Джей Кристофф – Безніч (страница 114)
Мія ляснула долонею по сторінці. І пильно подивилася на тіні навколо.
— Читайте.
Не-кіт зітхнув. Зручніше вмостився в дівчини на плечі й витріщився на мінливий текст. Чорнило було чорнішим за чорне, воно розпливалося й крутилося під Міїним поглядом. Коли вона дивилася на рядки надто довго, її охоплювало дивне запаморочення, тож натомість дівчина зосередилася на ілюстраціях, прекрасних і жахливих. Вона гортала сторінку за сторінкою, хвіст не-кота метлявся з боку в бік, не-вовчиця лишалася абсолютно нерухомою.
— Має же щось бути.
Затьмара загарчала, Мія всміхнулася й погладила вовчицю по шиї.
Наступна частина книги містила переважно ілюстрації: рухомі чорні лінії, жіноча постать з численними тінями різних форм. Цілі сторінки були вкриті незрозумілими чорними письменами, наче істиннотемне небо із зірками, що виринають поміж чисто-білих ділянок.
— Вона вагітна була?
— І вона знайшла ту істину, яку шукала?
Пан Добрик перемістився на інше Міїне плече й уважніше придивився до сторінки.
Зображення оповитої в чорне жінки. З кінчиків пальців у неї струменять тіні.
Чорна сторінка, вкрита сотнями ротів з гострими зубами.
Широкі мазки пензля — чорні й несамовиті.
— Що таке?
— І?
Затьмара тихенько прогарчала.
— Прірва й кров…
— Зуби й Паща.
— Затьмаро, ти щось про це знаєш? Оці малюнки? Уся історія? Ти чи Кассій колись бачили щось схоже?
— Жодного разу?
Мія зітхнула. Похитала головою.
— І що з нею сталося? Із Клео?
Тіні принишкли, коли Мія перегорнула сторінку. Там, на пергамені, було накреслено мапу — контури відомого світу. Ітрея та Ліїс, Ваан та Давній Ісіїр. І вдалині, посеред ісіїрської Шерехпустки, в оточенні мерехтливих фігурок, що могли тільки пустельними кракенами бути, червоним чорнилом було намальовано «Х».
Мія змигнула.
— Місяць?
Мія прикусила губу. Перегорнула сторінку, і дихання застрягло в неї в горлі.
— Гляньте на це…
Ця сторінка теж містила мапу відомого світу, намальовану тією самою рукою. Та на західному узбережжі Ітреї не було затоки, що захищала місто Богоділ. Замість затоки там був шмат суходолу — півострів, що видався в Море Затишку. І посеред півострова, там, де нині розмістилося величне місто, стояло ще одне «Х», а поруч з ним — мінливий напис червоним чорнилом.
— Що тут написано?
Пан Добрик глянув на сторінку.
— Місяць?
Мія витріщилася на сторінку.
Місце, де мало бути Місто кісток і мостів.
Богоділ…
— Хто чи що таке Місяць? — спитала вона.
Однак тіні не відповіли.
DICTA ULTIMA[90]