Джеймс Купер – Слідопит, або Суходільне море (страница 19)
Ірокези мовчки підкорилися цьому розпорядженню, залишивши Джаспера з тим ірокезом, який знайшов пірогу, а Чингачгук непомітно пірнув на дно річки й переждав, доки пройшли вороги. Бовтання ніг, сплески рук та перегукування незабаром сповістили, що четвірка індіян, на яких вони натрапили з пірогою, попливла до берега. Переконавшись у цьому, делавар висунув голову з води, став на своє попереднє місце і почав думати, що хвилина для дії настала.
Менш витримана, ніж цей воїн, людина, мабуть, тут-таки завдала б задуманого удару, але Чингачгук знав, що позаду, на порогах, ще повинно бродити чимало індіян, і він був надто досвідчений воїн, щоб ризикувати без доконечної потреби. Тому він дав змогу ірокезові дотягти пірогу до глибокого, звідки всі троє рушили плавом у напрямку до східного берега. Одначе замість того, щоби пхати човен уперед, делавар з Джаспером, як тільки відчули, що течія сягнула найвищої сили, почали гальмувати рух піроги до берега. І робили вони це не раптово й помітно, як це напевне робила б, удавшись до таких хитрощів, кожна цивілізована людина, а повільно й поступово, тож ірокез спочатку не міг нічого второпати, гадаючи, що йому так важко від сильної течії. Під дією таких протилежних за напрямком сил пірогу, зрозуміло, стало зносити за водою, і десь за хвилину вони опинилися на ще глибшому місці вже перед самим порогом. Тут, одначе, ірокез хутко збагнув, що з пірогою коїться щось незвичайне, і, озирнувшись назад, уперше побачив, що йому чинять опір його товариші.
Друга натура, що породжується в людини звичкою, миттєво підказала молодому ірокезові, що він сам на сам з ворогами. Розплескуючи обабіч себе воду, він уп’явся Чингачгукові в горло, й обидва індіянини, зовсім облишивши пірогу, зчепилися, мов тигри. В темряві глупої ночі, борсаючися в обіймах шаленої стихії, готової поглинути кожного, а. найперше тих, що зіткнулися в боротьбі не на життя, а на смерть, ці два вояки, здавалося, не пам’ятали вже нічого на світі, крім дикої люті й бажання перемогти один одного.
Джаспер став тепер повним володарем піроги, яка, погойдуючись пір’їнкою на хвилях, що розходилися від місця двобою смертельних ворогів, швидко летіла за водою. Перш у юнака майнула була думка кинутися на допомогу делаварові, але важливість захоплення човна видалися йому в стократ більшою, коли він почув, як тяжко дихають воїни, вп’явшись один одному в горло, і він чимдуж погнав пірогу до західного берега. Досягши його невдовзі, він після короткого пошуку знайшов решту загону й переодягся. Кількох слів цілком вистачило, щоб пояснити становище, в якому він залишив делавара, та з’ясувати, яким робом йому пощастило заволодіти пірогою.
Коли ті, що чекали на Джаспера, вислухали його розповідь, запала глибока мовчанка, бо кожен став напружено ловити найменший шурхіт, безнадійно сподіваючись хоч якось відгадати долю герцю, який відбувся чи, може, й досі відбувався між індіянами. Та марно: за неугавним клекотом води на порогові нічого не було чути; ірокези, щоб уберегти таємницю й приховати свої подальші наміри, дотримувалися мертвої тиші.
— Бери оце весло, Джаспере,—спокійно промовив Слідопит, хоча уважним слухачам його голос здався сумнішим, ніж звичайно,— і пливи за нами. Лишатися тут довше небезпечно.
— А Змій?
— Великий Змій в руках у свого Великого Духа; і буде він жити чи помре — то залежить від волі провидіння. Ми йому нічим не можемо допомогти, а сидячи тут склавши руки й базікаючи про свої прикрощі, мов тонкосльозі жінки, ми багато чим ризикуємо. Оця темрява нам дуже до речі...
Голосний, довгий і пронизливий гук на тім боці обірвав провідникові слова.
— Що б мав означати цей рев, добродію Слідопите? — поцікавився Кеп.— Адже це більш схоже на виття диявола, ніж на голос людської істоти.
— Назвавши їх дияволами, ви не дуже помилилися. Отой дикий вереск — окрик радощів, він свідчить про перемогу. Можна не сумніватися, що тіло Змія, живого чи мертвого, тепер у їхніх руках.
— А що ж ми!..— вигукнув Джаспер, відчувши біль щирого каяття на думку, що, може, нічого й не сталося б Із товаришем, якби він не покинув його напризволяще.
— Нічим, хлопче, тепер ми не можемо зарадити вождеві. Нам самим треба якомога швидше тікати звідси.
— Навіть не спробувавши врятувати його?.. Навіть не довідавшись, живий він а чи мертвий?
— Джаспер має слушність,— хрипким і здушеним голосом сказала Мейбл.— Я не маю страху, дядечку, і готова сидіти тут доти, доки ми дізнаємося, що трапилося з нашим другом.
