Джей Кристофф – Безніч (страница 109)
Дівчина видихнула сірий дим.
— Либонь, що так мені й треба. Але це створює нам проблему.
Даньйо роззирнувся провулком, виразно усвідомивши, що він тут з цією дівчиною наодинці. І що озброєна вона краще за майже будь-кого, якщо йдеться про норми пристойності за межами гладіаторської арени. І що дивиться вона на нього так, як, йому здається, гадюка на мишу позирає.
І що вона ще жодного разу не змигнула.
— І шо то за проблема? — видушив він із себе.
— Даньйо, що ти чуєш? — спитала дівчина.
— Га?
— Прислухайся, — шепнула вона. — Що ти чуєш?
Даньйо спало на думку, що це якась дивна гра (але вже запевне — якась стрьомна), та він нахилив голову й дослухався, як вона й пропонувала. В Останній Надії було тихо, як у могилі, але для безночі це звичне діло. Більшість людей уже пішли з роботи й сидять поруч із вогнищами з питвом у руках. Він чув, як у гарнізонних стайнях буркотять верблюди. Як десь віддалік гавкає собака. Як вечір-вітер реве, як б’ється об берег прибій.
— Нічого такого, — знизав він плечима.
— Даньйо, у тебе в загальній кімнаті шість десятків людей. Може, вони й віддані служителі Всевидючого, але чи не мусять вони галасувати трохи більше?
Даньйо насупився. Тепер, коли вона це зауважила, його шинок і справді здавався куди тихішим, ніж належиться. Він не чув ані гучних закликів випивку принести, ані жоднісінької скарги на те, що він вийшов перекурити…
Гаразд,
Дівчина висмоктала із сигарили останні ознаки життя, кинула її додолу й розчавила підбором. Потягнулася до рукава й витягла звідти довгий стилет, вирізаний, мабуть, зі смертекості. Волосся в Даньйо на карку піднялося сторч разом з його руками, і він покинув стан знервованості заради нестримного жаху. Дівчина підступила ближче, а він втиснувся спиною в стіну. Вона сунула руку за пасок і дістала одненьку скляну кульку — гладеньку, маленьку, ідеально-білу.
— Це шо таке? — спитав Даньйо.
— Млійка. Вчоробороту я таких пів торбинки мала. А тепер тільки одна лишилася.
— А д-де інші?
— Розчинила в юшці, що ти на вечерю варив.
Даньйо ризикнув і кинув погляд через плече до шинку. Тихо, як у гробівці.
— А тепер наша проблема от у чім полягає, — промовила дівчина. — Передбачалося, що одразу після того, як ти подаси вечерю тут, то підеш подавати до гарнізону. А потому передбачалося, що ти повернешся сюди й побачиш, що кожен солдат лицем у юшці спочиває.
— Ти їх приспала?
Дівчина глипнула на ніж. Знову глянула Даньйо у вічі.
— Ненадовго.
Даньйо спробував щось сказати й зрозумів, що язик у нього до піднебіння приклеївся.
— Та оскільки ти більше не подаєш вечерю в гарнізоні, у мене виникла потреба в чомусь, що увагу відволіче. А в тебе може виникнути бажання піднятися нагору й зібрати все цінне, що ти маєш… у своєму безперечно прекрасному закладі.
Даньйо насилу ворухнув язиком.
— Нашо? — спромігся він.
Дівчина простягнула долоню, на якій лежало його власне кресало. Ліниве око Даньйо спинилося на кремені раніше за інше й сильно побільшало в розмірі. Голос його перетворився на каркання:
— О ні…
— Якщо я виживу, то подбаю, щоб Багряна Церква компенсувала твої втрати. Якщо ні… — дівчина знизала плечима й сухо посміхнулася. — Ну тоді вибачай.
Вона пильно подивилася на Даньйо й викресала іскру.
— Ти краще хутчіш. Не тільки секунди згорають умить.
Золоте вино в льохах Даньйо найкращим вінтажем назвати було складно. Правду кажучи, воно більше розчинник для фарби нагадувало, аніж віскі. Клієнти про те не знали, та раз на рік Даньйо використовував той трунок, щоб відчистити горщики, і після цього кухонне начиння завжди аж сяяло. Та є в міцних напоїв прекрасна риса, яка не залежить від того, наскільки кепським було виробництво чи жахливим — смак.
Горять вони пречудово.
Коли Мія дісталася до гарнізонної вежі, над дахом «Старого Імперіалу» вже клубочився дим. Дівчина обійшла стайні й піднялася до заднього віконця. Вежа здіймалася вгору на добрі тридцять футів і вікон на горішніх поверхах не мала — Мія була майже певна, що саме там клір і володаря Кассія й тримають. Вона припустила, що зараз вони перебувають у тому ж стані, що й дорогою від Тихої Гори: роти зав’язані, у кайданах — та треба було переконатися. Противник має над нею страшенну чисельну перевагу, й околиць вона не знає. Спалити більшість Ремових людей живцем, щоб відволікти увагу, здавалося хорошим способом убити двох зайців одним пострілом.
Чи шість десятків, як у цьому випадку.
