Джей Кристофф – Безніч (страница 105)
— Найімовірніше, зараз уже в кайданах, — сказала Мія. — Нас зрадили Ешлін та Озрік. Отруїли ініціаційну учту. Убили Тр…
Мія прикусила ці слова. Потрусила головою.
— Ешлін? — видихнула Джессаміна. — Озрік? Але ж вони родові служителі.
— За батька мстилися, — Мія похитала головою. — Та байдуже. Зараз тут юстицій Рем із двома центуріями. Вони захопили в полон володаря Кассія та клір. Збираються забрати їх до Богодола, щоб катувати й стратити.
— Тоді вони дурні — кидати виклик служителям Нії просто в неї вдома, — Наєв повернулася до інших Рук. — Збирайте зброю. Клинки та луки.
— Ти хочеш, щоб я поруч із нею билася? — Джессаміна сердито дивилася на Мію. — Після того, як вона Діамо вбила? Оце вже ні.
— У цьому ми мусимо вистояти разом.
— Я з цією сукою поруч не стоятиму.
— Джесс, нема в нас часу для цієї срані, — сказала Мія. — Ми тут про юстиція Марка Рема говоримо. Це ж він допоміг покласти край Повстанню Царетворців. Він, мабуть, щообороту на череп твого батька наступав, коли шість років до Сенату ходив. І ти все лайно мені на голову ллєш? Усю ненависть?
Дівчина перехопила Міїн погляд, в очах у неї явно майоріли спогади про Діамо. Піском годинника стікали секунди, яких у них не було. Ненависть до Мії змагалася з ненавистю до інших, хто бачив знищення її фамілії. Та, по правді, їх із Джесс дійсно було викроєно за однією міркою. Обидві лишилися сиротами після Повстання Царетворців. Обох позбавили фамілій. Їх тримали разом узи, виплавити які може тільки ненависть.
І зрештою вибрати насправді можна було тільки одне.
— То що робитимемо?
— Марія нема, — Мія побачила, як Наєв напружилась, зачувши ці слова, та підбадьорливо опустила долоню подрузі на руку. — Він забрав Маріеллу. Вони в безпеці. І без доступу до Кривавої путі Рем тут застряг. Повернутися до Богодола він може тільки одним шляхом.
— Шерехпустка, — промовила Наєв.
Мія кивнула.
— Зараз вони вже мають знати, що Кривава путь не варіант. Але з ними Ешлін. Вона може провести їх до стаєнь. Вони, мабуть, ідуть туди й збираються поїхати караваном наших верблюдів до Останньої Надії.
— Тоді ми запремо їх у стайнях, — сказала Джессаміна. — Перекриємо їм відступи.
— Тісне приміщення, — погодилась Наєв. — Перевага в числі важитиме менше.
— Ви поранені, — промовила Мія. — Усі ви. Там, унизу, бойня буде, і я не хочу…
— Ану нагадай, коли це мене почало їбати, що ти там хочеш, Корвере? — різко відповіла Джессаміна. — Сама можеш вірити, що ти дарунок Матері цьому світу, та ти й уполовину не така гарна фехтувальниця, як хочеш про себе думати. Якщо хочеш мати шанс поприбивати тих козлів, наша допомога тобі знадобиться.
Мія глянула на Наєв, зустріла твердий і холодний погляд.
— Вона каже правду.
— Гаразд, — зітхнула Мія. — Ви праві.
Руки озброїлися до зубів, прикрили ряси шкіряними куртками, похапали арбалети, мечі, ножі. Мія роздала чароскло, лишивши собі по жмені рубінового та перлового. Вона поняття зеленого не мала, що вони робитимуть. Поняття не мала, чи доживуть вони до завтра.
Нема часу.
Нема шансів.
Нема страху.
Вона подивилася на служителів, що її оточили. Кивнула раз.
— Уперед.
Схоже було, що юстицій Рем не належав до тих людей, яких можна двічі надурити.
Коли він напав на Тиху Гору, то лишив тили незахищеними, і ця самовпевненість обернулася різаниною ар’єргарду й втратою промовця. Після того як запланований шлях до відступу йому перекрили, юстицій вирушив до стаєнь, як Мія й передбачила. Та віддамо чоловікові належне, схоже було, що він уміє вчитися на помилках.
На жаль, юстицій не врахував Пана Добрика.
Не-кіт рухався сходами попереду Мії та її товаришів, ковзнув до Зали Жалоби й негайно відчув трем страху в повітрі. Він помітив приховані постаті, що вичікувально полягали в нішах чи сховалися в передпокої. І шепотіли молитви до Всевидючого.
Не-кіт безшумно піднявся сходами назад, матеріалізувався в Мії на плечі й зашепотів їй до вуха.
— У Залі Жалоби легіонери, — повторила Мія. — Майже сорок.
— Сорок, — шепнула Наєв, глипнувши на їхні жалюгідні пів дюжини.