— Ай справді слушна ідея, Слідопите,— вставив Кеп.— Справжній моряк не може покинути свого бойового товариша в біді; і я радий довідатися, що такі шляхетні почуття існують і серед прісноводої братії.
— Ет! — заперечив нетерплячий провідник, виштовхуючи пірогу на бистрінь.— Ви ще мало навчені, а тому й не боїтеся нічого... Якщо вам дороге життя, то думайте тільки про одне: як би швидше дістатися до залоги, а делавара залиште у владі провидіння. Що вдієш! Олень, коли занаджується до солонців, таки врешті-решт натрапляє на мисливця!
РОЗДІЛ VII
Вільям Вордсворт.
Нічні краєвиди не були позбавлені величі, і коли пірога, залишивши стоянку, опинилася у владі стрімкої й могутньої течії, вразлива й благородна душею Мейбл відчула, як заструменіла в її жилах кров і запашіли щоки. Хмари розійшлися, і темінь ночі порідшала, однак високі дерева, що нависали над водою, кидали на річку таку непроглядну тінь, що піроги пливли в суцільній чорній смузі, яка надійно приховувала їх від ворогів. Однак у кожного з утікачів було дуже неспокійно на серці; навіть Джаспер знову почав боятися за долю дівчини, і при кожному підозрілому шурхоті в лісі він скидався й раз по раз оглядав берег неспокійним поглядом. Веслами користувалися лише зрідка та й то з великою осторогою, бо навіть найменший хлюпіт у мертвій нічній тиші міг долетіти до сторожких вух ірокезів і виказати втікачів.
Всі ці обставини ще вище підносили в уяві дівчини незвичайну романтичність пригоди, найбільш хвилюючої з тих, що будь-коли довелося зазнати Мейбл Дангем за все її коротке життя. Від природи смілива, призвичаєна в усьому покладатися на саму себе і горда з того, що вона воякова дочка, дівчина й тепер майже не відчувала страху, незважаючи на те, що її серце часом билося частіше, ніж звичайно, й прекрасні блакитні очі поблискували рішучістю, яку, однак, приховувала від сторонніх темрява, а схвильовані почуття ще підсилювали враження величі й незвичайності цієї ночі.
— Мейбл,— притамованим голосом промовив Джаспер, коли обидві піроги так близько зійшлися бортами, що він тримав їх укупі одною рукою,— вам не страшно? Ви цілком покладаєтеся на нас та нашу рішучість захищати вас?
— Як вам відомо, Джаспере Вестерн, я дочка солдата, і мені було б сором признаватися, ніби я боюся.
— Покладіться на мене... і на нас усіх. Ваш дядько, Слідопит, могіканин, якби він тільки, неборака був з нами, та й я сам, ми швидше зважимося на будь-що, ніж допустимо, щоб з вами трапилося яке лихо.
— Я вірю вам, Джаспере,— відповіла дівчина, несвідомо похлюпуючи рукою у воді.— Я знаю, як мене любить мій дядечко: він Завжди перш подумає про мене, а вже потім — про себе; я також вірю, що всі ви батькові друзі й що ви готові піти на все, аби заступитися за його дочку. Проте я не така вже й квола та недолуга, як це вам могло здатися, бо хоч я й городянка і, як і всі вони, іноді схильна вбачати небезпеку там, де нею і не пахне, я все ж обіцяю вам, Джаспере, що ніякі мої дурні страхи ніколи не завадять вам виконувати ваш обов’язок.
— Сержантова дочка має слушність, вона гідна бути донькою відважного Томаса Дангема,— вставив і своє слово Слідопит.— Ех, красуне, красуне, скільки разів, бувало, я з вашим батечком ще в темніші ночі, ніж оця, заходив у ворожий стан і з флангів, і з тилу, теж не відаючи, що з тобою може трапитися кожної миті і де на тебе чекає куля із засідки. Це при мені його було поранено в плече — запитаєте, як зустрінетесь, і він вам обов’язково розповість, як нам усе-таки пощастило перепливти річку і тим самим врятувати свої скальпи.
— Він уже розповідав мені,— може, дещо голосніше, ніж треба було за цих обставин, відповіла Мейбл.— Це він мені все описував у листах, які я зберігаю, і я вам від глибини душі дякую за цю послугу. За це вас, Слідопите, винагородить сам бог, і на світі нема такої послуги, якої дочка, не задумуючись, не зробила б із вдячності за врятоване життя батька.
— Отож, такі ви всі, любі, щиросерді створіння! Я вже зустрічався з такими й раніше, а про деяких чував з розповідей. Сержант сам розповідав мені про свої парубоцькі роки, і про вашу матінку, і про те, як він упадав за нею, і скільки йому довелося зазнати невдач та прикрощів, доки, нарешті, він добився її руки.
— Моя матуся жила так недовго, що навіть не встигла належно віддячити йому за всі ті страждання, яких він натерпівся, добиваючись її руки,— сказала Мейбл із тремтінням у голосі.
— Так і він мені говорив. Чесний сержант нічого не приховував від мене, бо, як набагато старший роками, він завжди в розвідці ставився до мене, як до сина.