Джеймс Купер – Слідопит, або Суходільне море (страница 38)
— Отже, по-вашому, Джаспер знав, що ви робите йому послугу, якою він так нечесно скористався? — запитала Мейбл, і вогники, які блищали в ЇЇ очах, поступово згасли, а на обличчі з’явилася глибока задума.
— Я не стверджую цього, проте це не далеко від істини. Ми іноді забуваємо про все на світі, коли домагаємося здійснення своїх бажань. Джасперові добре відомо, що я можу прошити дві картоплини на льоту, як я показав це на чайках; знає він також і те, що більш ніхто на всьому кордоні не годен зробити цього. Але, засліплений капором і нестримним бажанням вручити його вам, хлопець у ту мить — правда, тільки в ту мить,— переоцінив себе, чого йому, очевидно, таки не треба було робити. Не подумайте тільки, що Джаспер — Прісна Вода нечесний або непорядний — зовсім ні: це просто вже властиве хлопцям, коли вони будь-що хочуть сподобатися якійсь вродливій дівчині.
— Я намагатимуся забути все, крім тих послуг, що ви обидва зробили мені, бідній напівсироті, — промовила Мейбл, намагаючись вгамувати почуття, яких вона сама не могла собі пояснити.— Повірте, Слідопите, я ніколи не забуду всього того доброго, що ви для мене зробили,— ви та Джаспер, і цей зайвий доказ особливої до мене уваги я теж пам’ятатиму. Візьміть ось від мене на пам’ять оцю срібну шпильку — хай вона нагадує вам про те, що я зобов’язана вам своїм життям або ж свободою.
— А навіщо вона мені, і що я нею застібатиму, Мейбл? — розгублено запитав мисливець, тримаючи просту прикрасу в руці.— Адже я не ношу ні пряжок, ні ґудзиків, а тільки паски з міцних оленячих шкур. Воно гарне для ока, але куди гарніше виглядає на тому місці, де було раніше, аніж десь на мені.
— А ви застебніть нею комір вашої мисливської сорочки, і вона буде саме на своєму місці. Пам’ятайте ж, Слідопите, що це від мене на знак нашої дружби і того, що я ніколи не забуду ні вас, ні тих послуг, які ви мені зробили.
По цьому Мейбл усміхнулася йому на прощання, пурхнула на прибережний пагорб і незабаром зникла з очей за валом форту.
РОЗДІЛ XII
Байрон
Через кілька годин по тому Мейбл Дангем, здавалося, в глибокій задумі стояла на бастіоні, з якого було чудово видно і річку, й озеро. Було тихе, м’яке надвечір’я, і мандрівка до Тисячі Островів, що мала відбутися, як тільки смеркне, залишалася під великим сумнівом через цілковитий штиль. Всі припаси, зброя, амуніція і навіть речі Мейбл були вже на борту, тільки невеликий загін, що мав вирушити в експедицію, перебував ще на березі, бо певності, що тендер зніметься з якоря, майже не було. Джаспер вивів «Вітрогона» з бухточки й поставив його якомога далі вгору по річці, щоб без затримки вийти за течією з гирла прямо в озеро; але він все ще стояв, на одному якореві, похитуючися серед річки. Виділені в експедицію солдати, не знаючи, коли відпливатимуть, сновигали, нудьгуючи, берегом бухточки.
Після гучних ранкових змагань у форту панував спокій, що гармонував з чудовим довколишнім краєвидом, і вплив цієї гармонії відчувала на собі й Мейбл, хоча, не маючи звички роздумувати над своїми почуттями, вона могла й не знати, що їх збудило. Все навкруги тішило око й заспокоювало душу, а уроча пишнота безмовного лісу й непорушних водних просторів озера надавала всьому краєвидові неповторної величі. Тут чи не вперше Мейбл помітила, як відчутно слабшає вплив міської цивілізації на її звички, і в щирої від природи дівчини зародилася думка, що серед таких мальовничих краєвидів, мабуть, теж можна бути щасливою. Якою саме мірою появі у Мейбл цієї несподіваної думки сприяло, крім усього пережитого за останні десять днів, ще й це тихе, благословенне надвечір’я, тут, на початку нашої оповіді, можна більше здогадуватися, аніж стверджувати напевне.
— Чарівний захід сонця, Мейбл! — так близько від дівчини пролунав дядечків голос, що вона аж здригнулася.— Чарівний, звичайно, як на прісну воду, а на морі, дочко, у нас ніхто й не подивився б на нього.
— А хіба природа не та сама на березі чи на морі, на такому ось озері чи в- океані? Хіба, любий дядечку, сонце не скрізь однакове, а чи, може, тут, на далекому кордоні, ми не вдячні так само ласці провидіння, як і на рідному нашому Мангеттені[68]?
— Диви, як дівчину заморочили мамині книжки! Хоча мені щось не віриться, щоб сержант коли тягав за собою такий мотлох. «Чи природа не та сама»! Та невже ти, Мейбл, і справді гадаєш, що природа матроса нічим не відрізняється від природи солдата? У тебе ж є родичі як серед цих, так і серед тих, отож треба б і самій уже де в чім розбиратися..
— Але ж я, дядечку, кажу про людську природу взагалі.
