Джеймс Купер – Слідопит, або Суходільне море (страница 22)

— Я бачу якийсь предмет на воді! — прошепотіла Мейбл; відтоді, як відплив Джаспер, вона й на мить не відвела очей від того місця в темряві, де він зник.

— Це пірога! — з великим полегшенням відказав Слідопит.— Напевне, все гаразд, бо якби щось було не так, хлопець якось дав би про це знати.

За хвилину обидві піроги знову були поруч, і всі впізнали силует Джаспера, що стояв у кормі. У носовій же частині піроги спиною до них сидів чоловік, у якому, коли молодий матрос повернув човна, Слідопит і Мейбл упізнали особу делавара.

— Чингачгуче!.. Брате мій!.. — вигукнув Слідопит тремтячим від хвилювання голосом делаварською мовою.— Вождю могікан! Яка радість моєму серцю! Ми ж з тобою стільки воювали разом і бачили стільки крові, а цього разу я боявся, що більше вже нам не бачитись.

— Хуг!.. Мінги — скво! На поясі у мене три їхніх скальпи. Куди їм перемогти Великого Змія делаварів! У їхніх серцях немає крові, а всі їхні думки зараз уже на зворотному шляху через води Великого озера.

— То ти був серед них, вождю? А що сталося з тим воїном, з яким ти зчепився в річці?

— Він став рибою і лежить з вуграми на дні! Хай тепер його брати закидають вудки і виловлюють його. Слідопите, я перерахував усіх ворогів і торкався їхніх рушниць.

— О, я знав, що він ні перед чим не зупиниться! — вигукнув Слідопит англійською мовою.— Цей сміливець побував у їхньому стані й вивідав усе про ворога. Ну, хутчій розказуй, Чингачгуче, а я потім переловім усе нашим друзям.

Делавар спокійно, з властивою йому серйозністю розповів найголовніше, що відбулося по тому, як Джаспер покинув його у воді в смертельному герці з ірокезом. Про долю того ворога та про бій з ним у річці він більше й не заїкнувся, адже не личить воїнові відверто вихвалятися своїми подвигами. Тож, зборовши свого супротивника в жорстокій сутичці, він поплив до східного берега, виліз нечутно з води і, скориставшись темрявою, непомітно змішався з ірокезами. Правда, один раз делавара були зупинили й запитали, хто він, але коли Змій відповів, що він є Гостра Стріла, його більше нічого не питали. З уривків підслуханих розмов йому стало ясно, що ірокези мали одне завдання — полонити Мейбл та її дядька, військовий чин якого вони, очевидно, надміру перебільшували. Делавар також достеменно переконався, що Гостра Стріла зрадив їх ворогові, хоча йому й не пощастило дізнатися, з якої причини, бо тускарора ще не встиг отримати винагороду за свої послуги.

З усього Змієвого повідомлення Слідопит переповів своїм друзям лише те, що, на його думку, могло трохи розвіяти їхній страх, наголосивши принагідно, що зараз саме час докласти останніх зусиль, доки ірокези не опам’яталися після завданих їм втрат.

— Для мене нема жодного сумніву в тому, що вони захочуть перестріти нас біля Освезьких порогів,— провадив Слідопит,— і там буде вирішена наша доля: або ми проскочимо, або ж потрапимо в їхні руки. Звідти до залоги вже так близько, що я, мабуть, висаджуся з Мейбл на берег і поведу її манівцями, а ви спробуєте щастя у човнах через пороги.

— Вам ніколи її так не довести, Слідопите,— поспішливо заперечив йому Джаспер.— Мейбл не здолає продиратися хащами в таку ніч. Пересадіть її до мене в пірогу, і я або сам загину, або, незважаючи на темряву, переправлю її живою-здоровою через пороги.

— Я в тому не сумніваюся, хлопче, і ніхто не сумнівається в тому, що ти справді хочеш допомогти сержантовій доньці; але в таку ніч лише око провидіння, а не твій зір, може провести тебе через Освезькі пороги.

— А хто доведе її щасливо до залоги, якщо вона зійде на берег? Хіба ніч не така ж темна на березі, як і на воді? Чи, може, ви гадаєте, що я знаю своє діло гірше, ніж ви — своє?

— Сміливо сказано, хлопче! Але якщо я й заблукав би такої ночі, хоча всі знають, що зі мною ще ніколи чогось подібного не траплялося, проте хай би я навіть і збився з дороги, то найстрашніше, що нас чекало б,— це пересидіти ніч у лісі, тим часом як на порогах досить одного-єдиного хибного поруху веслом а чи крену піроги, як ви обоє опинитеся в розбурханій стихії, з якої сержантова донька ніколи не вибереться жива.

— Що ж, хай тоді Мейбл сама вирішує; я певен, однак, що вона почуватиме себе безпечніше в пірозі.

— Я довіряюся в однаковій мірі вам обом,— сказала Мейбл,— і не маю жодного сумніву в тому, що кожен з вас зробить усе можливе, аби довести свою відданість моєму батькові; проте я повинна сказати відверто, що не хотіла б вилазити з піроги: адже там ми можемо наткнутися на ворогів, як це було вже, коли ми сиділи на березі. А втім, хай за мене краще вирішить дядечко.

