Джей Кристофф – Безніч (страница 108)

Оце вони й зробили.

Перший болт поцілив чільному верблюду в груди, і той похитнувся, наче дерево. Тварина заточилася, впала на коліна, завмерла разом з упряжжю, і на неї налетів наступний верблюд. З куряви вилетів ще один болт, потім третій, і в супроводі неприємного хрускоту кісток та ревіння стражденних верблюдів Міїн фургон перетворився на жалюгідне місиво, яке потягнуло вперед, перевернуло кілька разів і нарешті — з криками й кров’ю — кинуло на землю.

Мія злетіла в повітря, пролетіла добрі двадцять футів і зрештою зарилася носом у пісок. Падаючи на землю, вона спробувала пригальмувати плечем, від удару в неї вибило дух, у рот набився пісок, один з чобіт відлетів убік, вона покотилася й нарешті спинилася — лаючись, захекавшись — десь за сорок футів він свого знищеного воза.

Дівчина спробувала підвестися, у вухах дзеленчало, голова крутилася. Впала на коліна, коли з куряви вилетіло ще кілька болтів, і дивилася, як фургон Рема, а з ним — володар Кассій, клір та її помста женуть чвалом все далі й далі.

Вона впала рачки. Виблювала. Ребра в неї, здавалося, потріскалися, у роті було повно піску й жовчі. Дівчина ляпнулася долілиць, зариваючись пальцями в пісок.

Спочатку в неї сил не було навіть повзти.

Вона ж так близько була.

Так близько.

І от знову вона перечепилася через останню сходинку. І впала.

— Історія мого життя, — промимрила Мія.

Очі в неї заплющилися.

Вона зітхнула.

І запала темрява.

КАРМА

Штурханець.

Мія застогнала, не насмілюючись розплющувати очі.

У голові в неї гуділо, ребра нили, кожен подих здавався битвою.

Вона уявлення не мала, як довго отак валялася.

Кілька хвилин?

Кілька годин?

Відчувала, що сонця ще над головою, вони палали по той бік її повік.

Вона знала, що на неї чекає, якщо вона насмілиться ті повіки розліпити.

Поразка.

Її фургон розбився. Її верблюдів повбивали. Тиха Гора лежить за оборот ходу на схід, але вона така зранена, що пощастить, якщо зможе здолати цю відстань за два обороти, і це якщо припустити, що дорогою її ані кракени, ані шерех-мари не зжеруть. Дістатися звідси пішки до Останньої Надії неможливо, але…

Штурханець.

Щось м’яке, вологе, шерстисте. Лишає на її вустах густий і теплий слід. Якась дрібна діляночка мозку волала, що Щось велике й очевидно живе просто зараз її нюшить, а потому, цілком імовірно, планує з’їсти.

Очі дівчини зболено розплющилися. Вона засичала й примружилась, дивлячись на двійко широких ніздрів, що знову штурхнули її та вронили на губи — о втіха з утіх — нову порцію шмарклів. Величезний рожевий язик облизав здоровезні жовті зуби, і Мія повністю повернулася до тями й поповзла геть, здіймаючи хмару дрібного червоного пилу, поки нарешті не збагнула, що саме намагалося її з’їсти.

Кінь.

Вороний, лискучий, двадцять долонь заввишки.

Той кінь, за чиїм задом вона, правду кажучи, з превеликим задоволенням спостерігала кілька місяців тому.

Та зараз вона шкірилася. Рвучко підвелася й, похитуючись, сперлася на його бік, гладячи рукою, поки кінь видав звуки, що підозріло нагадували регіт.

Охопила його руками за шию.

Поцілувала в щоку.

І промовила:

— Ну здрастуй, Паскудо.

СМЕРКАННЯ

Жирний Даньйо почав уже думати, що Всевидючий його зненавидів.

Коли Лем зайшов до «Старого Імперіалу» й оголосив, що до Останньої Надії заїхав добряче навантажений караван, Даньйо собі подумав, що, мо’, то ті ідіоти-кефіяни повернулися з безглуздої експедиції, так і не діставшись до мети. Але тоді зайшов Скаппс, почухав яйка, проморгався від порохняви й оголосив, що тих придурків забагато, аби то були кефіяни. На Скаппсову поважну думку, вони більше солдатиків нагадували. Жирний Даньйо пошкандибав на головний тракт Останньої Надії з хлопцями на буксирі та обдивився зусібіч битий життям караван.

— Солдати, — оголосив Скаппс. — Солдати, або я син курви двогрошової.

Лем насупився:

— Та кажу тобі, кефіяни.

— Та ви обидва не праві, — кругле обличчя Даньйо розцвіло посмішкою. — То клієнти.

Гарнізонні казарми сімдесят душ вмістити не могли, і, ясне діло, за годину після того, як караван опинився в Останній Надії, до «Старого Імперіалу» приволікся той хребцеродженний недоумок Ґарібальді (він усе ще так побивався за тим клятим конем, що можна подумати, то в нього наречену поцупили) і мигцем зняв кожну вільну кімнату. До того як сюди припливе Вовкожер і забере новоприбулих назад до цивілізації, ще тиждень лишався, і Даньйо почав мріяти, як він за цей час невеличкий статок заробить.

