі її закиди тоді припинилися б чи залишилися б на її сумлінні.

— І оце ви їй таке сказали, квартирмейстере?

— Не можу присягатися, що я точнісінько так їй сказав, але саме це було в мене на меті, коли хочете. Та в цього дівчиська не вистачило терпцю вислухати й половини того, що я мав сказати, й воно дременуло геть, як це ви й самі бачили, ніби вже має про вас остаточну думку і йому, бачте, байдуже, що я там ще скажу. Боюся, чи в неї це питання вже не вирішене остаточно.

— Боюсь і я цього, квартирмейстере, а її батько, зрештою, помилився. Так, так, сержант жорстоко помилився.

— Ну, та чи варто, друже, через це засмучуватися і занапащати всю ту велику славу, яку ви кували собі впродовж стількох років? Скиньте на плече рушницю, якою ви так неперевершено володієте, і гайда сміливо знов у ліс. Нема на світі такої жінки, за якою варто було б хоч мить сумувати,— я вже на власному досвіді в цьому переконався. Повірте тому, хто вже двічі був одружений і знає, що жінки — зовсім не такі вже пташки? якими ми їх собі малюємо. Тому, якщо ви вже вирішили дозолити Мейбл, то зараз у вас така чудова нагода, якої, мабуть, ще не мав жоден знехтуваний залицяльник.

— Мені й на думку ніколи не спаде дозоляти Мейбл, квартирмейстере!

— То байдуже, з часом ви так чи інакше дійдете до цього, бо це вже так у людській натурі — розплачуватися неприємностями за неприємності. Але затямте собі: такої другої нагоди заслужити ще більшу любов своїх друзів і в цей спосіб примусити своїх ворогів чорніти від заздрощів у вас більш ніколи не буде.

— Мейбл мені, квартирмейстере,— не ворог, та якби навіть і була ним, я й тоді ніколи не погодився б хоч чимось її засмутити.

— Он як, он як, Слідопите... І я певен, що ви не тільки так кажете, але й так думаєте; однак логіка й природа — проти вас, у чому ви, зрештою, самі переконаєтеся. Ви, певне, чули таке прислів’я: хто любить мене, той любить і мого собаку! Так от, зараз вам треба розуміти його навпаки: хто не любить мене, той не любить і мого собаку. Але слухайте, ось що цілком у ваших силах і можна зараз зробити: ви знаєте, яке ненадійне і непевне тут наше становище — сказати б, ми чистісінько в пащі лева.

— Ви розумієте під левом французів, а під пащею — цей острів, чи не так, пане поручнику?

— Тільки метафорично, звичайно, друже мій, бо насправді французи — не леви, а цей острів — не паща. Але може трапитися й таке (і цього я найбільше боюся), що він виявиться віслюковою пащею!

Тут квартирмейстер зареготав на всю горлянку, виражаючи цим усе що завгодно, крім поваги до свого приятеля Ланді й захоплення його військовою кмітливістю, завдяки якій він обрав саме цей острів за місце для проведення своїх операцій.

— А чого, кращого місця для поста навряд чи взагалі можна й придумати,— заперечив, йому Слідопит, оглядаючи все довкола з виглядом фахівця, що оцінює картину.