Джеймс Купер – Слідопит, або Суходільне море (страница 24)

З огляду на вищесказане читач, сподіваємося, не здивується, довідавшись, що Мейбл споглядала цей уперше бачений нею пейзаж з почуттям насолоди, набагато вищим за звичайний подив. Вона сприймала всю позірну красу його, можливо, так само, як сприймала б її і більшість інших, але вона відчувала й усю піднесеність краєвиду, його поетичну замрію, його безгомінну велич та урочий спокій — словом, усе те, чим зачаровують неосяжні картини природи, яких не торкнулася ще ані в праці, ані в боротьбі людина.

— Яке гарне видовище! — вигукнула Мейбл у самозабутті, стоячи на валу обличчям до озера й відчуваючи, як його лагідний подих оживлює й наповнює свіжістю тіло й душу.— Яке гарне, а проте яке дивовижне!

Її слова, а з ними й весь напрям роздумів раптом хтось перепинив лагідним дотиком до плеча; гадаючи, що це її батько, Мейбл озирнулася, але Побачила поруч Слідопита, що стояв, спокійно зіпершись на свою довгу рушницю, і, сміючись властивим йому безгучним сміхом, обводив простертою рукою всю панораму лісу й озера.

— Тут, перед вами,— почав він,— наші з Джаспером володіння. Озеро — то його, а ліс — то моє. Хлопець іноді любить похвалятися, ніби його володіння більші, а я йому кажу, що мої дерева займають не менш простору, ніж його вода. Ну, а ви, Мейбл, створені для обох наших володінь, бо, як бачу, страх перед мінгами та наші нічні мандри аніскілечки не позначилися на свіжості вашого личка.

— Здається, я відкриваю в Слідопитові нові риси: він хоче набалакати компліментів дурненькій дівчині!

— Зовсім не «дурненькій», Мейбл, аніскільки не дурненькій. Дочка нашого сержанта не була б гідна свого батька, якби вона й справді щось таке вчинила або сказала, що можна було б назвати нерозумним.

— Тоді вона має остерігатися і не вельми йняти віри лукавим і підлесливим словам. Але я рада, Слідопите, що бачу вас поміж нас, бо хоча Джаспер, як мені здалося, не надто турбувався, зате я дуже потерпала, аби з вами й з вашим другом, бува, чого не трапилося на тих жахливих порогах.

— Хлопець добре знає нас обох і був певен, що ми врятуємося плавом, хоча то навряд чи належить до моїх здібностей. А випливти було б і справді не легко, та іце й з такою довгою, як моя, рушницею в одній руці; мій же «оленебій» стільки разів виручав мене в сутичках і зі звірами, і з дикунами, і з французами, що я нізащо не захотів би з ним розлучатися. Одначе ми легко вибрели, бо на порогах, окрім деяких місць, неглибоко, і вийшли на берег з рушницями в руках. Але, признаюся, нам довелося попосидіти через тих негідників ірокезів, які чатували на нас; проте ми майже не сумнівалися, що хтось та прийде на підмогу із залоги, і були певні, що як тільки мисливці за скальпами забачать світло ліхтарів, з якими сержант вийшов до вашої піроги, вони знімуть табір, побоюючися вилазки. Отож нам тільки довелося терпляче посидіти з годину на камінні, а там і небезпека минула. Терпіння — одна з найцінніших якостей будь-якого мешканця лісу.

— Яка я рада, що знову вас бачу, а то вчора, незважаючи на страшну втому, я довго не могла заснути* все потерпала, аби з вами, бува, чого не трапилося.

— Хай буде благословенне ваше ніжне серденько, Мейбл! Але такі вже ви всі, ніжні створіння! Та коли чесно признатися, я теж дуже зрадів, побачивши ліхтарі, які спускалися до річки, бо це був певний знак того, що ви у повній безпеці .Ми, мисливці й провідники, хоча люд і грубий, проте у нас почуття й помисли не гірші, ніж у будь-якого генерала. Повірте, ми з Джаспером скорше голови свої поклали б, ніж допустили, щоб з вами що-небудь скоїлося!..

— Дякую вам за все, що ви для мене зробили, Слідопите! Від щирого серця дякую вам! Будьте певні, що про все це неодмінно знатиме мій батечко. Я вже багато йому розповіла, та вважаю своїм обов’язком на цьому зупинитися окремо.

— Годі-бо вам, Мейбл! Хто-хто, а сержант добре знає, що таке пуща і що собою являють червоношкірі на стежці війни, тож йому нема чого про це розповідати. Ну, от ви зустріли свого батечка; скажіть, а чи виправдав наш бувалий і відважний вояка ваші сподівання?

— Він — мій рідний дорогий батько і прийняв мене так, як і годиться солдатові й батькові приймати свою дочку. Скажіть, Слідопите, чи давно ви знаєте його?

— Це, бачте, як хто рахує час. Мені тоді дванадцятий минуло, коли сержант уперше взяв мене з собою в розвідку, а це було десь років двадцять з гаком тому. Ми з ним не одну стежку протоптали ще до того, як вас і на світі не було; та й хтозна, чи у вас взагалі був би батько, коли б не мій природжений стрілецький хист.

— Себто як це?

