Джеймс Купер – Слідопит, або Суходільне море (страница 16)
— Ні, Прісна Водо,— відповів він,— я не проливаю кров без потреби; моя куля добре загорнена в ремінець і загнана шомполом для більшої необхідності. Я ненавиджу мінгів, як і личить тому, хто давно в спілці з делаварами — їхніми заклятими й одвічними ворогами, але я не вистрелю в жодного з цих негідників, якщо не побачу в цьому доконечної потреби. Лише заради примхи я не вистрелю навіть в оленя. Тільки проживши довгі роки у пущі, переконуєшся у вірності цієї думки. Вистачить з нас допоки й одного забитого індіянина, тим більше, що, може, доведеться ще вводити в дію «оленебоя» на допомогу Змієві, котрий своїм безстрашним учинком дав цим скаженим дияволам знати, що він сидить у них під самим боком. Я не я, коли один з них уже не скрадається до нього — он дивись, берегом, пригинаючись, немов той хлопчак із нашої залоги, коли він хоче підстрелити вивірку з-за поваленого дерева.
Слідопит показав пальцем, і Джаспер своїм метким зором одразу помітив постать на тому березі. Один з молодих ірокезьких воїнів, палаючи, певне, бажанням відзначитися, непомітно покинув свій загін і пішов, скрадаючись, до шалини, у якій причаївся Чингачгук. Оскільки ж Великий Змій був обманутий зовнішньою байдужістю своїх ворогів, а крім того зайнятий, мабуть, ще якимись своїми приготуваннями, ворог уже сягнув такого місця, з якого добре бачив делавара. Він уже налаштував рушницю. Самого ж Чингачгука не було видко з західного берега. Справа в тому, що поріг був на вигині Освего і коліно річки зі східного боку утворювало такий великий закрут, що Чингачгук по прямій був дуже близько від своїх ворогів, хоча берегом відстань між ними була добрих кількасот футів, завдяки чому Слідопит з Джаспером перебували від делавара приблизно на однаковій відстані, що й ірокези. Ширина річки в цьому місці становила, може, трохи менше двохсот ярдів, і приблизно така була й віддаль від обох спостерігачів до ірокеза, котрий скрадався до Чингачгука.
— Змій десь там,— зауважив Слідопит, ні на мить не зводячи очей з молодого воїна.— Дивно, щоб він настільки втратив пильність, аби дозволити так близько підійти до себе цьому паскуді-мінгові з відверто кровопролитними замірами в душі.
— Гляньте! — перепинив його Джаспер.— Он прибило до каменя труп індіянина, що його встрелив делавар, і голова вся на поверхні.
— Може бути, хлопче, може бути! Людина, коли її покинув дух життя,— все одно, що гнила колода. Цей ірокез уже нікому не завдасть лиха, але он той дикун, що скрадається берегом, явно має намір зняти скальп з мого найкращого, найвірнішого друга...
Слідопит раптом обірвав мову, вмить звів свою рушницю, зброю незвичайної довжини й несхибної точності, і вистрілив.
Ірокез на тому боці саме прицілився, коли його наздогнав посланець «оленебоя». Щоправда, індіянин усе-таки зробив постріл, але вже в повітря, і сам повалився в шалину, з усього видно, поранений, коли не забитий на смерть.
— Сам, бузувір, накликав біду на свою голову,— пробурмотів Слідопит, переломив у замку рушницю й почав старанно перезаряджати її.— Я Чингачгука знаю і дружу з ним ще з дитячих років; воювали разом на Горікені, Могауку, Онтаріо й на всіх інших политих кров’ю місцях між французькими й нашими володіннями; а цей дурень заплішений, мабуть, гадав, що я отак сидітиму склавши руки і спостерігатиму, як мого найкращого друга забиватимуть із засідки та здиратимуть із нього скальп!
— Що ж, ми відплатили Змієві послугою за послугу. Але ті негідники, здається, сполошилися; гляньте, як вони сипонули по кущах: бачать, що наші кулі знаходять їх і на тому березі.
— Цей постріл, Джаспере, дрібничка... просто дрібничка... Ти запитай у шістдесятому полку, і там розкажуть, на що здатний мій «оленебій» і як він діяв тоді, коли над нашими головами звідусіль свистіли ворожі кулі. Ні, ні, цей постріл—дрібничка, просто дрібничка: пришелепуватий волоцюга сам підставив свою голову.
— А що то пливе сюди — собака чи олень?
Слідопит здригнувся, бо й справді щось пливло через річку вище порога, долаючи швидку течію. Придивившись, обидва спостерігачі переконалися, що то людина, до того ж індіянин, хоча так -замаскований, що спершу важко було сказати щось певне. Потерпаючи, аби за цим не крилася яка військова хитрість ворога, Слідопит із Джаспером почали, з усією уважністю слідкувати за кожним порухом невідомого.
— Він пливе і щось пхає перед себе, а голова нагадує плавучий кущ, — промовив Джаспер.
— Це індіянська хитра витівка, хлопче, але наша прямота здолає його підступні мудрування.
