Джей Кристофф – Безніч (страница 110)
— Треба вас звідси витягти, — шепнула Мія. — Я їх відволікла, але ненадовго. Ви можете йти? А краще — якщо бігти?
— По всьому видно, що люмінатії планували привезти нас живими, — з присвистом промовила Друзілла. — Та Соліс у поганому стані, а після того, як Мишолов вчоробороту вислизнув зі своїх мотузок, добрий юстицій додав певності в тому, що найближчим часом він нікуди не втече.
Мія оглянула Шахіда Кишень і звернула увагу на дивні кути, під якими в нього гомілки стирчали.
— Чорна Матінко. Він вам ноги переламав.
— І пальці, — скривився Мишолов. — Доволі… неспортивно, як на мене.
Мія перерізала їхні мотузки, та гарнізонні кайдани були міцнішим горішком. Вони були важкі, залізні й закривалися на ключ, який, схоже, жоден із трьох солдатів, що їм вона подарувала кончину, при собі не мав. Усіх представників кліру скували в зап’ястках та щиколотках, і якщо їх не звільнити, вони хіба що човгати зможуть.
— От срань, — видихнула вона. — У мене при собі відмичок нема.
— У моєму чоботі, — шепнув Мишолов з примарною посмішкою. — Лівий підбор.
Після Мишоловового натяку Мія підхопилась ламати підбор його лівого чобота. Вона промимрила вибачення, коли ворухнула його гомілку, а чоловік зашипів від болю. Всередині вона знайшла кілька відмичок і маленький спіральний штир та взялася за кайдани Кассія. Хай який він побитий, але Володар Клинків зміг би підтримувати Соліса, а Аалея, Павуковбивця й Цить допомогли б Мишолову. Питання в тому, що їм робити: підібгати хвости й утекти чи залишитись і битися? Соліс та Мишолов не в змозі їхати верхи, а в неї нема шансів спорядити караван так, щоб люмінатії не помітили. Але виступити проти дюжини чоловіків, озброєних сонцекрицею? Та хтось із них будь-якої хвилини може зазирнути сюди…
— Прірва й кров…
Зачувши шепіт, Мія озирнулася через плече й побачила постать, що стояла на верхній сходинці. Запилюжені чоботи. Кинджали на поясі. Біляві бойові коси. Широко розплющені блакитні очі.
— Ешлін…
Мія витягнула руку, намацуючи тінь у дівчини під ногами. Але, не кажучи ні слова, та розвернулася й відстрибнула сходами вгору, зникла з очей, і її чоботи затулили світло, що сіялось крізь мостини, коли Ешлін кинулася до виходу з вежі.
— От срань, вона ж їх попередить…
Мія кинула відмички на коліна Кассія, незграбно звелася на ноги й чкурнула слідом за Ешлін. Перестрибуючи через дві сходинки, опинилася на світлі сонць якраз тієї миті, коли четверо люмінатіїв, що чергували біля дверей, кинулись крізь них, а Ешлін мчала, здіймаючи куряву, до «Старого Імперіалу» й волала.
Ці люмінатії були місцевими і, на відміну від утікачів, кожен був озброєний сонцекрицею. Мали вони на собі й обладунки, нехай навіть вкриті порохнявою з пустищів, а плюмажі на шоломах були брудно-червоного відтінку. Вони з криками оголили мечі, і сонцекриця спалахнула тієї миті, коли вони забігли до приміщення. Коротка відстань. Важко озброєні противники в обладунках. Жодної тобі переваги несподіванки, ще й мечі, які пройдуть крізь неї як крізь гарненьке маселко.
Такі шанси Мії були не до шмиги.
Вона кинула на підлогу кульку оніксового чароскла, розвернулася й кинулась до сходів. Кашляючи і відпльовуючись, люмінатії побігли за нею крізь густу імлу, гучно наказуючи спинитися. Коли Мія рвонула вже на третій поверх, швиргонула в легіонерів жменю рубінового чароскла, кульки врізалися в люмінатія, який першим біг, і рознесли його по всій кімнаті. Вкриті опіками й кров’ю, три інші легіонери переслідували її вже обережніше, на третій поверх вони піднялися, затулившись щитами. Остання Міїна кулька з чароскла розплавила їхні щити, один з останніх метальних ножів поцілив солдату в горло, і той упав навколішки, затискаючи розкраяну гортань. Мія глянула на мотузкову драбину, що вела на дах, і задумалась, чи встигне вона піднятися до того, як два останні солдати стягнуть її донизу. Та натомість потягнулася до тіней, що повільно повзли долівкою…
Люмінатій, який тримався позаду, впав на землю із заскоченим виразом: чотири фути сонцекриці розітнули його голову майже надвоє. Мізки й кров порснули на стіну, а тіло ще зробило кілька кроків уперед, заливаючи тим, що в ньому лишилося, підлогу. З-за спини легіонера виринув володар Кассій — обличчя суворе, вкрите синцями, у примружених темних очах бринить холодна лють. І поки Мія спостерігала за ним з переляканим благоговінням, Кассій стиснув пальці лівиці, й тіні в кімнаті ожили, вони звивалися по всьому приміщенню, наче ті змії. Одним помахом руки Володар Клинків вирвав меч із руки останнього легіонера й беззвучно ввігнав довгий сонцекрицевий клинок солдату глибоко в шию.
