Джей Кристофф – Безніч (страница 100)
— Цить. Дай мені хвилинку.
Вона хмурилась над сторінкою, мружилась, щоб роздивитися блідий почерк. Позначки ледь видно було. Певності в цьому нема, але…
— Це схоже на модифікацію млійки…
Вона кивнула.
— Але в таких кількостях її принаймні на дюжину людей стане. Навіщо Лотті…
— Та в цьому жодного сенсу нема, — шепнула вона.
Мія підвелася з ослінчика, тримаючи записник Лотті в руках. Зібралася вже піти вниз до Меркуріо, та знов розчула метушню. І найбруднішу лайку, яку вона колись від старого чула. Здається, зараз не дуже слушний час займати його божевільними теоріями. Він ще їй голову відкусить.
Дівчина знову сховала записник до ранця. Так сильно нахмурилась, що аж голова заболіла.
Але ж якщо вона має рацію…
— Мені треба до Церкви повернутися.
— Треба поговорити з превелебною матінкою.
Мія вже сиділа на підвіконні, крізь прочинену шибку завивав вітер.
— Зі мною чи проти мене?
Не-кіт зітхнув.
Мія поспіхом ішла через ринок Маленького Ліїсу, тісними вуличками Чресел, штовхалася й пробивалася до Затоки М’ясників. Буря вже майже дісталась Богодола, грім та блискавиці ганялися одне за одним небесами. Штин тельбухів і стічних вод змішався із сіллю відкритого моря, плечі Мії згорбилися, чорне сплутане волосся закрило її обличчя, коли вона натягнула на голову каптур, ховаючись від холоду.
У гавані було людно.
Значно залюдненіше, ніж мало б бути за такої непривітної погоди.
Коли Мія наблизилась до Свинарні, то помітила, що неподалік від входу купчяться групки підозріло плечистих чоловіків. Вони не жартували, не перемовлялися, як це робили б моряки чи купці. Хмуро дивилися на неї, коли дівчина наблизилась, та вона солоденько усміхнулася й пройшла просто повз них. Уважно роздивляючись краєчком ока.
Високі вони були — геть усі. Одягнені у звичайне, але надто гарні статури мали. А коли вона кинула погляд униз, то побачила, що кожен на собі солдатські чоботи має.
Дівчина зайшла за ріг, думки в неї чвалом поскакали. Накинула на плечі плащ із тіней. Учепилася за ринву й полізла вгору бічною стіною Свинарні, спритно, як та мавпочка. На даху вона взялася до черепиці, встромила стилет між двома її шматочками і зрушила їх з місця. Пролізла крізь діру й зачаїлася поміж балок, скидаючи плащ із тіней, щоб можна було роздивися бойню.
Ані Бекона, ані його синів видно не було. І нікого іншого з м’ясників, що зі свининою зазвичай поралися. Але біля кожного входу стояло ще більше отих кремезних паночків, та й у мезоніні, що вів до басейна з кров’ю, їх не бракувало.
І поміж ними — серце стиснулося, дихання перехопило — побачила його.
Два роки минуло, відколи вона билася з ним на сходах Гранд-Базиліки. Шість років, відколи вона його бачила по-справжньому зблизька, того обороту, коли він забрав батькове звання, вкрав землі їхньої фамілії. Та вона б його всюди впізнала. Найвищий чоловік, якого вона за своє життя бачила. Підрізана борідка підкреслює вовкуваті риси обличчя, у погляді зблискує звіряча хитрість. Шрам, що міг тільки від котячих кігтів лишитися, перекреслює щоку. Як і всі вони, він перебрався в плебейське. Жодних тобі білих обладунків чи багряного плаща, а чи сонцекрицевого меча на виду. Та вона його знала. Ненависть крапнула з язика, коли вона шепнула:
— Юстицій Марк Рем…
Дівчина роззирнулася Свинарнею. Подивилася на чоловіків, на їхні звиклі до мечів руки, на солдатські чоботи. Вона достоту знала, хто вони такі.
— Вони сюди до кривавого басейну прийшли, — дівчина глибоко вдихнула, заледве вірячи власним очам. — Вони збираються Церкву захопити.
— Хіба що він з ними в змові? — шепнула Мія. — Чи хтось його змусить?
— Може, у цьому й річ.
Юстицій Рем, примруживши очі, заговорив до одного зі своїх центуріонів.
— Усе готове?
— Так, юстицію, — високий, міцний, як залізо, чоловік відсалютував, приклавши кулак до серця. — Бойню захопили без інцидентів. Єретиків, що тут перебували, арештовано чи знищено.
Юстицій кивнув і повернувся до іншого чоловіка, що обіч нього стояв. Мія впізнала цього посивілого ветерана зі шкіряною пов’язкою на оці.
— Центуріоне Альберію, Друга центурія увійде до порталу першою й зачистить базу. Готуйте своїх людей. Напад починаємо за п’ять хвилин.
Душитель цуценят ударив кулаком в груди.
— Люмінус Інвікта, юстицію.
Чоловік розвернувся до своїх воїнів і проревів:
— Друга центурія, готуйсь!
Сотня люмінатіїв з військовою точністю стала на позиції — усі похмурі й мовчазні. Озброєні вони були дерев’яними дрючками й щитами, кількоро тримали клинки зі смертекості. Мія вдячно подумала, що принаймні свої мечі із сонцекриці вони з собою взяти не могли — жоден метал на Криваву путь не візьмеш, а кількасот людей з величенькими палицями — це не аж таке страхітливе видовище, як із кількастами люмінатіями з вогненними мечами порівняти.
Рем повернувся до свого секунда й спокійно промовив:
— Центуріоне Максію. Третя центурія утримуватиме позиції тут, поки ми не повернемося з єретиками та їхнім ватажком, закутими в ланцюги. Перша центурія піде зі мною маршем на Небесний Олтар.
Коли він згадав про олтар, у Мії аж шлунок стиснувся. Рем знайомий з горою. Це означає, що він знає, як там усе влаштовано, як усе працює. Як люмінатії могли про все дізнатися? Хіба що поміж служників Церкви опинився зрадник?
Але ж Друзілла всіх перевірила! Кожен аколіт з їхнього набору померти був готовий, але про Свинарню не розповів. Хто міг пережити тортури від рук сповідників володаря Кассія тільки для того, щоб потім продати Церкву люмінатіям?
Хтось, хто знав, що сповідь Кассія була просто перевіркою…
Розуміння станцювало в животі Мію хворобливу джигу.
— Батько Еш та Оза…