Джеймс Купер – Слідопит, або Суходільне море (страница 20)

— А може, Слідопите, він і справді не проти, щоб мати вас за родича? — жартома сказав Джаспер, хоча хрипкий голос звів нанівець його спробу пожартувати.

— А якби й так, Прісна Водо, то що тут поганого? Він знає мене і в розвідці, і в пошуках слідів, і в боях з французами. Часом, хлопче, мені спадає на думку, що всім нам треба вже думати про дружин, бо людина, котра живе в лісі в оточенні самих ворогів та звірів, з часом втрачає деякі свої природні почуття. „

— Судячи по тих, кого я тут побачила,— зауважила Мейбл,— я б сказала, що люди, які довго прожили в лісах, забувають навчитися лицемірства й багатьох інших вад городян.

— Це не легко, Мейбл, жити в присутності бога і не відчувати сили його благодаті. Доводилося мені бувати на божих відправах у церкві нашого форту, і я з усіх сил намагався, як це личить справжньому воякові, звести свою душу з молитвою, бо, хоч я людина й цивільна і не значуся в реєстрі війська його королівської величності, проте служу англійському королеві й беру участь у його битвах,— так от, я намагався вшановувати бога на гарнізонний лад, але так ніколи й не пробудив у своїй душі почуттів урочих і справжньої любові, які приходять, коли я буваю в лісі сам на сам з моїм богом. Там стоїш ніби віч-на-віч зі Всевишнім: все довкола таке свіже й прекрасне, ніби -допіру вийшло з його рук — ніяких тобі сухих догм чи віровчень, які лише заморожують чуття. Так, так, справжній храм — це, зрештою, ліс, бо там думки твої не скуті й витають вище хмар.

— То чистісінька правда, добродію Слідопите,— потвердив Кеп,— і це найкраще знають ті, хто багато часу проводить в самотині. От, скажімо, в чім причина, що всі, хто плаває на морі, загалом у всьому покладаються на релігію і на совість, як не в тім, що вони менше труться серед суходільної гріховності і більше бувають віч-на-віч з провидінням? Скільки разів, бувало, отак стоїш цілісіньку ніч на вахті десь в океані аж за екватором у сяйві небесних світил, і саме тоді, скажу я вам, дорогі мої, і відпеленговуєш^[37] себе відносно своїх гріхів. Отак, стоячи, бувало, згромаджуєш усі свої грішки докупи, аж доки ванти^[38] й вибленки^[39] совісті затріщать від напруження. Отож я й згоден з вами, добродію Слідопите, і кажу: хочеш побачити справді набожну людину — шукай її серед моряцтва та лісовиків.

— А я гадала, дядечку, що моряків, саме навпаки, відносять до найменш благочестивих.

— То... то безсоромний наклеп, дочко! Ти краще попитай у мене, свого родича й моряка, якої я думки про всіх отих твоїх суходільних щурів — священиків та їм подібних, і ти почуєш зовсім інше, я взагалі не знаю, щоб ще когось у світі так оббріхували, як нашого брата моряка; а все через те, що нас ніколи нема дома, щоб за себе заступитися, і що ми не платимо усім отим священикам. Моряки, може, не так розуміються на всіх тонкощах релігії, як ваш суходільний люд,— це правда, але що стосується основ християнської віри, то куди тому бідному суходільникові до моряка.

— Не скажу, щоб усе, але дещо з того, що ви сказали, добродію Кепе, може, й правда,— відповів Слідопит.— Так, я не чекаю, доки гримне грім, щоб згадати про бога, і я згадую його благодать не стільки у горі й нещасті, скільки у тихий, урочистий і спокійний день, коли чую голос його в тріскоті гілки або в пташиному щебеті, а не лише у завиванні вітру чи в штормі. Ну, а що ти скажеш на це, Прісна Водо? Адже бурі тіпають тебе не менш, ніж добродія Кепа, і ти ж повинен якось по-своєму сприймати шторми на Онтаріо?

— Боюся, що я надто молодий і недосвідчений, щоб судити про такі речі,— скромно відповів Джаспер.

— Але щось ви. та відчуваєте? — тієї ж миті звернулася до нього Мейбл.— Ви ж не можете — та й ніхто не може, перебуваючи в таких місцинах, не уповати на ласку божу!

— Не буду брехати: іноді,— правда, дуже рідко,— такі чуття з’являються й у мене, але боюсь, що це буває рідше і не такою мірою, як треба.

— Чого ти присікалася до хлопця, Мейбл? — втрутився Кеп.— Я не докоряю тобі, юначе, за таку необізнаність у цих справах, бо, природно, на цих озерах чогось путнього не навчишся. От якщо ти зі мною перетнеш хоч разів два Атлантичний океан, то це тобі зробить добру послугу на весь твій вік, і вже тоді і Мейбл, і взагалі всі молоді жінки в кожному порту були б про тебе найкращої думки, навіть якби ти дожив до віку найстарішого дерева цього лісу.

— Ні, ні, це вже ви даремно,— заперечив Кепові простодушний і справедливий провідник.— Можу вас запевнити, що Джасперові й тепер друзів не бракує, і хоча, звичайно, побачити світа йому, як і кожному, не завадило б, та повага наша до нього аж ніяк не зменшиться, якщо він навіть усе життя безвиїзно пробуде тільки з нами. Прісна Вода — хоробрий і надійний хлопець, і коли він на вахті, я завжди сплю спокійно, навіть спокійніше, коли хочете, ніж при будь-кому, бо довіряю йому, як самому собі. Гадаю, сержантова донька навряд чи погодиться з тим, ніби хлопцеві, аби заслужити повагу інших і стати льодиною, обов’язково треба побувати на морі.

