Джеймс Купер – Слідопит, або Суходільне море (страница 18)

— Зроблю все, що може захистити Мейбл, Слідопите!

— Хвалю за благородні почуття і вірю, що вони йдуть від щирого серця. Змій он уже роздягся майже догола, й він підможе тобі. Якщо ви заберете човен, це позбавить тих чортяк одного з засобів заподіяти нам лихо.

Досягти згоди у цьому важливому питанні, кожен член загону в міру-своїх можливостей заходився готуватися до здійснення наміченого плану. Густі сутінки швидко упали на ліс, і коли всі приготування були скінчені/ на тім боці вже неможливо було розпізнати жодного предмета. Тепер не можна було гаяти й миті, бо мінги з їхнім лукавством були здатні вигадати які завгодно способи, щоб перебратися через нешироку річку, тож Слідопит рвався хутчій покинути це місце. Коли ж Джаспер з делаваром, озброєні тільки ножами та ще делаваровим томагавком, увійшли у воду, пильнуючи найбільшої обережності, аби не виказати своїх рухів, Слідопит одразу ж вивів Мейбл зі схованки і, наказавши їй іти з Кепом понад берегом за течією до порогів, сам стрибнув у єдину в. їхньому розпорядженні пірогу, щоб і її підігнати туди ж.

Зробити це виявилося неважко. Невдовзі Слідопит уже підплив до берега і, схопившись високо над головою за гілля, щоб пірогу не віднесла стрімка течія, дав змогу Мейбл та її дядькові сісти в човен і зручно вмоститися на їхні звичні місця. Тепер потяглися довгі хвилини чекання та переживань за двох друзів, які відважилися піти по човен.

Варто вказати, що двом сміливцям, перш ніж вийти на місце, звідки можна було брести до скелястого порога, треба було спочатку. подолати дужу й бистру течію на середині річки, Та з цим частковим завданням операції вони впоралися досить хутко, і невдовзі Джаспер та Змій, які пливли пліч-о-пліч, одночасно торкнулися ногами дна. Тепер, узявшись за руки, вони повільно і з крайньою осторогою крок за кроком побрели в тому напрямку, де, як вони передбачали, мала стояти пірога. Але на той час темрява так згустилася, що і їхній зір нічого не міг вдіяти, тож вони змушені були покластися тільки на своєрідний інстинкт, який допомагає лісовикові знаходити стежку в лісі після того, як зайде сонце і не видно жодної зірки на небі, коли людині, не дуже звиклій до блукань лісами, все здається суцільним хаосом. За цих обставин Джаспер цілком поклався на делавара, чий великий досвід давав повне право довіритися йому. Одначе нелегко було брести в таку ніч серед шуму й вирування бурхливої стихії та ще й точно орієнтуватися. Коли вони, за їхніми розрахунками, досягли середини річки, обидва береги- можна було розрізнити тільки по густішій, ніж над головою, темені, поверх якої на тлі хмар ледь помітно вирізнялися химерні контури верховіть дерев. Раз чи двічі ступивши зненацька у глибоку яму, вони відразу ж повертали Б інший бік, добре розуміючи, що пірога могла сісти тільки у наймілкішому місці. Словом, керуючись замість компаса лише подібними міркуваннями, вони пробродили так добру чверть години, яка, однак, видалася Джасперові цілою вічністю, але від предмета своїх пошуків обидва були, здавалося, так само далеко, як і перед цим. І саме в ту мить, як делавар уже подумав був зупинитися, щоб запропонувати своєму товаришеві вернутися на берег, аби звідти згодом зробити ще одну вилазку, він раптом помітив постать людини, що брела попереду на віддалі простягнутої руки. Делавар миттю здогадався: ірокези прийшли сюди з тією самою метою, що й вони, і шепнув на вухо Джасперові:

— Мінг! Зараз Великий Змій покаже своєму братові, як треба хитрувати.

Джаспер теж забачив темний силует, і в його голові також постала вся страшна правда. Розуміючи, що тепер необхідно цілком покластися на вождя делаварів, який побрів у тому ж напрямкові, куди подався ворог, Джаспер і собі рушив за ним. Але тут незнайомець знову вигулькнув з темряви, прямуючи, здавалося, їм назустріч. Вода довкола так шуміла й клекотіла, що ніяких інших звуків взагалі не можна було розібрати, тому делавар, обернувшись до Джаспера і не боячись, що його почують, сказав:

— Покладись на хитрощі Великого Змія.

— Хуг! — вигукнув мінг і додав своєю мовою: — Я знайшов пірогу, але сам не зміг стягти її з каміння. Ходімо й знімемо її.

— Охоче,— відповів Чингачгук, що знав ірокезьку мову,— веди, ми йдемо слідком.

Неспроможний розрізнити голоси й вимову через шум порога, незнайомець, нічого не підозрюючи, повів їх за собою, і наші друзі, йдучи за ним назирці, незабаром були вже біля піроги. Ірокез ухопився за один її кінець, Чингачгук узявся посередині, а Джаспер пішов до протилежного кінця, бо важливо було не дати ворогові змоги виявити поруч блідочолого, якого ірокез міг би пізнати і по деякій одежі, яку мав на собі юнак, і по характерних для білої людини обрисах голови.