— Дуже просто, нема чого й розказувати. На нас напали індіяни із засідки й тяжко поранили сержанта, і йому б не носити більше свого скальпа, коли б не моя рушниця. Хоч як воно там було, а ми винесли його, і нині у всьому полку ніхто, слава богу, не може похвалитися пишнішою шевелюрою, ніж він у свої літа.

— О, Слідопите, ви врятували моєму батечкові життя! — вигукнула Мейбл і в пориві вдячності гаряче схопила обома руками його тверду жилаву руку.— Хай благословить вас бог за це, як і за всі інші ваші добрі діла!

— Ну, це вже ви занадто, хоча, вважаю, я таки врятував йому скальп. Людина може жити й без скальпа, а тому я не можу сказати, що врятував йому життя. Джаспер може стверджувати, що й справді врятував вам життя, бо коли б не його пильні очі та дужі руки, то човен ніколи не пройшов би цілий через пороги, та ще такої ночі, як учора. Що не кажіть, а хлопець народився для води, як я народився для полювання й відшукування слідів. До речі, он він сидить у бухті й стереже піроги, а сам очей не зводить зі свого улюбленого суденця. Як на мене, то в усьому нашому краю не знайти вірнішого юнака, ніж Джаспер Вестерн.

Тільки тепер,, уперше відтоді, як Мейбл вийшла зі своєї кімнатки надвір, вона глянула униз, і перед її очима постало те, що можна було б назвати переднім планом тієї чудової картини, якою вона милувалася. Освего вливала свої темні води в озеро з глибокого створу поміж крутих берегів, східний з яких був вищий і вклинювався в озеро далі, ніж західний, на якому стояв форт. Поряд, під самісіньким фортом, тулилося по узбережжю кілька рублених будівель, котрі не мали ніякого стосунку до оборонних споруд і використовувалися як комори для зберігання товарів, завезених для потреб залоги або ж призначених для вивезення в інші порти по берегах Онтаріо, з якими форт підтримував зв’язки. Від обох берегів у гирлі річки виходили низенькі, навдивовижу схожі одна на одну коси, що утворилися під впливом протидіючих сил стрімкої течії та північних вітрів і які, загинаючись від озерних штормів, створювали дві округлі бухти. Та, що була коло західного берега, вгризалася найглибше і, бувши багатоводнішою, служила для форту своєрідним мальовничим портом. По узбережжю, що простягалося між пагорбом, на якому розташувався форт, і цією бухточкою, й тулилися згадані дерев’яні будівлі.

На березі лежали повитягувані з води ялики, шлюпки та піроги, а посеред бухти стояло суденце — те саме суденце, якому Джаспер завдячував своїм правом вважати себе моряком. Оснащене як тендер^[50], воно мало, може, тонн сорок водотоннажу, але було так мистецьки змайстроване й пофарбоване, що з першого погляду скидалося на військове судно, хоча й не мало шканців^[51]. Його оснащення й обладнання були зроблені так гарно й пропорційно, що навіть Мейбл одразу відзначила, яке воно ошатне й добре споряджене. Корпус його був дуже зграбної форми, бо воно будувалося за кресленнями, що їх кораблебудівник спеціально замовив у найкращого корабельних справ майстра Англії. Пофарбоване суденце було, як військовий корабель, у приємний темний колір, а довгий вимпел, що майорів на щоглі, безпомилково засвідчував, що тендер належав до флоту його величності короля Англії. Називалося воно «Вітрогон».

— Так он він який, той Джасперів корабель! — вигукнула Мейбл, у свідомості якої це суденце було нерозривно пов’язане з ім’ям його капітана.— А крім нього ще багато на озері кораблів?

— Ще є три у французів: один, як мені розповідали,— справжній військовий корабель, з тих, що ходять і в океані; другий — бриг^[52], а третій — такий само тендер, як і наш «Вітрогон», тільки в них він називається «Білка» — по-їхньому, звісно. Проте ця «Білка», здається, має смертельну зненависть до нашого красеня тендера, бо ще майже не бувало так, щоб Джаспер вийшов на ньому в озеро, а вона не виринула тут як тут і не стала переслідувати його.

— А хіба Джаспер з тих, що тікають від французів, та ще від якоїсь там білки, і до того ж — на воді?

— Що та одна хоробрість варта, без засобів змусити ворога поважати її? Джаспер — хлопець хоробрий, це всім у нас тут відомо на кордоні, але що він може вдіяти без гармат, з однією-однісінькою гаубицею, та ще з командою з двох чоловік, не рахуючи себе та юнги? Якось мені довелося побувати з ним в одній з його вилазок, і юнак досить ризикував, бо підвів нас так близько до ворога, що почалася рушнична перестрілка. А французи на «Білці» мають і гармати, й порти^[53] і все одно бояться носа висунути з Фронтенака, не захопивши з собою ще одного судна та зо двадцять вояків на ньому. Ні, ні, наш «Вітрогон» збудований тільки для того, щоб літати по озеру, а не воювати, і майор каже, що навмисне не хоче оснащувати судно людьми та зброєю, аби Джаспер, бува, не подумав, ніби судно стало бойовим кораблем, бо тоді він, мовляв, швидко вскочить у халепу. Отож хоч я й мало тямлю в цих справах — адже мій хист належить до зовсім іншої стихії,— проте я бачу в цьому слушність, незважаючи на те, що Джаспер дотримується цілком протилежної думки.