Джеймс Купер – Слідопит, або Суходільне море (страница 39)

— І ви гадаєте, дядечку, що хоч один з них погодиться на це? — запитала, посміхаючись, Мейбл.

— Невже вони й справді такі бевзні, що не скористаються з нагоди піти вгору? Та он Джасперові дай тільки дорогу, і він помре щонайменше капітаном брига.

— А чи буде він щасливіший від того, дядечку? Яка різниця — командуватиме він кораблем з прямим чи з косим вітрилом?

— Тю, Магнітику! Що ти тямиш на кораблях! Ти навіть не розумієш, що мелеш. Полиш це мені, і я уладнаю все як слід. А ось і сам Слідопит! Зараз я натякну йому, який приємний сюрприз готую для нього. Ніщо так не підбадьорює людину, як сподіване підвищення,— сказав Кеп, кивнувши небозі, й замовкнув, бо Слідопит був уже зовсім близько.

Мисливець підійшов до них якийсь не як завжди відкритий і привітний, а трохи ніби збентежений, так, наче він не знав, як його приймуть.

— Дядько з небогою в родинному колі, а тут і стороннього несе,— промовив він, підходячи до них.

— Ви для нас зовсім не сторонній, добродію Слідопите,— заперечив йому Кеп,— і нікому ми так не раді, як вам, бо саме про вас розмова. А коли друзі говорять про свого приятеля в його відсутності, то неважко здогадатися, як вони про нього відгукуються.

— Я не цікавлюся чужими секретами, «зовсім не цікавлюся. У кожної людини є вороги, є вони і в мене, одначе ні вас, добродію Кепе; ні вас, чарівна Мейбл, я не відношу до них. А от про мінгів цього не скажу, хоч і в них нема достатніх підстав ненавидіти мене.

— Я в цьому більш ніж переконаний, добродію, і просто вражений вашою чесністю та щирістю. Проте у вас є можливість позбутися неприязні навіть цих клятих мінгів, і якщо ви захочете скористатися з цієї пагоди, ніхто з більшою готовністю, ніж я, не підкаже вам, як це зробити.

— Що й казати, я волію не мати ворогів, Солона Водо,— відказав Слідопит, непомітно для себе переказавши Кепове прізвисько, яким уже охрестили його індіяни у форту та поза його межами,— я волію не мати ворогів і готовий хоч зараз зарити томагавка^[70] з індіянами і французами. Але, як ви знаєте, не до снаги таким слабким істотам, як. ми з вами, викинути з серця почуття ненависті.

— А ви, друже Слідопите, киньте всім об землю, негайно знімайтеся з якоря, повернувшися з цього короткочасного плавання, та ходімо, чоловіче, зі мною до узбережжя океану, і там, я можу гарантувати, більше не почуєте бойових індіянських кличів і будете в повній безпеці від їхніх куль.

— А що мені там робити на солоній воді? Чи, може, пошлете мене полювати по ваших містах, аби никати по слідах городян, що ходять на ринок та з ринку? Що я там — влаштовуватиму засідку на курей і собак, чи що? Як бачу, не приятель ви мені, добродію Кепе, раз хочете відірвати мене від затінку лісів і завезти кудись, щоб я млів там на міських майданах.

— Що ви, що ви, Слідопите! Я й гадки не мав завезти і десь покинути вас у місті. Я вирішив узяти вас на море: адже тільки там людина може дихнути на повні груди. Спитайте Мейбл, і вона потвердить, що саме це й було моїм наміром ще до того, як я оце сказав вам.

— А як Мейбл гадає: чи піде мені на користь така відміна в житті? Вона-бо знає, що в кожного своє покликання і що так само марно претендувати на якісь інші, як і протистояти, тим, що йдуть від провидіння. Я мисливець, ₄ розвідник і провідник, Солона Водо, і я не з тих, котрі можуть легко піти проти волі небес і стати ким завгодно. Як по-вашому, Мейбл, маю я слушність чи ні? Чи, може, й ви, як і більшість жіноцтва, за те, щоб людина зраджувала своєму покликанню?

— Ні, я не хотіла б, щоб ви хоч у будь-чому змінилися, Слідопите,— відповіла Мейбл з щиросердою відвертістю, що до глибини душі схвилювала мисливця.— І хоч як би там дядечко мій захоплювався морем, хоч які б там гаразди він вам обіцяв, я все-таки не бажала б, щоб найкращий і найшляхетніший з усіх лісових мисливців став хай навіть самим адміралом. Зоставайтеся ліпше тим, ким ви є, відважний друже, і тоді вам нічого боятися гніву божого.

— Чуєте, Солона Водо? Ви чуєте, що каже сержантова донька? А вона така чесна, така щиросерда й прекрасна душа, що каже лише те, що думає. А доки вона задоволена мною' таким, як я є, я нізащо не піду проти волі провидіння, аби тільки стати кимось іншим. Тут декому з нашої залоги може здатися, ніби без моїх послуг можна обійтися, та коли будемо на Тисячі Островів, там навряд чи обійдеться без пригоди, яка доведе, що влучна стрільба з рушниці — божий дар.