— Піднімай! — скомандував ірокез властивим індіянинові наказовим тоном, і троє чоловіків без великих зусиль підняли пірогу над камінням, перехилили її в повітрі і, випливши з неї воду, обережно опустили її на хвилі. Всі міцно притримували пірогу за борти, щоб шалена течія, бува, не вирвала її з рук, тим часом як ірокез, який знаходився спереду біля носа, повів її за собою у напрямку східного берега чи до якого іншого місця, де на нього чекали товариші.

І делавар, і Джаспер були більш ніж певні, що десь поблизу бродять ще ірокези; а що поява їх обох не викликала в ірокеза навіть найменшого подиву, то наші друзі вирішили дотримуватися надзвичайної обережності. Люди, не такі сміливі й рішучі, як вони, навряд чи відважилися б іти у саме лігво ворогів і наразити себе на хтозна-які небезпеки, але ці двоє сміливців прикордоння не знали страху, вони звикли ризикувати своїм життям і з готовністю пішли б і на більший ризик, аби тільки не дати ворогові змоги заволодіти пірогою. Джаспер, аби врятувати Мейбл, так жадав повернути чи хоча б вивести з ладу на деякий час пірогу, що вже приготував навіть ножа, щоб розпороти дно човна про той випадок, якби щось трапилося і дорогоцінний трофей залишився у руках ворогів.

Тим часом ірокез, що брів попереду, повільно просувався у напрямку до своїх, міцно тримаючись обома руками за пірогу й тягнучи за собою обох неохочих супутників. Був момент, коли Чингачгук замахнувся томагавком і хотів уже розчерепити голову своєму довірливому, сусідові, який нічогісінько не підозрював, але, збагнувши, що передсмертний крик ворога чи його труп у воді могли б зчинити загальну тривогу, він відмовився від свого наміру. Щоправда, вже через мить він гірко пошкодував за свою нерішучість, бо вони раптом опинилися серед гурту ірокезів щонайменше з чотирьох чоловік, які теж бродили в пошуках човна.

Після звичного в таких випадках уривчастого радісного вигуку, яким індіяни висловлюють своє вдоволення, дикуни жадібно вчепилися за борти піроги, захопленню якої в планах обох ворожих груп, очевидно, надавалося однаково великого значення (першим — щоб напасти на ворога, а другим — щоб утекти). Це раптове й непередбачене збільшення кількості ворогів дало їм таку велику перевагу, що на якусь мить навіть делавар з його винахідливістю й спритом — і той розгубився. П’ятеро ж ірокезів, котрі, здавалося, чудово розуміли, скільки залежите від виконання поставленого перед ними завдання, не гаючи часу на розмови, попхали човна до свого берега. А завдання їхнє насправді полягало ось у чому: взяти весла, які вони захопили ще перед цим, посадити в пірогу трьох-чотирьох воїнів з рушницями та повним запасом пороху і здійснити переправу на західний берег, бо лише через відсутність піроги та неможливість перепливти річку, не замочивши зброю та порохівниці, ірокези й не посунули на той берег, коли посутеніло.

Отак усі вкупі — друзі та вороги — підійшли до східної бистрини, де, як і перед західним берегом, було так глибоко, що її не можна було подолати вбрід. Тут усі зупинилися, тому що належало вирішити, як краще переправити пірогу через глибінь. Один з тих чотирьох ірокезів був вождь, і звична шана, з якою індіяни ставляться до бойових заслуг, досвіду та становища вождя, примусила всіх замовкнути в очікуванні того, що він скаже.

У зв’язку з цією зупинкою ще дужче зросла і без того велика небезпека для Джаспера, який, щоб на нього не впала підозра, завчасно зняв з голови й кинув у пірогу свого кашкета. Без куртки й тільника, голий до пояса, він одними обрисами свого тіла в темряві не так уже й кидався в вічі. До того ж і місце позад корми теж трохи допомагало маскуватися, бо погляди всіх ірокезів, що пхали пірогу, були звернені, природно, лише вперед. Гірше було Чингачгукові. Цей воїн опинився буквально в гущі своїх смертельних ворогів, він не міг би й поворухнутися, не зачепивши когось із них ззаду чи спереду. Та зовні він нічим не зраджував свого хвилювання, хоч усі його чуття були насторожі, і в слушний мент він готовий був вислизнути з гурту чи завдати удару. Суворо пильнуючи, аби випадково не озирнутися і цим не дати ворогові змоги передчасно викрити себе, Змій з невичерпним терпінням, на яке здатний лише індіянин, вичікував ту мить, коли настане нарешті час діяти.

— Хай усі мої молоді воїни, окрім двох, що на кінцях піроги, пливуть до берега і забирають свою зброю. Хай,— сказав вождь ірокезів,— ці двоє переправлять пірогу.