Джей Кристофф – Безніч (страница 102)

Юстицій подивився на Озріка й різко спитав:

— Що з кліром?

— Ешлін добре справу знає, — сказав Озрік. — Коли ви дістанетесь до Небесного Олтаря, вони вже зв’язані будуть, як ті свині, що на Велику Десятину чекають. Не хвилюйтеся.

— Чекай тут, поки ми не повернемося з тим хваленим Володарем Клинків та його безбожною клікою, — центуріон вказав на Марія. — І якщо цей єретик бодай ворухнеться так, що тобі не сподобається, починай відрізати шматочки від його сестри, поки в нього поведінка не виправиться.

Озрік кивнув. Марій, зачувши погрозу, напружився, але в іншому не ворушився.

Тепер уже повністю готовий до бою, Рем роззирнувся поміж своїми людьми — похмурими, просякнутими кров’ю. Він потягнувся до паска, оголив довгий, прекрасної роботи меч зі смертекості, руків’ям якого пурхали ворони. Мія звузила очі: вона впізнала цей меч — саме він висів на стіні в батьковому кабінеті поміж колекцією мап.

Що іще цей чоловік може в мене забрати?

— Браття праведні, — завів Рем. — Цього вечора ми завдамо удару богохульникам, що очорняли нашу осяйну республіку протягом багатьох десятиліть. Верховних служителів цієї безбожної церкви маємо забрати назад до Богодола для допиту. Та жоден інший покидьок-ночепоклонник, кого ви зустрінете в цих стінах, не мусить пізнати милосердя. Ми є Правицею самого Аа, і цього вечора ми кинемо цю обитель єресі на коліна.

Юстицій підніс вкрадений меч до чола й похилив голову. Усі інші легіонери зробили те саме, і губи їхні заворушились в унісон.

— Почуй мене, Аа. Почуй мене, отче. Полум’я твоє в серці моєму. Світло твоє в душі моїй. В ім’я твоє, во славу твою, во справедливість іду я вперед. Воссяй наді мною.

Рем здійняв голову. Кивнув до своїх людей.

— Люмінус Інвікта.

ПОСТУП

Вона чекала.

Нехай у голові крутилися картинки того, що могло відбуватися нагорі, нехай кров її кипіла від думки про зраду Ешлін, про помсту Ремові — таку близьку, але ж так і не скуштовану, вона чекала. Якщо люмінатії схоплять Кассія та превелебну матінку, під загрозою опиняться всі віряни Багряної Церкви. Її друзі. І Меркуріо теж. Перший крок — перекрити Рему шлях до відступу, це обов’язково. Не можна дозволити, щоб Кассій та Друзілла потрапили в лапи сповідникам.

Тож вона зачаїлася в крові. Кляла себе за дурість. Тепер вона вже напевно знала. Це Еш убила Лотті. І спробувала на неї це повісити. Кожна мить, кожне сказане слово були брехнею. І Цить же її попереджав того вечора в Залі Істин.

у тебе в цих стінах є тільки один друг

не карлотта

не трік чи ешлін

і не я

Цей друг спостерігав за всім не-очима, чигаючи в тінях, що сповнювали кімнату. Рем та його військо маршовим кроком покинули приміщення. Та в покоях промовця все ще лишалося близько десятка люмінатіїв, що нині перебралися у візерунчасті шкіряні обладунки з витисненими символами Аа. Обладунки були міцними, дерев’яні дрючки — жодної клепки, жодного гвинта — ясна річ, були зроблені спеціально для цього нападу. Марія з Маріеллою пильнували з пів дюжини чоловіків. Ще шестеро стояли на порозі, спостерігаючи за коридором. Ткаля все ще була не при пам’яті, Озрік схилився поруч з нею, тримаючи клинок біля її горла.

Почнімо спочатку…

З-під плаща Мія все одно небагато бачила, тож вона заплющила очі. Потягнулася до тіней, що сповнювали кімнату. Так само, як це було з опудалами в Залі Пісень, усі ці тіні вона відчувала, наче власну. Вона знову згадала, як це — бути чотирнадцятирічкою. Дробити на шматки статую Аа перед Гранд-Базилікою. Переступати з тіні в тінь, наче та мара. Та насамперед вона згадувала чоловіка, з якого все це почалося, який дивився, як повісили її батька, дивився на її матір у ланцюгах, на смерть її братика, коли той ще й ходити не вмів.

Під покровом крові дівчина розпростерла руки. Розчепірила пальці. Потягнулася крізь мерехтливий морок до тіні під ногами в кожного легіонера. Зігнула ті тіні, наче гаки, занурила в підошви чобіт кожного солдата. І, якомога тихіше, підвелася з басейну.

Помилку свою дівчина усвідомила одразу: сама вона й досі ховалася під плащем із тіней, але ж кров, що її вкривала — ні. Коли вона підтягнулася за край басейну, шарлатова рідина плеснула на каміння, а під долонями проявилися криваві відбитки. Легіонери озирнулися на звук, Озрік нахмурив чоло.

Розгублення. Вагання.

Цього досить.