— І я теж, дочко! Я говорю про людську природу матроса і про людську природу будь-кого з піхотинців п’ятдесят п’ятого полку, не виключаючи навіть твого батька. Ось, приміром, у них тут сьогодні були стрілецькі змагання, чи стрільба по мішені, як я б сказав, але хіба вона хоча б чимось нагадує нашу стрільбу по плавучій цілі? Там ми бортовим залпом з усіх гармат хіба ж так шарахкаємо ядрами по мішені, що плаває не під носом, а за добрих півмилі від корабля; бараболя ж, коли б її занесло якимось вітром на борт,— явище, звісно, майже неможливе,— плавала б у корабельного кока в казані. Воно, може, й почесна служба в піхоті, Мейбл, але досвідчене око відразу помічає до біса всіляких дурниць і недоречностей у цих фортах. А щодо цієї сажавки, яку невідомо чому тут величають озером, то моя думка про неї тобі вже відома, і я не буду ще раз її повторювати. Не личить і справжньому морякові гудити все на світі, але хай мене грім поб’є, коли в цьому Онтаріо, як його тут називають, набагато більше води, ніж у корабельній бочці. Ось послухай, Мейбл, якщо хочеш знати різницю між океаном та озером, я тобі поясню це наочно. Отаку тишу на воді, коли нема вітру, можна назвати штилем, хоча, правду кажучи, я сумніваюся, щоб тут могли бути справжні штилі,' як у нас в океані.
— Але ж, дядечку, кругом тихо, як у вусі! Хіба ж може бути ще тихіше, адже в лісі навіть жоден листочок не ворухнеться!..
— Листочок! Листочок! До чого тут листя, Мейбл? Де ти бачила в океані — листя? Якщо хочеш переконатися, справжній це штиль чи ні,— перевір на свічці: коли полум’я зовсім не зворухнеться — отоді-таки вітру нема. От побувала б ти в тих широтах, де повітря таке застійне, що його важко навіть вдихнути, отоді б мала поняття про справжній штиль. Там людям просто не вистачає повітря. А глянь ось на це озеро. Вода в ньому і не колихнеться, як молоко в мисці чи вода в бочці, доки з неї чопа не витягли. В океані ж вода ніколи не стоїть нерухомо, хай би там був і хтозна-який штиль.
— Та невже, дядечку! Навіть і в штиль?
— Що значить — «невже», дочко! Кажу ж, що ні. Океан дихає, мов живий, і його лоно, як пишуть поети, завжди здіймається, хоч повітря ньому навряд чи більше, ніж у пляшці з водою. Ніхто ще зроду не бачив океан таким тихим, як це озеро: він то здійметься, то осяде, так, наче має легені.
— Та й озеро теж не завмирає повністю; он дивіться, як біля берега брижиться вода і часом чути, як гупає прибій у прибережні скелі.
— Що то — задрипана поезія! Так можна й бульбашки у воді назвати брижами, а плюскіт води, коли миють палубу,— прибоєм. Онтаріо буде так проти Атлантичного океану, як індіянська пірога проти лінійного корабля! Але це зовсім не принижує Джаспера,— аж ніяк ні, він хлопець непоганий, а якби йому ще знань, він був би справжньою людиною.
— Невже ви Джаспера вважаєте невігласом, дядечку? — запитала, зніяковівши, Мейбл і відвернулася, ніби щоб поправити коси, а насправді, щоб сховати від дядька обличчя.— А я вважаю, що Джаспер — Прісна Вода знає більше, ніж будь-хто з ровесників його стану. Правда, він мало читав, бо де тут, на краю світа, дістанеш тих книжок, але він, як на свої роки,— принаймні так мені здається,— досить тямовитий.
— Він невіглас, невіглас, як і всі вони тут, на цій калюжі. Ну, він ще зуміє зав’язати прямий вузол, навіть, затяжний зашморг — це правда, але вже як дійде справа до рифового[69] чи брамшкотового, то в цьому він тямить не більше, ніж ти у підійманні якоря. А втім, Мейбл, ми з тобою багато чим зобов’язані обом їм — і Джасперові, й Слідопитові, і я оце думаю, як би їм найкраще віддячити, тому що невдячні люди, по-моєму,— то свині. Щоправда, подейкують, ніби невдячність — королівська вада, але я б сказав — скорше свинська; то щоб і в нас з тобою так не вийшло: посадили суддею, а він — свиня свинею.
— Ваша правда, дядечку! Треба зробити все, що мога, і показати, як ми вдячні цим хоробрим чоловікам, за їхні великі послуги.
— В тебе таке ж добре серце, як і в твоєї покійної матінки, і це робить честь родині Кепів. Признатися, я надумав, який узяти курс, щоб усім догодити, і я запропоную його, коли ми повернемося з оцієї прогуляночки по озеру до Тисячі Островів і коли я зберуся вже рушати додому.
— Дядечку, дорогенький, та це ж так ласкаво і справедливо з вашого боку! А не можна часом і мені довідатися, що ви надумали?
— Від тебе, Мейбл, я не бачу жодної потреби приховувати цю таємницю, але щоб ти ні слова твоєму батькові, бо в сержанта свої химери, і він ще може, чого доброго, нашкодити нам. Коли поміркувати, то ні Джасперові, ні Слідопитові тут ніколи чогось путнього не добитися, отож я надумав забрати їх обох з собою до океану і влаштувати у флот. Джаспер там за два тижні вже стане на морські ноги, а за рік далекого рейсу буде з нього й справжня людина. Ну, Слідопитові треба, мабуть, більше часу, та й то навряд, щоб з нього взагалі коли вийшов справжній моряк, але його можна було б десь улаштувати, скажімо, дозорцем: адже зір у нього неперевершений.