Хоч би що там казали поети, люб’язне панство, аби начисто знести людині голову, треба й замахнутися добряче, й руку міцну мати. Та Володар Клинків, як видно, був не в найкращій формі. І все ж, коли солдат заточився і впав, голова його на шиї трималася тільки на пошматованій стрічці плоті й кількох скалках роздроблених кісток. Тіло легіонера ще якийсь час звивалося на підлозі, поки не змушене було визнати сумну правду: воно померло.
Мія глянула на тіні, що здійнялися за Кассієвим наказом. Вона все ще мала оте болісно-слизьке відчуття в животі, а під ногами в неї тремтів Пан Добрик.
— Гарний фокус, — промовила вона.
— Фокус? — Володар Клинків здійняв брову. — Ти це отак називаєш?
— Коли ми зустрілися в Богодолі… коли ви поруч зі мною… — Мія потрусила головою. — Ви те саме відчуваєте, коли ми поряд? Нудоту? Переляк?
Кассій зачекав довгу мить і лише потім відповів:
— Я відчуваю голод.
Мія кивнула. У роті в неї пересохло.
— А ви знаєте, звідки він?
Володар Клинків виразно подивився на мертві тіла на підлозі. На стіни навколо.
— Либонь, це не найкраще місце для розмови?
— Ви мені відповіді заборгували. Гадаю, тепер я вже на них заслуговую.
Наче за закликом, під ногами Кассія матеріалізувалась постать Затьмари. Пан Добрик тихо зашипів, та, коли тіньововчиця заговорила, її голос лунав немов з-під підлоги.
Володар Клинків глянув на Мію. Кивнув на сходи.
— Ходімо, — мовив Кассій. — Позбавимося тих шавок. Усі відповіді я тобі дам після ініціації.
— Ініціації? — спохмурніла Мія. — Але ж я провалила останнє випробування.
Губи Кассія скривила тонка посмішка.
— Твоє останнє випробування чекає на тебе внизу, сестричко.
— Сестричко?
Кассій уже зник, безгучно спускаючись сходами. Мія поспішила слідом за ним, почуваючись — попри всі тренування — наче п’яниця, що ледь на ногах тримається. Навіть побитий до півсмерті, катований та виснажений, Кассій рухався, немов тінь. Чоботи його ступали кам’яною долівкою без звуку. Кожен порух його був гранично точним, нічого зайвого, нічого показного, демонстративного. Волосся стелилось за ним, немов тут вітер дув, чужий меч блищав у руці, коли він штовхнув двері й вийшов на вулицю.
А там уже чекала дюжина люмінатіїв. Центуріон Ґарібальді, який невпевнено примружився на Мію, немов намагаючись упізнати. Жменя важкоозброєних легіонерів, у їхніх руках палає сонцекриця. Юстицій Рем — пошрамована й незграбна гора в людській подобі, вдягнена в обладунки зі смертекості, — дивився на Кассія примруженими вовчими очима, а за Ремом, позираючи на Мію із сумішшю ненависті й захоплення…
— Ешлін, — шепнула Мія.
Рем зробив крок уперед, звів меч, і той узявся полум’ям. Коли Мія востаннє бачила його у світлі сонць, десятилітньою, чіпляючись за материні спідниці, він здався їй велетнем. А тепер він здався просто трохи старшим. І трохи меншим.
Та лишень трохи.
— Я не хочу вбити тебе, єретику, — прогарчав юстицій.
— Ну, то ваше діло, — різко плюнула Мія.
Рем здійняв брову, немов здивувався, що в цієї дівчини язик є. Кассій скоса глянув на Мію й промовив куточком вуст:
— Здається, то він до мене звертався.
— А мені здається, що мені насрати, — Мія розвернулася до Рема, крутячи мечем у руці. — Приємно знову здибатись, юстицію. Ота сучка-зрадниця у вас за спиною розказала, хто я така?
Рем глянув на Ешлін, обдивився Мію з голови до ніг і форкнув:
— Я знаю, хто ти така, дівчино. І мене ані на шеляг не здивувало, що тобі судилося потрапити до лігвища єретиків та вбивць. Яблучко ніколи далеко від яблуньки не падає.
Мія звузила очі, волосся здуло з її обличчя над головою, немов здійнявся вітер. Люмінатії подивились собі під ноги й ледь помітно затремтіли, коли побачили, що тіні їхні ритмічно ворушаться й пульсують, тягнучись до дівчини, немов мріють її торкнутися.
— Ти повісив мого батька, щоб їбучий натовп розважити, — різко сказала вона. — Кинув мою матір до діри, де сонця не світили, і дозволив безуму її пожерти. Мій братик був лише малям, а ти дозволив йому померти в темряві. І ти мені про вбивства щось кажеш?
Очі Мії наповнились слізьми, обличчя спотворила лють.
— Кожної безночі, відколи мені було десять, мені снилося, як я тебе вбиваю. Тебе, Скаеву і Дуомо. Я віддала все. Відмовилась від кожного шансу знайти щастя. Кожного обороту я уявляла твоє лице і все, що я скажу, аби тільки ти дізнався, як сильно я тебе ненавиджу. Це все, що я є. Це все, що від мене лишилося. Ти вбив мене, Реме. Так само як убив мою фамілію.
Мія здійняла меч і націлила його Ремові в голову.