Джей Кристофф – Безніч (страница 104)

Центуріон торкнувся чола трьома пальцями й виставив їх проти Мії.

— Люмінус Інвікта! — проревів він.

Мія безгучно закричала, серце заспівало, коли вона здійняла ножі. Люмінатії ревіли у відповідь, котилися сходами вниз до вкритого кров’ю демона, здіймали пальці, та очі їхні більшали, коли дівчина ступала

у тінь

під ногами

й виходила з тіней у них за спинами

і продовжувала бігти.

Люмінатії незграбно зупинилися, найостанніший із солдатів дивився, як вона зникає на сходах. Альберій зревів, і вони кинулися в погоню, подалі від широких коридорів, у самісіньке серце гори. Попереду Мія побачила ще чотирьох люмінатіїв, що побігли до неї. Вона гнала вперед, ножі її сяяли. І щойно вони наблизилися, щойно здійнялися дрючки, вишкірилися зуби, вона знову ковзнула

крізь тіні

й випірнула з пітьми за їхніми спинами.

Вони розвернулися й остовпіло дивилися на неї, поки вона зігнулася вдвоє, спиняючись, щоб дихання відновити. Десь на відстані дзвеніли розлючені крики Альберія. Мія випросталася, здійняла «паці» вгору, послала повітряний поцілунок і знову побігла.

Коли вона дісталася до місця, за нею вже тридцятеро чоловіків гналися. У глибині Тихої Гори лунало все більше криків, усе більше тупоту ніг, що наближався й наближався. Мія кинула погляд через плече, побачила лють та смерть у їхніх очах, призупинилася, щоб розчахнути величезні подвійні двері, ковзнула досередини, зачинила двері за собою, розвернулася й побігла.

Прямо в пітьму читальні.

Люмінатії ввірвалися до приміщення, двері рвучко розчахнулися й врізалися в невеличкий дерев’яний возик з написом «ПОВЕРНЕНІ КНИЖКИ», що стояв — доволі недбало, як може здатися — прямо під дверима.

Возик перекинувся, беркицьнувся на кам’яну підлогу, і десятки книжок розсипалися, розбіглися, розкинулися. Розпашілий Альберій рвучко забіг до кімнати й копнув возик. Ще більше книжок розлетілося по мезоніну, поки довкруж нього роззосереджувалися солдати. Центуріон подивився в темряву й спохмурнів.

І десь у глибині цього лісу сторінок та полиць

здійнявся гуркітливий

пронизливий

рик.

— Заради Всевидючого, що це було? — спитав один солдат.

— Розійтись! — наказав центуріон. — Знайти цю сучку-єретичку й вбити.

Двадцять дев’ять салютів ударили у двадцять дев’ять грудей. Люмінатії, здійнявши зброю, помарширували сходами вниз, поміж полиць. Вони без жодного слова розподілилися на невеличкі колони на шість чоловіків і розійшлися, прочісуючи ряд за рядом. Альберій очолив групу найкращих бійців, погляд примружених очей обшукував кожен кут і закапелок. Шість років він мусив жити з брехнею. Не спав безночами й мучився, що завтра настане той оборот, коли Скаева дізнається, що дочка Корвере все ще жива. А тепер перед ним з’явився шанс не тільки за втрату ока відплатити, а й покласти край страху перед тим, що його помилка вийде на світло.

Цікаво, чи не думав він, що йому пощастило.

Крізь чорну пітьму пролунав ще один рик.

Цього разу ближче.

— Центуріоне, — спитав один з його людей. — А це що таке?

Альберій спинився, вдивляючись у темряву. Підвищив голос і покликав між полиць.

— Ґракку? Бельціно? Звітуйте!

— Нікого не видно, командире!

— Нічого, командире!

І знову рик. І такий звук, наче щось важке наближається.

Усе ближче.

А тепер добрий центуріон мав стурбований вигляд. Імовірно, над первісним запалом взяла гору задня думка. Та щойно він розтулив рота заговорити — почув тихі кроки, різкий вітерець, крик болю. Він озирнувся і побачив одного зі своїх легіонерів, що хапався за різану рану на спині, й невисоку темнокосу дівчину, яка дивилася на нього крізь машкару засохлої крові.

— Гарного вам обороту, центуріоне, — промовила вона.

— Вона тут! — проревів Альберій.

Дівчина посміхнулася й щось обережно кинула йому в груди:

— Подаруночок.