Мейбл нічого не відповіла на це непряме питання до неї і навіть відвернула голову до протилежного берега, хоча довколишня темрява і так надійно приховувала вираз її обличчя. Але Джаспер відчував, що йому треба щось сказати; чоловіча гордість юнака не могла примиритися з тим, ніби він не заслуговує шани товаришів а чи усмішок своїх ровесниць. Проте він нічим не хотів образити дядька дівчини, і це його вміння володіти собою робило хлопцеві більше честі, можливо, ніж його скромність і мужність.

— Я не хвалюся тим, чого не маю,— промовив, нарешті, Джаспер,— і не заперечуватиму, що мені бракує знань і про океан, і про Судноплавство. Ми тут, на озерах, плаваємо за зорями та за компасом і орієнтуємося по берегових мисах, а що у нас нема особливої потреби в цифрах та підрахунках, то ми ними й не користуємося. Проте і в нас є як свої переваги, так і свої труднощі, про які я не раз чув від людей, котрі багато років провели на океані. По-перше, в нас завжди берег на видноті й переважно з підвітряного боку, а це, як вважається, загартовує моряка. Шторми ж у нас завжди раптові й такі страшні, що доводиться ховатись у портах за будь-якого часу доби.

— Але ж у вас на те є лоти,— перепинив його Кеп.

— Є, але вони мало що допомагають, і ми їх рідко коли кидаємо.

— А діп-лоти^[40]...

— Чув, що є такі, але якщо відверто признатися, то я їх на власні очі ще не бачив.

— Отакої! Торгове судно і без діп-лота?! Ні-і, хлопче, ти не маєш ніякого права називати себе моряком! Де це в дідька видано, щоб на судні та не було діп-лота!

— Я ж не претендую на ніяку особливу вправність, добродію Кепе...

— Крім уміння долати пороги й водоспади, Джаспере; крім уміння долати пороги й водоспади,— поспішив на допомогу Слідопит.— У цій справі,— гадаю, і ви погодитеся, Добродію Кепе,— Джаспер дещо таки тямить. На мою думку, так можна гудити або хвалити, судячи за здібностями, кожну людину: скажімо, якщо від добродія Кепа нема ніякої користі при переправі через Освезький водоспад, то я намагаюсь не забути, що він корисний тоді, коли на виднокрузі немає землі; а якщо від Джаспера нема ніякої користі, коли за виднокругом зникає земля, то я не забуваю, що в нього пильне око й тверда рука, коли доводиться перепливати через водоспад.

— Не повірю, ніби від Джаспера не буде... не було б ніякої користі, коли б за виднокругом зникла земля! — гарячково й так рішуче сказала Мейбл, що її дзвінкий і ніжний голос аж здригнувся в урочій і зловісній тиші глибокої ночі.— Себто я хочу сказати, що той, хто здатний принести стільки користі тут, не може не бути корисний і там, хоча я цілком погоджуюся, що йому далеко ще в знаннях з мореплавства до дядька.

— Підтакуйте, підтакуйте одне одному в своєму невігластві!— глузливо буркнув Кеп.— Нашого брата моряка так мало завжди на березі, що до нас взагалі рідко коли прислухаються, зате коли вас треба захищати від ворогів а чи привезти заморських товарів, тоді всі раптом стрімголов біжать до моряків!

— Але ж, дядечку, не жителі суходолу нападають на наші береги, а моряки, тож моряки воюють з моряками.

— Верзеш ти казна-що, небого! Де ж тоді всі ці вороги, всі ці французи та англійці, що висадилися тут,— де вони, дозволь тебе запитати?

— А таки й справді — де вони? — і собі! вигукнув Слідопит.— Ніхто, мабуть, цього краще не знає, добродію Кепе, ніж ми, мешканці лісу. Я часто простежував шляхи, якими вони сунули сюди, по вибілених дощами кістках, а відшукував їхні сліди по гробках багато й багато років після того, як про них та їхню бундючність уже й пам’ять стерлася. Генерали й рядові вояки — всі вони лежать тепер у розкиданих по нашій землі могилах,— яскравих свідках того, що стає з людьми, які женуться за великою славою, палаючи бажанням стати чимось вищим за собі подібних.

— Мушу сказати, добродію Слідопите, ви іноді висловлюєте погляди, які просто дивно чути від такої людини, як ви: адже ви добуваєте собі хліб рушницею, тільки й дихаєте пороховим димом і знімаєтеся з якоря лише для того, щоб нищити ворогів.

— Якщо ви гадаєте, ніби я весь час тільки те й роблю, що воюю собі подібних,— ви нічого не знаєте ні про мене, ні про моє життя. Звісно, людині, котра проводить своє життя в лісі та ще й на кордоні, часто-густо доводиться йти на вчинки, зумовлені обставинами. Проте _;я за них відповідальним бути не можу: адже я тільки простий мисливець, розвідник і провідник, що не має ніякої влади над іншими. Моє основне заняття — полювати звіра для війська під час війни та в мирні дні, хоча я більше перебуваю в розпорядженні одного офіцера, який зараз у поселеннях, де я його ніколи не супроводжую. Ні, ні, справжнє моє покликання — не війна та кровопролиття, а милосердя й мир. Проте мені доводиться стрічатися віч-на-віч з ворогами, як і кому іншому, а щодо мінгів, то я дивлюся на них, як людина дивиться на гадюку: цих істот треба безжально чавити підбором при кожній нагоді!