Та що ближче підпливала ця людина, то більше сумнівів закрадалося в душі обох спостерігачів щодо правильності їхніх перших здогадів, і лише коли позад неї лишилося дві третини річки, все з’ясувалося остаточно.
— Та це ж Великий Змій, клянусь життям!— вигукнув Слідопит, повернувшись до Джаспера і заллявшись таким сміхом, що в нього з радощів за велику хитрість друга аж сльози виступили на очах.— Щоб сховати голову, він обплів її віттям, на яке поклав порохівницю, а рушницю прив’язав до колоди, яку пхає поперед себе, перепливаючи до своїх друзів. Ох, боже мій, давно, як давно вже ми з ним не викидали таких штук, як ото було на великому шляху в околицях Тая, коли, здавалося, вже попали в зуби до кровожерливих мінгів.
— А що, коли це раптом не Змій, Слідопите? Я не можу розрізнити рис обличчя.
— Риси обличчя! Хто пізнає індіянина по рисах обличчя? Ні, ні, хлопче, основна риса індіянина — малювання на його шкірі, а так розмальовують свою шкіру тільки делавари і більш ніхто. То його стяг, Джаспере, адже й ти на своєму судні маєш прапор із хрестом святого Георгія[35] і французи вивішують на щоглах свої брудні скатертини з плямами від оселедців а чи оленячої смажені. А тепер добре придивись, Прісна Водо, і ти пізнаєш очі вождя. Та хоч як би люто вони блищали в бою і хоч як би тьмяно вони блимали серед листя,— тут Слідопит легенько, але відчутно торкнув Джаспера пальцем за рукав,— я бачив, як із них градом котилися сльози. Можеш повірити мені: незважаючи на червону шкіру, у нього ніжна душа і добре серце, хоча душа й серце в нього і не зовсім такі, як у нас з тобою.
— Хто знайомий з вождем, той ніколи в цьому не сумнівався.
— Я знаю це краще, аніж будь-хто інший,— гордо промовив Слідопит,— бо мені довелося ділити з ним і горе, й радощі, і я бачив, як у тяжкі хвилини він і на мить не втрачав мужності, а у веселощах пам’ятав, що молодицям його племені дуже подобаються дотепні жарти.
— Але годі-бо, а то я вже завів, як та міська кумася перед своїми сусідками, а Змій має гострі чуття. Він, правда, знає, що я його люблю і завжди вихваляю його поза очі; проте кожен делавар за натурою великий скромник і вихвалятиметься тільки тоді, коли вороги прив’яжуть його до стовпа.
В цю мить Змій підплив до берега саме там, де, причаївшись у кущах, сиділи обоє його друзів (він, видно, ще на тому боці точно визначив їхнє місце). Вилізши з води, могіканин струснувся, мов собака, і вигукнув звичне:
- Хуг!
РОЗДІЛ VI
Джеймс Томсон.
Щойно вождь вийшов із води, його стрів Слідопит і звернувся до нього мовою делаварів:
— Чи то ж добре було, Чингачгуче,— з докором почав він,— одному вступати в бій з десятком мінгів? Правда, «оленебій» рідко підводить мене, та влучити в ціль аж на тому березі Освего не так воно просто, а той виродок показав тільки голову й плечі над кущами, і не такий досвідчений стрілець міг би й схибити. Слід було перш добре подумати над цим, вождю, треба було все добре зважити!
— Великий Змій — могіканський воїн, і коли він на стежці війни, то бачить лише своїх ворогів, а його пращури били мінгів з тилу, відколи води течуть.
— Я знаю твої таланти, дуже добре знаю, і до того ж ціную їх. Ніхто і ніколи не почує, щоб я засуджував, що червоношкірий вірний своїй вдачі, але обачність потрібна воякові не менше, ніж хоробрість: адже якби ті дияволи-ірокези не були так заклопотані долею своїх товаришів, які попадали у воду, було б тобі непереливки.
— Що це делавар надумав? — вигукнув раптом Джаспер, побачивши, що вождь покинув Слідопита й вернувся знову до річки з явним наміром лізти у воду.— Сподіваюся, він не збожеволів і не попливе назад за якоюсь дрібничкою, котру забув на тім боці?
— Ні, він не з тих... Він не з тих... Він не тільки хоробрий, а й обачний, хоча й повівся ризиковано у цій своїй засідці... Не зважай на це, Джаспере...— промовив Слідопит тієї ж миті, як індіянин поплив,— не зважай на це, хлопче; Чингачгук не білий і не християнин, як ми з тобою, а могіканський вождь; у нього свої звичаї і свої традиції, котрі й кажуть йому, що треба робити; і якщо ти дружиш з людьми, що далеко не такі, як ти, чи й зовсім не, схожі на тебе, краще полиш усе природі і не ставай на заваді намірам своїх товаришів. Королівський солдат п’є та лається, і ти йому хоч що хоч роби, а він буде своє правити; джентльмен кохається у своїх витребеньках, а леді — в капелюшках, і хоч скільки б ти бився, навряд чи що з цим вдієш. Тим часом індіянська натура і звичаї набагато сильніші за все це, і їх, поза всяким сумнівом, створено з доброю метою, хоча мету цю ні ти, ні я не здатні збагнути.