Джей Кристофф – Безніч (страница 99)
— Кассій, — шепнула вона.
— Усе зробила?
Ешлін озирнулася й побачила постать у вкраденій рясі Руки.
— Зробила, — Еш випросталася й глянула на пустища. — Малого Трікі тут не буде, щоб щось винюшити. Якщо ми припустимо, що тут взагалі буде що винюшувати.
— Я про своє подбаю, — відповів її брат.
— Диви, Оз, не облажайся, — попередила Еш. — Від тебе наш останній шанс залежить. Ми ще кілька місяців тому могли Кассія взяти. Він же тут, просто перед нами сидів.
— Я ж тобі казав, той ідіот Водозов бачив, як я нишпорив. Що я мусив робити?
— Ой, нумо подумаємо. Може, треба було його вбити й лишити тіло в помітному місці? І вдесятеро ускладнити нам шанс щось іще зробити?
— Накинутись на Кассія, наче зарізяки з темного провулка, було дурнуватою ідеєю, я тобі завжди казав. Нам пощастило, що я на Водозова натрапив. У нас були місяці на підготовку. Якщо учту отруїти, то ми все кубло одним ударом спіймаємо. Людина, яка зробила для мене труйку, мертва. Єдина людина, яка мала шанс унюхати це, — мертва. Годі, бля, скиглити, просто приготуйся.
— Я готова, — просичала Еш.
Озрік знову озирнувся через плече і сказав тихше.
— Ти ж з ними вчоробороту зустрічалась?
— Ага, — кивнула Еш. — Після того як вони мені чутку підігнали, аби в Машкарах перемогти, і потім іще. Я ж казала, ті хлопці-люмінатії завжди вершки знімають.
— І вони готові?
— Запевне вже. Наш шляхетний юстицій тримає напоготові Першу та Другу центурії. О сьомих дзвонах Свинарню захоплять дві сотні чоловіків. Тобі треба тільки переконатися, що Марій добре вмотивований.
— Цей придурок сестру свою любить більше за життя. Якщо я ніж біля її горла триматиму, він, бля, балінну станцює, коли я йому накажу.
— Обережніше з Маріеллою. Ти ж бачив, що вона зробила з…
— Ешлін, я ж не мала дитина, — вишкірив зуби Озрік. — Розберуся я з ткалею та промовцем. Ти своє діло пильнуй. Щоб Кассій та решта кліру були зв’язані і з кляпами, коли Рем зі своїми зарізяками з’являться. Сповідники багато про що поговорити хочуть, тож Путь здолати мусить кожен. І жодних кайданів.
— Не бійся, — дівчина похмуро всміхнулася. — Шахіда Аалея трохи навчила мене фокусів з мотузками.
— Ще кілька годин, — кивнув Озрік. — І ці стіни падуть.
Парочка дивилася вниз на пустку. На нескінченну чорняву над головою, на мільярди цяток світла. Обличчя богині, поклонятися якій їх учили з дитинства і яку вони зараз зраджують.
— За татка, — сказала Ешлін.
— За татка, — відповів Озрік.
Дівчина поцілувала брата в щоку й зникла в пітьмі.
КРОВ
Підсохлу кров вони змили у ваннах Свинарні, та Мія все одно відчувала її запах на своїй шкірі.
Вона шкандибала вулицями Богодола, поруч накульгував Меркуріо, ніхто ані пари з вуст. Дівчину трохи розрадило те, що він прийшов забрати її, заступився за неї перед Друзіллою. Кілька оборотів подалі від Церкви прояснять її думки, казав він. Так на краще вийде. Буде час подумати про той вибір, що вона має зробити.
Життя Руки. Життя служниці.
Вона спіймала себе на цій думці й спохмурніла. Це ж не ганьба. Наєв — Рука і голову не схиляє. Може, не так воно вже й погано. Перетинати Шерехпустку, подорожувати південним Ісіїром. Шукати красу в тих краях світу, яких вона ніколи не бачила[88].
