Джей Кристофф – Безніч (страница 106)
— Чорна Матінко, — засичала Джессаміна. — Вони повбивали інших верблюдів.
Мія глянула на стійла й побачила, що Джессаміна має рацію: усіх тварин, яких не запрягли у фургони й не осідлали солдати, було вбито. Вона тихенько вилаялась, видивляючись у кам’янисті пагорби біля підніжжя Тихої Гори.
— Наєв, коли ми вперше тут опинилися, навколо гори були якісь чари. Збентеження і щось на взір…
— Розбрат, — сказала Наєв.
— Ага, це воно. Чи цей ефе…
— Ні, — зітхнула жінка. — Він торкається тільки тих, хто шукає входу до гори непроханими. А ці люди намагаються з гори виїхати. Розбрат на них не вплине.
— Срань, — прошипіла Мія. — То як нам за ними гнатися?
— Просто проведи нас нишком до фургона завдяки оцим тіньочарам, — сказала Джессаміна.
— Вони вже назовні. Усередині гори я таку силу маю, бо тих стін ніколи світ сонць не торкався. Але надворі… Не думаю, що в мене стане сил нас усіх приховати. Якщо нас помітять, то вб’ють, як отих зайвих верблюдів. Та й фургони повнісінькі. Не схоже, що там є місце, де можна сховатися.
Мія правду казала: нехай події в читальні та Залі Жалоби прорідили їхні лави, лишалося все ще більше сотні люмінатіїв і тільки шість фургонів. Ремових людей затиснуло між товаришами та припасами, потрібними, аби витримати кількатижневий перехід до Останньої Надії, як ті шматки солонини в бочці.
— От хуйня, — зітхнула Джессаміна.
— Ага, — погодилася Мія. — Повна.
Люмінатії повитягували кількох останніх верблюдів до пагорбів і видерлися тваринам на спини. Рем уже піднявся на перший фургон, і крізь куряву, що здіймалася довкруж, Мія помітила Ешлін — з почервонілими очима, розлючену, вона стояла на даху фургона й спостерігала за виходом з Тихої Гори. Від тих пів дюжини солдатів, яких Мія лишила покаліченими в покоях Марія, дівчина мусила дізнатися, що сталося з її братом. Ешлін знала, що Озрік мертвий. Ба більше, вона знала, що винна в тому Мія.
Дівчина прогарчала щось до Рема, але у відповідь почула тільки рев. Хай як вона допомогла їм у захопленні Церкви, та схоже було, що юстицій не збирався терпіти прочухана від якоїсь там єретички сімнадцятирічної.
Вивели останніх верблюдів. Опустили тенти фургонів, перевірили упряж. Наєв промурмотіла молитву й наготувалася кинутись уперед, та Мія схопила її за руку.
— Ти не можеш вийти назовні.
— Ми не можемо дозволити їм утекти, — просичала жінка.
— Наєв, їх забагато. Вони нас заріжуть, коли ми й десяти кроків не зробимо.
— Ми не можемо просто отак сидіти! — плюнула Джессаміна.
Мія прикусила губу. Оцінила стофутову відстань до останнього з фургонів.
— Я зможу, — промовила вона. — Вони мене не побачать. Я зможу потрапити до фургона.
— І що там зробиш? Одна-однісінька сотню люмінатіїв переріжеш?
Міїна тінь збрижилась. Повітрям майнув холодний вітерець.
Мія глянула на не-кота, що метляв туди-сюди хвостом. І отам, у тінях, поки вони скорчились у куряві й пітьмі, у голові Мії нарешті зійшлася головоломка. Останній шматочок, остання думка, остання відповідь опинилася на своєму місці.
— Я знаю, як їх зупинити, — видихнула вона. — Ти зі мною?
Пан Добрик запитливо похилив голову набік.
Не встигли Наєв із Джессаміною й слова промовити, як Мія вже кинулась уперед; вона розривала тіні й огортала ними плечі, вибігаючи зі стаєнь на відкритий простір. Фургони вже вирушили, бруд та порох набивалися їй до рота, до очей, і бігла вона майже наосліп — такою собі невиразною розмитою плямою на тлі куряви. Шкандибала крізь морок, повз неясні постаті люмінатіїв на верблюдах, до останнього із фургонів, напхом напханого буркотливими, заюшеними кров’ю солдатами. Покладаючись на чуття, Мія ковзнула під фургон, прокралася вперед, зачепилася за передню вісь і завмерла в засідці.
Фургон зі скрипом підстрибував нерівним схилом, погоничі безжально підганяли верблюдів канчуками. По всьому видно було, що Рем зі своєю здобиччю старається якнайшвидше від’їхати подалі від Тихої Гори. Може, юстицій і був по-своєму хороброю людиною, — коли вбивав кошенят чи кидав дітей у канали, — але, коли плани його сходили нанівець, схоже, те саме відбувалось і з його готовністю до протистояння.
