Джей Кристофф – Безніч (страница 112)
— Люмінус Інвікта, єретичко, — промовив Рем. — Я перекажу вітання твоєму братові.
Ці слова вразили Мію значно більше за світло Трійці. Її шлунок перетворився на воду. Що це він каже? Йоннен помер. Так Міїна матінка сказала. Того приходу істиннотьми, коли вона зруйнувала Філософський Камінь, коли стояла на сходах Гранд-Базиліки і програла цьому самому покидьку, цьому самому триклятому світлу. А потім плакала на трибунах над тим місцем, де помер її батько. Меркуріо був поруч, коли вона шепотіла:
«Так яскраво було, — шепнула вона. — Занадто».
Старий усміхнувся. Поплескав її по руці.
«Що яскравіше світло, то глибші тіні».
Ешлін стояла перед нею, Трійця палала в неї в руці. Поряд із дівчиною бовванів Рем, високо здійнявши меч. А за ними розляглася Міїна тінь, торкаючись тіні юстиція. Чорна. Звивиста. Та перед лицем цього жаского світла — темніша, ніж будь-коли.
Дівчина потягнулась до неї. Зуби стиснуті. Очі заплющені. Відчула темряву зовнішню, темряву внутрішню. І вона стиснула кулаки, високо здійняла кинджал
ступила вперед
до власної тіні
і вийшла з тіні юстиція в нього за спиною.
Тіло його затуляло світло Трійці, сліпуче сяйво перетворило чоловіка на кремезний силует. Вона замахнулась клинком, тим клинком, що її мати тримала біля горла Скаеви, тим клинком, що ним Пан Добрик обдарував її в пітьмі, тим клинком, що рятував її життя раніше й робить це знову, вона замахнулась і занурила ніж по руків’я в Ремову шию.
Юстицій схопився за діру, яку вона в ньому зробила, кров фонтаном порснула між його пальцями. Мія, залита червінню, відсахнулась назад. Світло все ще пекло. Очі примружені. Сплутані пасма волосся затулили обличчя, коли вона перечепилася й впала.
Рем заточився, меч випав з його руки і впав на землю. Тепер чоловік вчепився за шию обома руками. Натиск артеріальної крові шипів у нього між пальцями. В очах його засвітилось усвідомлення: «Вона вбила мене, о Боже, вона вбила мене», що перетворилось на лють, і він помчав до дівчини, витягнувши руки вперед і скрививши пальці, наче пазурі. Кров вільно била фонтаном, ринула вниз через ті груди бочкою, ті вовкуваті риси повільно втрачали барви. Юстицій Легіону люмінатіїв зробив один непевний крок, другий, третій. Осів на коліна. Погляд прикутий до дівчини, яка щосили намагається відповзти по піску подалі.
Рем забулькотів, світло згасало в його очах. І з громовим гуркотом тіло його впало долілиць у куряву, останні слабенькі удари його серця перефарбували дорогу на темний багрянець. Усе, як вона завжди мріяла. Усе, як вона завжди жадала.
Нажахана Ешлін завмерла. Мія відчувала, як у неї за спиною зринули нові тіні, що юрмилися навколо своїх власників.
Превелебна матінка.
Соліс, що спирається на її плече, — вкритий кров’ю та синцями.
Цить, мовчазний, як смерть, у стиснутому кулаку опущений меч.
За ним Аалея та Павуковбивця підтримують між собою Мишолова.
Хай які вони побиті та залиті кров’ю, та до темряників не належав ніхто з убивць. Нікого з них не лякала Трійця, що Ешлін у руці тримала. І, зустрівшись лицем до лиця з п’ятьма найдосвідченішими душогубами Ітрейської Республіки, дівчина зробила те, що на її місці зробив би кожен, — послала жадобу помсти під три чорти.
Ешлін розвернулася й побігла.
Цить та представники кліру повільно рухалися вперед — жодне з них не було в тому стані, щоб до гонитви долучитися. Та тепер, коли Трійця чкурнула вулицею геть, Мія відчула, як біль ущух. Вона перегорнулася на живіт і тихенько виблювала. Повернулася до Кассія й підповзла до нього, впиваючись пальцями в куряву. Володар Клинків скрутився клубочком, затискаючи груди, обличчя в нього перекосилося. З тихим бурмотінням Мія відсунула його заюшені кров’ю руки й пополотніла, побачивши рану. Затьмара скавуліла, ходила туди-сюди, притиснувши вуха до голови. Вишкіривши чорні ікла.
— Я…
Кассій спробував щось промовити. Та сил у нього бракувало навіть дихати. Він закашлявся, вуста його склеїла червінь, він схопив Мію за руку й міцно тримав. Друзілла, кульгаючи, наблизилась до нього, інші представники кліру опустилися в куряву навколо.
— Ти не можеш померти, — змолилася Мія. — Ти мені відповіді обіцяв!
Її слова змусили Кассія скривитись, кожен м’яз у його тілі напружився, спина вигнулась. Він пильно дивився на Мію, і вона відчула це аж у самих кістках. Щось споконвічне, нестерпне тяжіння, крижану агонію, страшний, нескінченний гнів. Щось, що виходило за межі тих хворобливо-голодних відчуттів, що зринали в ній у його присутності. Щось ближче до жадання. Щось, що нагадувало відчуття коханців, які щойно роз’єдналися. Наче в тебе щось відрізали. Наче ти головоломка, яка шукає загублений шматочок самої себе.