Але що тоді зі Скаевою? З Дуомо? З Ремом?
Чи зможе вона прожити життя, знаючи, що ніхто за її фамілію не помститься?
Із затоки задули пазуристі вітри — холодні й верескливі. До Богодола з натиском наближалась зима, на обрії закипали бурі, застеляючи світло Саана й пригашуючи блакитне сяйво Саая, що сходив з-за краю світу. І все ж… тут було так ясно. Після місяців майже непорушної темряви світло її мало не сліпило. Спів хору заступили брязкіт та галас міських вулиць, вигуки кликунів, бамкання церковних дзвонів. Усе це здавалось неправильним.
Дівчина й старий повернулися до крамнички цікавинок, над дверима дзеленькнув дзвіночок. Мія пригадала той перший раз, коли тут опинилася. Наступного обороту після того, коли батько помер у зашморгу. Меркуріо взяв її під крило. Найімовірніше, вона остання учениця, яку він натренував. Віддав їй шість років. І чим вона віддячила?
Старий прочовгав до кухні, ціпок постукував по мостинах.
— Меркуріо, мені прикро.
Він озирнувся на неї. Побачив сльози, що бриніли в очах.
— Я тебе підвела. Обох нас підвела. Мені так прикро.
Старий похитав головою. Але не сказав, що вона не права.
— Чаю хочеш? — запропонував він нарешті. — Я його тобі до кімнати принесу.
— Ні. Спасибі.
Він скинув шинель. Підпалив сигарилу й зайшов до кухні.
У себе, нагорі, вона чула, як він гупає. Його гнів дзвенів мелодією гримливих каструль, гуркотливих сковорідок. Дівчина скинула на своє дитяче ліжко проолієний ранець і сама кинулась зверху. Вона цього ніколи не помічала, але ліжко було для неї трішечки замаленьким. Як і ця кімната.
Як і це життя.
Вона глипнула на цівку темряви, що примостилася на кривому стосику історичних книжок.
— Спати, — зітхнула вона. — Спати років десь так тисячу.
Вона розпустила зав’язки сумки, дістала звідти пошарпаний екземпляр «Теорій стосовно Матері-Пащі». З любов’ю провела рукою по обкладинці «Аркімічних істин». А тоді ляпнулась на ліжко, тримаючи записник Лотті. Подумала про Цитя — як у нього там справи. Про Еш. Про Тріка. Вони вже, мабуть, до церемонії ініціації готуються. Вечеря в Небесному Олтарі, а потім перейдуть до Зали Жалоби, де отримають помазання кров’ю володаря Кассія, і їх висвятять у Клинки.
Є принаймні одна причина долучитися до Рук, припустила вона. Зрештою, на горі вона матиме доступ до читальні. А може, навіть із самим Кассієм часом бачитиметься. Вона все ще не отримала жодної відповіді про темряників чи якогось уявлення про те, чим вона є…
Мія гортала сторінки з Лоттиними записами. Усміхнулася, пригадуючи сухувато-гострий розум подруги, її непроникний погляд. Та, коли дісталася сторінки, над якою Карлотта працювала в момент смерті, Міїна усмішка поблякла. Ці записи були вкриті бризками крові, які просочилися глибше, на наступні сторінки.
Кров.
Що просочилася…
Мія змигнула, роздивляючись плями на сторінці.
Ні, але дехто
— Бути цього не може, — видихнула вона.
Мія глянула на не-кота. Слова давалися важко. Думка, що стояла за ними, теж. Мія підвелася з ліжка й взялася гортати сторінки до самого кінця записника. Назад, до зниклих сторінок. Вона пошарила на бюрку, знайшла вугільний олівець та обережно заштрихувала порожню сторінку, що слідувала за зниклим уривком. І там, крізь чорний порох, побачила неясний відбиток. Почерк Лотті, її доморослий шифр, аркімічні символи.