Або, може, Скаева просто настільки хотів схопити володаря Кассія, що Мії годі було собі й уявити.
Дівчина прилипла до дна фургона, наче та п’явка. На якийсь час їй чужі погляди не загрожували, тож вона скинула плащ із тіней і зосередилася на тому, щоб триматись міцніше. Її підкидувало й трусило, гепало й било, і всю дорогу спина та зад у неї криком кричали. Курява вкривала язик, склеювала очі, припорошувала підсохлу кров у волоссі. З пів десятка разів вона вже мало не зривалася, заплющувала очі й молила про силу. Здавалося, що поїздка тривала цілу вічність.
Коли від Тихої Гори їх уже відділяли добрі п’ять чи шість годин, горбиста земля почала вирівнюватися й поїздка вже не аж настільки тортури нагадувала. Пісок став м’якшим, і погоничі відклали батоги. Верблюди пішли чвалом, а фургони тягнулися за ними так швидко, як тільки могли.
Хоч у небі лишався тільки Саан, як порівнювати з черевом Тихої Гори, світло все одно майже засліплювало, і Міїна сила стала кволою та нікчемною. І все ж вона потягнулася до мороку під дном фургона, знову огорнула його навколо плечей і міцно в нього вчепилася. Покликала тіні якомога голосніше, сподіваючись, що почує її і ще дехто.
— А мені здавалося, що це жіночий привілей — думку свою міняти.
Пан Добрик спробував замуркотіти, у його голосі забриніло захоплене зачудування.
Минуло ще кілька хвилин, і вона почула стривожений крик з переднього фургона. Човгання дошками над головою, голоси люмінатіїв.
— Клавдію, ти це бачив?
— Що це таке?
— Я ще одне бачу! Їх двоє!
— Ні, троє!
І з-під різкого тріску деревини, з-під цокоту коліс, з-під криків над головою Мії здалося, що вона почула віддалений рокіт. І крик з переднього фургона:
— Пустельні кракени!
Кощава, вкрита кров’ю дівчина вчепилася за свою жердину й посміхнулася. Дивитися вона не стала: навіть якби плащ із тіней не перетворював її на майже сліпу, курява від коліс та численних вершників усе одно б їй завадила побачити їх на такій відстані. Та, прислухаючись уважніше, вона їх почула, як чула того обороту, коли билася з Наєв посеред оцих самих пісків. Гуркіт величезних тіл, що пірнають крізь пустельні глибини. Слабке відлуння віддаленого громового рику.
І прямують просто до них.
Мія навпомацки полізла під дном фургона до дерев’яної рогатини, за яку її фургон чіплявся до попереднього. Погоничі цієї миті шалено розмахували батогами, відчайдушно намагаючись обігнати велетнів, що гналися за ними. Мія знала, що Ешлін у курсі, які жахіття чигають у Шерехпустці та як їх відігнати, і так, ось він — страхітливий ритм залізної пісні. Люмінатії підхопились з усієї дурі лупити по тих клятих трубах, і Мія скривилась від шуму, що просто в неї над головою здійнявся. Вона поняття зеленого не мала, чи цей галас справді впливає на більших серед кракенів, та триклятий музикант на долю не покладався. Какофонія стояла така, що від неї вуха кров’ю мало не стікали, а Мія і без того кепсько почувалася. І тут, наче відголосок її власного настрою, дівчина почула ще один страхітливо-гуркотливий рик.
Тепер ближче.
Мія сплюнула, бо в роті стільки пороху набилося, що й говорити заважав.
— Та я ж їм тільки допомагаю.
На брудному, вкритому кривавою кіркою обличчі спалахнула біла усмішка.
— Вечерю їм організувала.
Поки фургони, розгойдуючись, мчали через піски, Мію трусило, сіпало, та вона переповзла від передньої осі ближче до дишла. Крізь пітьму, що заволокла очі, побачила у збуреній куряві бліді фігури. Довкруж фургонів верхи їхали десь так п’ятнадцятеро люмінатіїв. І, мабуть, десь по двадцятеро солдатів у кожному фургоні — усі вони стояли й дивилися назад. Вона чула, як трем землі все наближається й наближається.
— Ще один! — пролунав крик.
— На заході! На заході!
— Світло Аа, ти глянь, яке величезне!
Мія вишкірилася до своїх думок, протираючи очі від піску. Вона сподівалася, що якщо прикликати Пітьму посеред пустелі, то це це змусить кількох більшеньких кракенів вилізти побавитися. Та скидалось на те, що вона підчепила парочку справжніх чудовиськ.
Коли люмінатій, який чергував біля залізної пісні, побачив уже четвертого непроханого гостя, він почав лупити по трубах із завзяттям дверцят нужника, що ними сильний вітер хвицає. Мія знову вилаялась і затулила вуха. Цей галас не просто дратував, він до біса болючим був.