— То й ви, Слідопите, пливете з нами? — запитала Мейбл і так щиро й привітно усміхнулася до мисливця, що він ладен був піти за нею хоч на край світу.— Як добре, що серед наших захисників будете й ви, Слідопите! Тепер мені нічого не страшно, хоч я й буду єдиною жінкою на борту, коли не рахувати ще одну солдатку.

— Вас захистив би сержант, Мейбл, можете .бути певні, вас захистив би й сержант, навіть якби ви не були йому рідною донькою. Та вас ніхто не покине в біді. А вашому дядькові, певне, особливо кортить побути в експедиції під вітрилами: адже він матиме змогу глянути на справжнє суходільне море.

— Велике цабе ваше суходільне море, Слідопите! Я від нього нічого особливого не чекаю. Одначе мету цієї експедиції знати хотілося б, адже я не звик відсиджуватися на палубі в ролі пасажира, а сержант, мій шуряк, потайний, як франкмасон^[71],— з нього слова не витягнеш. Ти, часом, не знаєш, Мейбл, чого ми туди пливемо?

— Навіть найменшого уявлення не маю, дядечку. Та й запитувати в батька про його службові справи якось ніяково: ще, чого доброго, скаже, що це не жіноче діло; я знаю тільки, що ми вирушаємо на цілий місяць, а знімаємося з місця, скоро дозволить сприятливий вітер.

— Може, ви часом, добродію Слідопите, знаєте щось про це, а то воно якось не дуже приємно для старого моряка вирушати в дорогу, не знаючи куди й по що.

— Мета нашої експедиції, а також порт призначення, Солона Водо, зовсім не є таємниця, дарма що в залозі про це й заборонено розповідати. Я, проте, не солдат і можу говорити про все, що забажаю, хоча, сподіваюся, ніхто не скаже, що я даю своєму язикові багато волі. Одначе позаяк ми от-от маємо відпливати і ви обоє теж їдете з нами, то, по- моєму, вам можна вже сказати, куди нас повезуть. Гадаю, добродію Кепе, вам відомо, що є таке місце, як Тисяча Островів?

— Та чув, як ви їх називаєте, хоча я більш ніж упевнений, що то не справжні острови, які, скажімо, ми подибуємо в океані, і що тисяча їх тільки на око, як і забитих та поранених після великих битв, а насправді там їх, може, двійко чи трійко.

— Е ні: у мене до чого добрий зір, та й то я не спромігся порахувати їх усі, хоча брався й не один раз.

— Атож, атож, я знав людей, які не вміли рахувати далі певного числа. Ваші щирі суходільні птиці ніколи не впізнають своїх сідал з моря, навіть якщо ці сідала в них перед носом: вони вам що хочете можуть сказати. Скільки разів, бувало, я вже бачу і надмор’я, і будинки, і церкви, а пасажири на кораблі нічого не можуть побачити, крім води! Та й взагалі уявити не можу, як це на прісній воді можна так далеко заплисти, щоб і берега не було видко! Мені це здається просто безглуздим і неможливим.

— Ви не знаєте наших озер, добродію Кепе, а то ви так не казали б. Ми ще не доїдемо до Тисячі Островів, як ви матимете геть іншу думку про те, на що здатна природа в цій закутині.

— Проте я сумніваюся, щоб у цьому краю та була така річ, як справжній острів. Чогось мені здається, що в прісних водах не може бути справжніх островів, принаймні таких, які я відношу до числа справжніх.

— Ми вам покажемо їх коли й не тисячу, то в кожному разі сотні,— стільки, що їх ні очима охопити, ні язиком полічити.

— А що вони з себе являють?

— Як що? Землю, оточену звідусіль водою.

— Воно-то так, але яка саме земля і якою водою вона оточена? Б’юсь об заклад, що по ближчому ознайомленні це виявляться півострови, миси й суходільні виступи, хоча для вас, напевне, всі ці поняття — одне й те саме... Ну, та бог з ним, острови чи не острови, але яка ж мета нашої поїздки туди, добродію Слідопите?

— Ну, коли ви сержантів шуряк, а прекрасна Мейбл — його донька, і всі ми учасники однієї експедиції, то я розповім, що ми там робитимемо. Сподіваюся, ви, добродію Кепе, як старий мореплавець, чули про такий порт, як Фронтенак?

— А хто про нього не чув?! Не скажу, правда, щоб мені доводилося бувати в ньому, але пропливати повз нього траплялося не раз.

— То виходить, ви будете ще й у знайомих місцях, хоча я ніяк не доберу, як це можна потрапити туди з океану. Але як би там не було, ви маєте знати, що всі ці великі озера утворюють своєрідний каскад, у якому води з одного проходять у друге, аж доки, нарешті, доходять до найзахіднішого з них — Ері, яке нітрохи не менше від нашого Онтаріо. Ну, а вже з Ері вода доходить до невисокого кряжа, через гребінь якого і перевалюється...

— Хотів би я знати, як це в дідька може бути?

— Як може бути? Дуже просто, добродію Кепе, — відказав, посміхаючись, Слідопит.— Підпливає до гребеня, а звідти летить униз. Якби я сказав, що вода падає догори, то, може, в цьому й було б щось протиприродне, а то що ж у цьому дивного, коли вода, та до того ще й прісна, падає згори.

— То так, але ж ви кажете, що озеро переливається через гребінь, а це щось не по зубах істині, якщо, звісно, в істини взагалі є зуби.