— У мене душа не привертається до лісу,— почав Кеп,— та й хто, захотів би міняти такий спокійний дрейф на якийся ліс. А крім того, добродію Слідопите, не кажучи вже про дикунів, ви забуваєте про акул.

— Акул?! Де це чувано, щоб у лісових нетрях водилися акули!

— Гм, акула, ведмідь а чи вовк — то однаково. Я маю на увазі те, що хоче і може кусатися.

— Пробі! Чоловіче! Та невже ви й справді боїтеся звірини, яка водиться в американських лісах? Ну, я ще можу зрозуміти, що пума — страшний звір, але й з нею досить легко впоратися досвідченому мисливцеві. Ну, можете вважати небезпечними ще мінгів з їхньою підступністю, але не зчиняйте ви тривоги через ведмедів та вовків.

— Ну, вам добре так говорити, добродію Слідопите, коли ви, певне, кожного звіра в лісі на ім’я знаєте. Як не кажіть, а звичка тут — головне, вона надає сміливості навіть боязкій від природи людині. У південних широтах мені доводилося спостерігати, як моряки годинами плавали поміж акул по п’ятнадцять-двадцять футів^[45] завдовжки, почуваючи себе в їхньому гурті не менш спокійно, ніж, скажімо, селянин почуває себе серед своїх односельців, виходячи в неділю з церкви.

— Просто неймовірно! — добродушно вигукнув Джаспер, який ще не набув характерної риси людей його професії — вміння розповідати небилиці.— А мені завжди казали, що зустрітися в морі з акулою — певна смерть.

— Я забув, правда, сказати, що хлопці плавали не з голими руками, а брали з собою хто кабестана^[46], а хто аншпуга^[47] чи й просто лома, щоб уперіщити, коли треба, яку бестію по носі, якщо від неї вже не можна буде відчепитися. Ні, ні, не лежить у мене серце до ведмедів і вовків, хоча кит не страшніший за оселедця, після того як його просушать та посолять. Нам з Мейбл краще триматися піроги.

— Чи не краще б Мейбл пересісти до мене в пірогу? — сказав Джаспер.— Адже я один на весь човен, до того ж на воді, як і сам Слідопит погодиться, у мене пильніший зір, ніж у нього.

— Цілком згоден з тобою, хлопче. Вода — твоя стихія, і ніхто не заперечуватиме, що ти тут неперевершений майстер. Маєш також слушність і в тому, що сержантова донька почуватиме себе безпечніше у твоїй пірозі, ніж у моїй; тому, хоч як мені не хотілося б відпускати дівчину від себе, але заради її безпеки я не можу не погодитися на це. Тож підпливай до борту, Джаспере, і я тобі передам ту, кого ти маєш вважати за найбільший у світі скарб.

— Я так і вважаю,— відповів юнак і, не втрачаючи жодної миті, підігнав упритул човна, в який Мейбл пересіла і вмостилася на своєму клункові з речами — єдиному вантажі Джасперової піроги.

Ледве закінчилося пересідання, як піроги розійшлися на деяку відстань і веслярі налягли на весла, проте кожен докладав усіх зусиль, аби не здійняти, бува, чутного хлюпоту. Розмова поступово стихла, і з наближенням до порогів усі пройнялися серйозністю моменту. До того ж можна було майже не сумніватися, що ірокези докладуть усіх зусиль, аби випередити їх і-першими дістатися до місця, бо хіба могли вони припустити, що хтось наважився б серед непроглядного мороку попливти на пороги. Це й дало Слідопитові підставу чекати, що вороги засядуть з обох боків, сподіваючись перестріти їх, якби вони спробували висадитися на берег. Він ніколи не запропонував би свого плану, коли б не розраховував звести наміри ірокезів нанівець. Тепер, коли ухвалу було прийнято, все залежало майже виключно від вправності тих, що стернували пірогами, бо досить було котрійсь із них налетіти на камінь, перекинутися й розбитися, як усі, що в ній пливли, потрапили б ув обійми розбурханої стихії, а Мейбл,— можна було не сумніватися,— у руки переслідувачів. Ця обставина й спонукала мандрівників до щонайбільшої обачності, і всі так поринули у свої власні думки, що перекидалися словом тільки у крайній потребі.

Незабаром до подорожніх долинув глухий рев порогів, і що ближче лунали ті зловісні гуки у непроглядній темряві, яка дозволяла розрізнити хіба тьмяні контури лісистого берега та похмуре склепіння неба над головою, то більших зусиль коштувало Кепові усидіти на місці. Надто ще свіжі були в його пам’яті враження від сьогоднішньої переправи через водоспад, і його збуджена уява, підігріта непевністю й сумнівами, малювала картину переправи через пороги ще страшнішою, ніж той карколомний стрибок через водоспад. Але цього разу старий моряк помилявся, бо Освезькі пороги багато чим поступаються і за своїм характером, і за силою перед Освезьким водоспадом, бо пороги — то всього-на-всього бурхлива бистрина, що виблискує поміж пересипами та кам’яними скелями, тим часом як Освезький водоспад, як можна було вже переконатися зі сказаного вище, дійсно заслуговував на свою назву.