Джеймс Купер – Слідопит, або Суходільне море (страница 17)

— Що б це все означало? Дивіться, Змій пливе до тіла воїна, що зачепилося за камінь. Задля чого це він так ризикує своїм життям?

— Задля честі, слави й визнання. Адже задля цього знатні джентльмени кидають за морем свої затишні домівки, де, як вони мені кажуть, є все, чого тільки душа забажає, і селяться на розораній ділянці серед дикої пущі, щоб полювати дичину та воювати французів.

— Розумію... Ваш друг поплив, щоб добути скальп!

— Це його винагорода, і хай він потішиться нею.— Ми — білі і по нівечимо забитих ворогів, а в очах червоношкірих цей вчинок додає людині честі. Хай тебе не дивує, Прісна Водо, але я чув і від білих, від людей великих і знаменитих теж досить дивні судження про честь. Так, і від них.

— Дикун лишається дикуном, Слідопите, хоч з ким би він знався...

— Нам добре говорити так, хлопче, але, як я вже сказав, у білих теж бувають дивні погляди па честь, суперечні не лише здоровому глуздові, але й божій волі. Я, хлопче, не раз міркував над цим, блукаючи в тихих лісах, і дійшов до висновку, що всі таланти даровані людям, зрештою, для якоїсь розумної мети. Коли б індіян не треба було на світі, їх і не було б створено; я навіть переконаний, що якби пізнати сутність речей до кінця, то виявилося б, що навіть племена мінгів створені для якихось розумних і добрих цілей, хоча, повинен сказати відверто, висловити це — понад мої здібності.

— Заради скальпа Змій ризикує власним життям. Через нього ми можемо втратити все, що здобули.

— Змій про це іншої думки, Джаспере. Для нього більше честі здерти отой єдиний скальп, ніж завалити поле бою трупом ворогів із цілими чубами. Ось у нашому шістдесятому один молодий капітан пожертвував своїм життям в останній сутичці тільки заради того, щоб відбити у французів трифунтову гармату: він вважав, що то справа честі. Адже пригадую одного зовсім юного прапорщика, який, підпливаючи кров’ю, сховав під себе полкового прапора і так і сконав, уявляючи, напевне, що засинає на чомусь м’якшому за буйволячі шкіри.

— Авжеж, авжеж, можна зрозуміти, яка то честь врятувати прапор.

— А для Чингачгука то є його прапор; він збереже його, щоб показувати і дітям своїх дітей...— Тут Слідопит обірвав свою мову і, сумно похитавши головою, задумано додав:— Ах, боже мій! Жодного пагінця не лишилося на прадавньому дереві могікан. У вождя нема ні діток, які б захоплювалися його трофеями, ні племені, яке б шанувало його подвиги; він зостався один, мов билина в полі, але, попри все, залишився до кінця вірний своїм звичаям! Погодься, Джаспере, в цьому є щось благородне, щось гідне поваги; авжеж, у цьому є справжня доблесть.

Цієї миті у стані ірокезів зчинився страшний шум і гам, гримнули безладні постріли їхніх рушниць. Вороги так гарячкували, намагаючись будь-що не допустити Змія до його жертви, що з десяток їх як стій кинулися у воду, а деякі навіть зайшли на добру сотню футів аж у пінистий потік, буцімто й справді надумали серйозну вилазку. Проте Чингачгук, не те що не поранений, а навіть не збентежений, докінчував свою справу зі спритністю, яка свідчила про давню звичку. Та ось, розмахуючи трофеєм, він вигукнув свій бойовий клич з найжахливішими відтінками голосу, і з хвилину під низьким склепінням лісу га понад річкою перекочувалася така луна, що Мейбл у непоборному страхові втягнула голову в плечі, а її дядечко на мить і справді подумав про втечу.

— Це перевершує все, що я чув від цих бузувірів! — вигукнув Джаспер, затуляючи з жаху та відрази вуха.

— То їхня музика, хлопче; це їм і барабан, і флейта, і сурми, й тулумбаси. Індіяни, безумовно, у захваті від цих звуків, бо вони розпалюють у них дикі пристрасті й жадобу крові,— відповів з цілковитою байдужістю Слідопит.— У молоді роки я теж не міг без остраху чути їх, а тепер вони для мене все одно, що посвист дремлюги чи пісня дрозда. Тепер я не кліпнув би й оком, навіть якби ці дияволи стали в ряд від порогів до самої залоги й гримнули свій дикий клич в один голос. Я кажу це не з хвастощів, Джаспере, бо той, хто впускає боягузтво крізь вуха, в кращому разі слабодуха людина. Криками й вигуками можна налякати хіба що жінок і дітей, але не лісових розвідників, які звикли здибуватися віч-на-віч з ворогом. Сподіваюся, тепер Змій цілком удоволений: он він повертається із скальпом біля пояса.

Коли делавар виходив з річки, Джаспер відвернувся з огиди до його останньої вилазки, а Слідопит дивився на свого друга з філософським спокоєм людини, яка вирішила бути байдужою до речей неістотних. Зайшовши в кущі з наміром викрутити свою перкалеву одіж і перезарядити рушницю, він тріумфуюче окинув поглядом своїх товаришів, і на цьому епізод, що так схвилював усіх, скінчився.