Мія витягнула з мішечка на поясі жменю білого чароскла й посміхнулася.
— Думаю, я зможу зрівняти рахунок. Щойно ґвалт почуєте — біжіть уперед.
Дівчина загорнулася в плащ із тіней, почула, як Джессаміна й інші Руки охнули, коли вона з очей зникла. Під завісою світ став майже чорним, і прокладати собі шлях сходами їй довелося мало не навпомацки. Та невдовзі вона вже відчула склепінчастий прохід і величезний обшир зали за ним. Імена мерців на підлозі. Безіменні могили у стінах. Над собою дівчина неясно бачила статую Нії, що виділялася проти невиразного світла вітражів.
Мія низько припала до землі й зіщулилася біля поближнього стовпа. Відсунула плащ так, щоб належно бачити все навколо себе, ступила в тінь під ногами й виринула за сорок футів над долівкою, ховаючись у глибокому затінку складчастого каптура Нії.
Один з люмінатіїв побачив рух нагорі й гукнув засторогу. Та Мія зі своєї жердки вже поливала залу зливою чароскла, повсюди вибухали густі хмари млійки. Щонайменш десяток чоловіків повалилися на землю, вдихнувши повні легені, інші — повибігали зі своїх закапелків та щілин, шукаючи кращого сховку.
Коли люмінатії перестали ховатися, Наєв, Джессаміна та інші Руки ввірвалися до зали: чорні, спритні, смертоносно тихі. Солдати навіть не здогадувались, що мають справу не з одним лишень нападником, поки п’ятеро з них мертвими не впали. Служителі накинулись на нападників з люттю, від якої ті заточилися: Джессамінині клинки аж ледь видно було від швидкості, Наєв билася, як демониця, попри зламані ребра. Може, річ була в люті, яку спричинило вторгнення до їхнього дому. Може, у присутності богині, яка тримала над ними меч і терези й спостерігала за бійнею холодно-кам’яним поглядом. Та вже за кілька митей засідка люмінатіїв перетворилася на різанину, і від крові вірних Аа чорне стало червоним.
Мія стояла на своїй жердці з арбалетом у руках, вишукувала втікачів та добивала тих, хто намірявся вдарити служителям у спину. Десять болтів потому вона витягнула клинки, вийшла з тіні статуї сорока футами нижче, занурила кинджал у спину котрогось бідолашного дурника й нашпигувала іншого жменею метальних ножів. Вона билася спина до спини з Наєв, разом вони звели стіну зі скривавленої криці, пісня їхніх клинків заповнювала порожнечу, що лишилася по Материному хору, а крики вбитих відлунювали в пітьмі вже після того, як упав останній з чоловіків.
Наєв заточилася, схопилася за ребра та рвучко втягнула повітря. Джессаміна була вкрита кров’ю і ледве дихала. Двоє інших Рук — хлопець на ім’я П’єтро, не набагато старший за Мію, та літній чоловік на ім’я Нерай — упали під ударами люмінатіїв.
Дівчина стояла над тілом П’єтро, низько похиливши голову.
Дивилася в його незрячі очі.
Вона стояла отак у мовчазному мороці. Силувалась не згадувати.
Силувалась і програла.
— Він був просто хлопцем, Пане Добрику.
Вона струсила головою.
— Просто хлопцем.
І тоді дівчина подивилася на нього — в очах у неї блистіло горе.
Мія повільно кивнула.
Витерла кров з клинків.
І побігла.
Стайні перетворилися на бурхливе море людей, тварин, куряви. Штин поту, крові та лайна, короткі вигуки центуріонів, белькотливе мукання стривожених верблюдів і над усім цим — юстицій Рем. І його рев.
Мія тільки раз пробувала когось сховати під своїм плащем, та Трік був височезним, а і Наєв, і Джессаміна — десь уполовину нижчі за нього. Тож тріо лишило поранених Рук позаду й потайки рушило сходами вниз до стаєнь. Джессаміна позирнула на неспокійний натовп і зітхнула:
— Прірва й кров, ми спізнилися.
Люмінатії вже змогли прочинити ворота Тихої Гори, і з Шерехпустки линуло сліпуче світло та цівочки порохняви. Солдати запрягли верблюдів у дві валки фургонів і скерували їх до пагорбів назовні, інші люмінатії сідлали окремих тварин і тягнули їх за поводи. Більшість солдатів раніше й в очі не бачила верблюдів, і весь процес тривав довше, ніж вони очікували, як видно з волань згаданого юстиція. І все ж таки від втечі люмінатіїв відділяло тільки кілька митей.
Мія бачила, як до переднього фургона повантажили сім зв’язаних постатей з мішками на головах. Навіть з прихованими обличчями впізнала вона їх в одну мить. Клір, стрункий хлопець, мабуть Цить, і нарешті — фігура, замотана в кокон із мотузок та кайданів, яку ніс один з найкремезніших люмінатіїв, яких вона за все життя бачила.
— Володар Кассій, — видихнула вона.