Мія ступила в тінь під ногами

і вийшла

з тіні

що падала від стіни

за спиною Озріка

Один з легіонерів краєчком ока помітив цей порух, тривожно скрикнув, та Міїн ніж уже по руків’я занурився у суглоб між хлопцевою шиєю та плечем робочої руки, начисто перерізаючи сухожилля. Озрік закричав, клинок випав із тепер нерухомих пальців, а Мія вгатила йому коліном у щелепу й штовхнула на підлогу. Витягнула свій кинджал і

знову

ступила

в темряву під

ногами і вийшла з тіні за спиною в іншого легіонера, підрізала йому жижки і штовхнула на підлогу. Чоловік, що стояв поруч, замахнувся на неї дрючком, вона відсахнулася, і поки удар просвистів повз її підборіддя — підступилася ближче й так різко увігнала коліно йому в пах, що кожен чоловік у кімнаті співчутливо скривився. Солдати здійняли крик, та коли вони спробували спіймати це криваве жахіття, що виринуло із чародійського басейну, то зрозуміли, що чоботи їхні приклеїлися до кам’яної долівки.

Мія відчувала її. Силу ночі, що нуртувала під її шкірою. Голодна Пітьма. Сама Матір, богиня, що позначила її, дивилася чорними очима на цих чоловіків, які силою ступили на святу землю.

І вона лютилася.

Дівчина збила з ніг одного, другого, підхопила дрючок і гамселила ним по щелепах, по потилицях, ковзала між латочками темряви й тільки криваві сліди за собою лишала. Це були солдати найкращої когорти легіону — дурнем Рем не був, він не став би приводити із собою на Гору хребцеродженних хлопчаків чи сенаторських синків. Та, коли солдати зустрілись із цим просякнутим кров’ю страхіттям з чорними очима, шаленою посмішкою та червоними-червоними руками, невдовзі і їх обійняв жах.

— Чоботи! — вигукнув один з них. — Знімайте чоботи!

Тіні хапали їхні палиці, притлумлювали їхні крики, поки вона клала їх одного за одним. Найближчі товариші, які почули крики й прийшли подивитися, у чому річ, зазнали тієї самої долі — були збиті з ніг від шаленого удару чи впали на землю з перерізаним горлом. Поки не лишився тільки один. Чоловік з темними вкритими кров’ю кучерями, що впав навзнак, скидаючи з ніг чоботи, притулився спиною до стіни й з широко розплющеними від страху очима дивився, як із тіні перед ним виступив демон із прірви. В одній руці — вкритий кров’ю ніж. В іншій — вкритий кров’ю дрючок. Волосся обліпило заюшене кров’ю обличчя, неначе чорні водорості.

А тоді ця істота розтулила вуста. І промовила дівочим голосом:

— Мені шкода.

І клинок опустився.

Мія підвелася над тим кривавим безладом, що сама влаштувала, почула стогін і подивилася туди, де Озрік намагався звестися на ноги. Стрімко підійшла до ваанця, міцно копнула його по голові й звалила на вкриту плиткою підлогу. Мія опустилася навколішки поряд із Маріеллою, перевірила, чи ткаля ще дихає, і прикрила понівечену шкіру жінки пошматованими рештками її ж одіяння. А тоді схилилася над головою Марія та обережно промовила:

— Промовцю, це Мія. Я збираюся вас розв’язати. Ваша сестра жива, з нею все гаразд. І хай там що ви можете побачити, мені треба, щоб хвилину чи дві ви нікого не вбивали, згода?

Марій у відповідь рохнув, кивнув. Мія перерізала його пута, зняла пов’язки з рота й очей. В одну мить промовець уже опинився на ногах, обличчя викривлене, руки здійняті вгору. Над басейном виросли криваві щупальця, вони звивалися по-зміїному, загострювались списами. Погляд альбіноса впав на сестру, на хлопця поруч, що погрожував забрати її життя…

Озрік знову спробував підвестися — зі стогоном, стискаючи зуби. Марій здійняв руки над головою й пальці його скривились, немов у лялькаря над маріонеткою. З басейна ринули криваві смерчі, схопили Озріка за зап’ястки, ноги, кинули його на вкриту каменем підлогу й потягнули в червінь.

— Я сказала не вбивати його!

Мія стиснула руку промовця й смикнула чоловіка обличчям до себе. А промовець помахом пальців кинув кривавий зашморг навколо Міїної шиї та підняв дівчину вгору. Вона хапнула повітря, задихаючись, ноги хвицали повітря. Десяток тіней ринулись через кімнату до Марія, схопили його за руки, кінчики їхні загострилися, як голки, і погойдувалися за дюйм-два від промовцевих очей.

— Відпустіть мене, — каркнула Мія. — Я вам життя щойно врятувала. Життя вашої сестри. Ми, холера, на одному боці. І Озрік нам потрібен живим, щоб дізнатися, що там нагорі відбувається.

— Хіба то не ясно? — вишкірив зуби Марій. — Люмінатії прийшли по володаря Кассія. Що ще нам треба взнати?

— Відпусти. Мене. Уйобку.

Марій зневажливо підсміхнувся. Та хват навколо Міїного горла послабився, щупальце обережно опустило дівчину на кам’яну долівку й ковзнуло назад до басейну. Промовець змахнув рукою, і на поверхню виринув Озрік — хапаючи ротом повітря, пускаючи криваві бульки, коли він промовив:

— Міє, будь ласка…

Та його знову накрило з головою кривавим потоком.

— Марію, вам з Маріеллою треба звідси забиратися.

— І куди ж нам іти? — різко спитав він. — Між нами зачаївся зрадник. Пробі, люмінатії вже взнали про кожну каплицю звідси й до Богодола.