— Джаспере,— перший заговорив провідник,— сходи до добродія Кепа й попроси, хай прийде сюди, тому що час не жде і нам треба негайно порадитися, що його робити далі, бо мінги не сидітимуть склавши руки, а подумають, як би нас швидше порішити.

Юнак виконав розпорядження, і за кілька хвилин усі четверо зійшлися на березі, щоб ухвалити план наступних дій. Для цього вони вибрали таке місце, звідки можна було найкраще вести спостереження за приготуваннями ворога, залишаючись у той же час невидимими для його очей.

На той час уже повечоріло. За кілька хвилин денне світло мало поступитися теміні, яка цієї ночі обіцяла бути густіша звичайного. Сонце вже зайшло, й сутінки, як це буває тут, у низьких широтах, мали от-от перейти в глупу ніч. На цю сприятливу обставину наші друзі саме й покладали найбільше надій, хоча темрява ночі, сприятлива для їхньої втечі, допомагатиме й ворогам приховати свої підступні дії.

— Друзі,— першим почав Слідопит,— настав час, коли ми маємо спокійно виробити план, за яким кожен діяв би в міру своїх можливостей і відповідно до нашого спільного завдання. За якусь годину в лісі буде темно, як опівночі, тому, якщо ми хочемо колись дістатися до залоги, то повинні скористатися з цієї нагоди. Що ви на це скажете, добродію Кепе? Бо хоч ви й не найдосвідченіший у справах бою і тактичних маневрів у лісових умовах, проте ваші роки дають вам право першим висловити думку на нашій нараді.

— І мої родинні зв’язки з Мейбл, Слідопите, мають бути в якійсь мірі враховані...

— Не знаю, не знаю того... У вас почуття родинні, а в інших просто почуття прихильності, а, зрештою, це не так уже й важливо, чим ці почуття викликані — родинними зв’язками чи велінням серця. Не скажу за Змія, котрому вже запізно думати про жінок, а от щодо мене з Джаспером, то ми готові грудьми стати між мінгами та сержантовою донькою,— так, як це зробив би її хоробрий батько. Правду я кажу, хлопче?

— Мейбл може покластися на мене: я готовий захищати її до останньої краплі крові,— тихим, але схвильованим голосом відповів Джаспер.

— Ну, гаразд, гаразд,—втрутився дядечко,— не будемо обговорювати це питання; всі, бачу, готові послугувати дівчині, а вчинки ліпші за слова. На мою думку, ми маємо зробити ось шо: як тільки стемніє настільки, що ворожі дозорці нас не зможуть угледіти, всі «ходимо на борт піроги і мчимо до гавані з такою швидкістю, з якою лише дозволяє вітер і морський приплив.

— Це легко сказати, але не так легко здійснити,— заперечив йому Слідопит.— На річці ми будемо позбавлені того захисту, який мали б у лісі, а крім усього, там, нижче,— Освезькі пороги, і я далеко не певен, чи навіть Джаспер зможе провести через них пірогу в темряві. А що ти зі своїм досвідом на це скажеш, хлопче?

— Я пристаю на думку добродія Кепа і теж пропоную скористатися пірогою, бо навряд чи зможе така тендітна дівчина, як Мейбл, ходити за нами по драговинах і спотикатися в темряві через корчі такої темної ночі, якою, судячи з усього, вона має бути сьогодні. До того ж, коли я на воді, у мене завжди спокійніше серце та й око пильніше, ніж на суші.

— Серцем ти завжди відважний, хлопче, скільки я тебе пам’ятаю, та й око, гадаю, теж досить пильне, як на людину, що так багато прожила під променями яскравого сонця і так мало — в лісах. Як жаль, що на Онтаріо ’не ростуть дерева: на такій рівнині було б де відпочити серцю мисливця. Що ж до вашої пропозиції, друзі, то тут є чимало своїх «за» і «проти». Бо воно й справді, як то кажуть, на воді не лишається сліду...

— А що ви скажете про кільватер^[36]? — перебив його педантичний упертюх Кеп.

— Що, що?

— Кажіть далі,— втрутився Джаспер.— Добродієві Кепу здалося, що він в океані. Вода не лишає слідів.

— Таки не залишає, Прісна Водо, принаймні тут, у нас, хоч я не можу стверджувати напевне, що буває на морі. А втім, пірога прудка і легка, коли вона йде за водою, і ніжній сержантовій доньці буде приємно пливти — це з одного боку. Але з другого, окрім хмар над головою, у нас іншої схованки на річці не буде, та й пороги не так легко і не кожен відважиться пройти навіть завидна, а до залоги по воді буде добрих шість миль. Крім того, нічної пори у лісі не так-то й легко відшукати сліди. Отож, Джаспере, я просто не знаю, до чого нам схилитися.

— Якби ми із Змієм могли попливти і притягти сюди ще й ту пірогу,— сказав молодий матрос,— отоді вже, я б сказав, на воді було б найбезпечніше.

— Ай справді, якби це зробити! Хоча, я вам скажу, це не так уже й важко, коли трохи стемніє. Так, так: якщо зважити на сержантову доньку, то, мабуть, це буде найкраще. Хоча якби її не було серед нас, ми залюбки показали б свою відвагу й погралися в піжмурки з отими недолюдками, що на тім боці. Ну то як, Джаспере,— звернувся провідник, якому зовсім не було властиве марнославство,— спробуєш добути пірогу?