Центуріон звів щит і відбив це щось у повітрі. Зрозумів, що то просто стара книжка була: оправлена в шкіру, запилюжена, палітурка в неї тріснула, і десяток сторінок випурхнули назовні. Книжка ляпнулася на підлогу, проїхалась, дорогою втрачаючи ще більше нутрощів.

— …нерозумно… — пролунав шепіт.

— Вбийте блядсь…

Щось здійнялося над верхівками полиць. Щось величезне, багатоголове, жахливе, суцільні тупі писки, шкіряста поверхня та щелепи, де було, о, як же багато зубів. Люмінатії закричали — заради справедливості, то були крики не страху, а застороги — здійняли свої щитики й зубочисточки та проревіли до своїх товаришів в інших рядах. А те Щось атакувало, схопило центуріона Альберія своїми, о, якими ж численними зубами, і затрусило чоловіком, наче пес — неймовірно смутною та заюшеною кров’ю кісточкою.

Солдати підхопилися бігти. З криками. Над полицями здіймалися інші Щось, велетенські, сліпі, вони хапали, ревіли, розривали дрібних людисьок на шматки, і все це жодної сторіночки на жодній полиці не потурбувало.

А тим часом у мезоніні Мія вийшла з тіні балюстради. Стала поруч зі старим з вигнутою на знак питання спиною, що сперся на поручні й спостерігав за виставою.

— Дівчина, якій є що розповісти, — усміхнувся Аелій.

— І таке кажуть.

— Сигарилу?

— Може, пізніше.

І зникла.

ГОНИТВА

Вона прослизнула до Зали Істин, побачила, що там порожньо, тільки благеньке світло відбивалося від стін із зеленого скла. Та коли вона обережно зламала замок та обшукала бюрко Павуковбивці, то таки знайшла їх — три мішечки із чаросклом. Більшість оніксових сфер уже використали, але торбинки з перловими та рубіновими лишилися майже повними. Два мішечки з млійкою та Павуковбивцевим аркімічним вогнем.

Це спрацює.

Далі вона пішла до Зали Пісень, зупинилася, щоб тихенько вбити двох люмінатіїв, які вартували в Залі Жалоби. Дівчина швидко метнулася повз безіменні гробівці, намагаючись не уявляти, як в одному з них лежатиме Трік. Перетворила горе, що сповнювало груди, на лють. На півшляху сходами вгору побачила тіла мертвих Рук — забитих до смерті. Майже нагорі знайшла ще з десяток тіл, а серед них — і Марцелла з Петросом — очі широко розплющені й уже нічого не бачать.

Часу на молитви не було.

Часу на переймання не було.

Вона забігла до Солісової зали й накинула на просякнуту кров’ю сорочку важку тренувальну куртку зі шкіри. Обшукала підставки для зброї та нашпигувала чоботи кинджалами, почепила прегарний гострий гладіус до паска, перекинула перев’язь з метальними ножами через груди, закинула сагайдак та арбалет за спину.

— Зуби й Паща…

Зачувши шепіт, вона швидко розвернулася, підняла арбалет, і тіні навколо дівчини стрімко здійнялися вгору. Там, на верхньому майданчику сходів, вона побачила постаті в чорному — заледве пів дюжини разом. І між ними помітила спалах рудого, коротко обтятого волосся, гарне личко, зелені очі мисливиці.

— Джессаміна?

— Корвере, — просичала дівчина. — Що, заради Матінки, ти тут робиш?

Крізь групку людей проштовхалася запнута вуаллю фігура, в очах у неї світилася усмішка.

— Наєв утішно її бачити, — промовила вона.

— Богине, з тобою все гаразд!

Мія перебігла через залу й схопила жінку в обійми. Та Наєв під її руками здригнулася й відсахнулась зі стогоном. Мія озирнулася й побачила, що більшість людей у цій групці поранено: у Джессаміни струменить кров із рани над оком, права рука в неї в тугій перев’язі, інші тримаються за зламані зап’ястки чи ребра. Наєв важко дихала, схопившись за бік.

— Що сталося? З вами все гаразд?

— Ті покидьки нас просто зливою затопили, — Джессаміна скривилась і витерла кров з очей. — Жодних тобі попереджень. Убили всіх Рук та аколітів, кого знайшли. Прірви заради, як вони всередину потрапили? І де клір?