По правді, вона навіть не була впевнена, що млійка в юшці розчиниться, та спробувати здавалось кращою ідею, ніж увійти до «Імперіалу», жбурляючись жменями чароскла. Вітер розносив сморід обгорілої плоті, дим здіймався у випалені сонцями небеса крученим стовпом, та якщо вона й відчувала якусь провину за долю, якою обдарувала люмінатіїв, то її швидко змило думкою про смерть Тріка та інших у череві гори.
Вона вже пів шляху вгору стіною сторожової вежі здолала, коли легіонер, що чергував нагорі, здійняв тривогу: він калатав у важкий латунний дзвін і волав: «Пожежа! Пожежа!». Мешканці Останньої Надії випорснули крізь двері своїх домівок, центуріон Ґарібальді непевним кроком вийшов на вулицю й вилаявся, а Мія прослизнула поміж зубців баштової стіни й перерізала чатовому горло від вуха до клятого вуха.
Вона накинула на себе тіні й підняла ляду ще до того, як тіло на долівку впало. Зістрибнула на горішній поверх, побачила там двоярусні ліжка, шафи й самотнього п’яненького легіонера, що підводився з матраца, аби подивитися, що там коїться. Її гладіус допоміг чоловіку влягтися на місце, і вона накрила його лице закривавленою ковдрою, шепочучи молитву до Нії. Ковзнула сходами поверхом нижче й тихенько вилаялася, коли побачила, що й там нічого нема, окрім спільної вітальні. Дівчина визирнула крізь вікна долішнього поверху й побачила, що біля передніх дверей стоять четверо легіонерів — схоже, що Рем, Ґарібальді та решта кинулись до «Імперіалу». Лишилось обшукати тільки одне місце, і Мія відчинила двері до льоху та пірнула в темряву.
Дві аркімічні сфери сіяли благеньке світло поміж винних бочок та полиць, дерев’яних підпорок та людей, що вкупі трималися. Троє люмінатіїв розсілися навколо перегорнутого ящика й сварилися над колодою карт. Коли вона ввійшла, усі троє глянули на неї. Там було надто темно, аби щось з-під плаща побачити, тож вона відкинула його вбік і жбурнула одну з останніх кульок оніксового чароскла. Над картковим столиком здійнявся чорний дим, «жебраки» та випивка розлетілися навсібіч, а Мія зістрибнула зі сходів з клинками наголо й безгучно кинулась на найближчого чоловіка.
Хай навіть світло було тьмяним, та вона все одно відчувала їхні тіні, тягнулася до них і по черзі приклеювала їхні чоботи до підлоги. Попри здивування, головний між ними бився наполегливо, він кляв її єретичкою та обіцяв, що скоро вона зі своєю темною матір’ю зустрінеться. Та, попри всю браваду, таки впав з її мечем у череві, притискаючи руки до розірваної кольчуги й кличучи власну мамку, і кров його пофарбувала каміння на червоне. У другого солдата Мія жбурнула жменю метальних ножів, два з них влучили в ціль і кинули чоловіка на землю. Третій спробував утекти, він смикав чоботи й якраз намацував пряжки, коли вона виринула в нього за спиною і занурила меч йому між ребер, прохромлюючи кольчугу й груди наскрізь. Він упав без звуку, з докором у розплющених очах.
Мія закрила ті очі зі ще однією шепітливою молитвою.
Вона побачила їх — крізь звивистий дим, крізь штин крові. Сім зв’язаних постатей у кутку. Шахіда Аалея — у путах, із зав’язаним ротом. Павуковбивця — вкрита синцями й непритомна. Соліс — побитий майже до смерті, обличчя — місиво пурпурових рубців. Цить, Мишолов та Друзілла — усі при тямі, усі із зав’язаними ротами. І нарешті — володар Кассій з блискучим, сповненим болю поглядом темних очей. Чорний Принц. Володар Клинків. Коли Мія подивилася на нього, її пробрало те саме млосне відчуття, що й під час попередніх зустрічей. Нудота. Запаморочення. Страх. Це було майже боляче. Поруч із ним матеріалізувалася темна постать і вишкірила чорні ікла.
Тіньововчисько підступилось до Мії, наїжачивши карк. Пан Добрик у її тіні аж роздувся, він завивав і шипів. Створіння витріщалися одне на одного, поки Мія не засичала:
— Ви, двоє, ану приберіть усе назад у штани.
— Годі, Пане Добрику.
Не-кіт сердито замовкнув, і погляду володаря Кассія було достатньо, щоб те саме із Затьмарою сталося. Мія присіла поруч із членами кліру, розрізала шмату, що затуляла рот матінки Друзілли, і витягла кляп.
— Аколітко Міє, — зашепотіла вона. — Приємна… несподіванка, оце вже певно.
Мія позвільняла від кляпів Мишолова, Аалею і — останнім — володаря Кассія. Чоловік мав такий вигляд, наче його за тренувальний манекен мали: губи набрякли, очі запливли чорним, щока розпанахана. Та навіть коли кляп зник, Володар Клинків жодного слова не промовив.
Мія намагалася не звертати уваги на хворобливе відчуття, що здіймалося в присутності цього чоловіка, на громове калатання серця об ребра. Вона глянула на кайдани, на мотузки, якими всі були зв’язані, й узялася пиляти пута Кассія кинджалом зі смертекості.