Вона хотіла його розпитати. Хто він такий. Хто вона така. Чи знає він щось про Темряву зовнішню чи Темряву внутрішню. Вона була так близько. Вона чекала так довго. Питання ворушилися в роті, чекаючи, щоб вона їх видихнула, та Мія зрозуміла, що дихання застрягло в легенях. Кассій простягнув ясно-червоні долоні й лишив відбиток на Міїній щоці. Дівчина відчула запах його крові на власній шкірі. Та ще тепла була, запах солі й металу сповнив Міїні легені. Чоловік спочатку лишив позначку на одній щоці, потім на іншій і нарешті провів довгу лінію поперек її вуст на підборіддя. Помазання, те, що він мав зробити в Залі Жалоби, якби ця мить, цей фінал, ця історія були іншими.
Він помазав її у Клинки.
І з останнім зітханням, тихим, як усе, що він робив за життя, Чорний Принц пішов.
І забрав відповіді із собою.
Тіньововчиця спинила свій крок. Підвела голову й сповнила повітря виттям, що краяло серце. Вляглася в куряву поруч із Кассієм, спробувала облизати його лице язиком, що не відчував смаків. Хапала його руку кігтями, що не могли торкнутися.
Пан Добрик спостерігав за цим мовчки. Не було в нього очей, що могли зблиснути співчуттям.
Над затокою здійнялися штормові вітри, холодні й колючі. Обтріпані душогуби похилили голови. Мія взяла Кассія за руку, тепло його шкіри повільно вистигало.
І посеред вітру вона зашепотіла:
Вона зітхнула.
ЕПІЛОГ
Мечолам стояв у залі, дивлячись, як дощ заливає Край-Бухту.
Запала безніч, і над містом переважно тиша панувала: увесь люд розсівся навколо вогнищ, поки Трелена з Наліпсою лютували на вулиці. Повелительки океанів та штормів останнім часом неабияк чубилися. Зима була суворою, близнючки міцно вчепилися одна одній у горлянки. Хотілося сподіватися, що це остання велика буря перед третім світанком: Мечолам уже бачив, як світло Шіїя бубнявіє на обрії поміж хмар, а світанок третього сонця — вірна ознака, що зима повільно поступатиметься місцем літу.
Щиро кажучи, він на це чекав із нетерпінням. Тут, у Двеймі, зими були суворішими, ніж будь-де в республіці. З кожним роком холод усе більше дошкуляв його старим кісткам. Він старішав. Мусив би вже поступитися титулом бари Трьох Зміїв, та доньки його поодружувалися з двома бевзями, у кожного було сили більше, ніж мізків. Думка про те, щоб віддати Кораловий вінець комусь із зятів, викликала в нього огиду. Якби ж то тільки тут була Землеходиця…
Та ні. Від думок про молодшу доньку добра не буде.
Ті часи пішли — і вона разом з ними.
Мечолам відвернувся від бухти й пошкандибав довгими кам’яними коридорами своєї цитаделі. Коли він проминав челядників, ті вклонялися, опустивши очі. Десь нагорі, поміж кроквами, гуркотів грім. Старий дійшов до своїх покоїв, зачинив за собою двері та подивився на порожнє ліжко. Замислився над тим, яке ж жорстоке життя, коли чоловік мусить пережити дружину, що й казати про доньку. Він зняв Кораловий вінець із чола й відклав його вбік, скрививши вуста.
— Щось він останнім часом заважкий, — пробуркотів він. — Аж занадто.
Узяв до рук карафу зі співучого двеймерського кришталю, налив собі склянку тремтливими руками. Із зітханням підніс напій до вуст. Глянув за вікно, де дощ періщив по шибках, почовгав до ревучого вогнища й зітхнув, коли тепло торкнулося його кісток поцілунком. Тінь його танцювала за спиною, мерехтіла на каменях і хутрах.
Чоловік насупився. Вуста розтулились.
Раптом він зрозумів, що тінь його рухалась. Крутилася й звивалася. Змією повзла камінною долівкою, вислизала за власні межі, а потім — велика Трелена, він у цьому присягнутися міг — потягнулася
— Свята Повелителько…
Обличчя Мечолама пополотніло, коли руки його тіні почали рухатися за власною волею. Вони потягнулися до свого горла, наче тінь себе придушити збиралася. Старий бара подивився на власні руки, на золоте вино в чаші, і, попри тепло від вогнища, його пронизав холод.
А відтак здійнявся біль.
Спочатку то був ледь чутний вогонь у шлунку. Короткий укол, немов він щось надто пряне за вечерею з’їв. Та невдовзі біль розцвів, пояснішав, розгорівся, і старий скривився, притискаючи руку до черева. Чекав, поки біль ущухне. Чекав…
— Богине, — хапнув він ротом повітря й упав навколішки.
Тепер біль перетворився на полум’я. Біле й гаряче. Він зігнувся вдвоє, кришталева чаша вислизнула з рук і покотилася камінною долівкою, розлите золоте вино заблищало в сяйві від вогнища. Його тінь корчилась і дрижала, немов власну волю мала. Обличчя старого викривилось, нутрощі в нього стискала повільна агонія. Він розтулив вуста, щоб покликати челядь, своїх воїнів. Щось тут не те.