Поки, звісно, не дізнався, що в тих мудил грошей нема.

Навіть двійка іржавих «жебраків», щоб потерти між пальцями, не мають.

Він пішов просто до гарнізону, вгатив у двері й стребував розмову з тим дрочилом, що в них там головний. Перед очима повільно, з гуркотом з’явився вкритий шрамами чолов’яга розміром з невеличкий шинок та оголосив, що він юстицій — юстицій, ти гля — от прям цілого Легіону люмінатіїв. Сказав Даньйо, що «Старий Імперіал» і весь харч у ньому було реквізовано заради «безпеки та благополуччя Ітрейської Республіки». Центуріон Конелюб самовдоволено підсміхнувся до Даньйо, якась дрібна білявочка, така молода на вигляд, що тому козлу Рему в доньки годилась, перепрошуючи плечиками знизала, і в Даньйо просто перед носом двері захряснули.

Отак він і перетворився на йобаного благодійника. Пальці до кісток постирав. Спільна кімната та кожна спальня в нього були напаковані непривітними, бздливими, невдячними мудаками-люмінатіями. Жерли вони, як чорнильники в загулі. Пили, як риби, що зі спраги подихають. Смерділи, як нужник під істинносвітлом. І бідолашному Даньйо за це ані шеляга не перепадало.

Минуло вже три обороти, відколи ці пси з’явилися в Останній Надії. «Мазунчик Трелени» мав прибути лише за чотири безночі, якщо вітри лагідні будуть, та з Даньйовим фартом він би не здивувався, якби взнав, що Вовкожер з усією командою потрапили в кораблетрощу біля легендарного Острова вина й курв і вирішили там трохи погостювати.

Необхідність годувати всіх цих солдатів тричі на оборот чотири обороти поспіль випатрала комору Даньйо, і той був змушений подавати переважно супи та рагу. Сьогодні за харч правила юшка з кісток глибоководного тунця, якого він подавав на стіл минулого обороту, і він лишив суп кипіти на плиті, поки вийшов до спільної кімнати обслужити з напоями. Усі солдати, що зупинилися в заїзді, понабивалися в кабінки чи по восьмеро розсілися за столами. Жодні теревені про «безпеку та благополуччя Ітрейської Республіки» не переконали дону Амілу й танцівниць у «Семи смаках», що вони мусять обслуговувати за спасибі, тож тим мудилам не було що робити, окрім як налигуватись оборотами поспіль, тинятися без діла й доколупуватись до постійних відвідувачів.

Даньйо подав напої, повернувся до кухні й з гарчанням захряснув за собою двері. Дочовгав до плити й добряче принюхався до юшки. Пахла вона трохи дивно, може, він її перетримав маненько. Та нахуй це все, ті псяки задурно їдять, і якщо котресь вирішить скаржитися, за ним не заіржавіє ту юшку їм у мордяки плеснути.

Він подав вечерю, відповідаючи на вимоги принести ще вина. Коли за пів години шинкар уже з ніг валився, він вділив собі кілька хвилин, щоб перекурити в задньому провулку.

— Мудили, — буркотів він. — Богохульники, жебраки й мудили — усі як один.

Даньйо сперся на стіну й матюкався. Куриво він брав у Вовкожера, прямий імпорт з Богодола. Належної якості, цукрований папір, усе як годиться. Даньйо схопив сигарилу губами, прикрив долонею кремінь і викресав полум’я.

— Даньйо, ти мусиш біля гарнізонної вежі бути, — почувся голос.

— Кінець Аа тобі в… — матюкнувся він.

Кресало випало в чоловіка з рук і дзенькнуло об землю. З тіней вийшла дівчина в чорному — тихо, як шепіт. Штормові вітри, що дули із затоки, ворушили довгу гривку, за якою ховався суворий погляд темних очей. Вона повільно нахилилася й підхопила кресальце. Підкинула в повітря, спіймала, стиснула брудним кулаком.

— Прірва й кров, дівчино, та я зі шкури мало не вистрибнув, — різко промовив шинкар. — Якого хуя ти тут нипаєш?..

Він змигнув, і ліве око оббігло її з голови до ніг трохи повільніше за праве.

— Гей, а я тебе знаю? Є в тобі щось таке знайомкувате.

Дівчина з усмішкою нахилилась уперед і витягла сигарилу з його губ. Піднесла куриво до власних вуст, сперлася на протилежну стіну й зітхнула, затягуючись так, наче від того життя її залежало. По правді, вид вона мала добряче пошарпаний, волосся позлипалося, шкіра брудна. Та фігура в неї була на рідкість гарна, а вуста такі, що матір рідну продаси, аби скуштувати.

— Даньйо, ти мусиш біля гарнізонної вежі бути, — повторила вона.

— Нашо?

— Щоб вечерю подати, якщо я правильно пам’ятаю.

Даньйо зміряв дівчину похмурим поглядом. Дрібна. Вполовину за нього молодша. Але було в ній щось таке. Мо’, то в очах діло. Щось, що змушувало його добряче нервувати, хоча він і не знав чому…

— Я їм більше не подаю, — сказав він. — Ґарібальді сказився після того, як він та хлопці усе там обгидили. Тієї безночі, коли в нього коня вкрали. Тепер вони самі собі їдло готують. Наказ центуріона.