Джей Кристофф – Безніч (страница 113)
Вуста його затулила долоня, приглушуючи крик. Очі старого розширилися, і він почув холодний шепіт. Відчув запах горілої гвоздики.
— Вітаю, Мечоламе.
Слова старого глушила долоня. Кишки в нього палали.
— Я все чекала, коли ми зможемо наодинці зустрітися, — лунав голос. — Потеревенити.
Жінка, зрозумів він.
Дівчина, як йому й здалося. Шкіра біла, як молоко, вишукані лінії тіла, вуста, що формою нагадували лук. Він побачив, як із пітьми в неї під ногами матеріалізувалась фігура. Пласка, як аркуш паперу, напівпрозора, чорна, як та смерть. Хвіст істоти майже по-власницькому скрутився навколо щиколотки дівчини. І нехай очей у того створіння не було, бара знав, що воно дивиться на нього, захоплене, наче дитина, що за ляльковою виставою спостерігає.
— Я збираюся прибрати руку. Чи ти ще кричати будеш?
Старий застогнав — полум’я в його животі вибухнуло яскравіше. Та він не відривав від дівчини повного ненависті погляду. Кричати? Він бара клану Трьох Зміїв. Та чорти б його взяли, якщо він порадує цю приблуду безрідну…
Мечолам похитав головою. Дівчина прибрала руку. Опустилася поруч навколішки.
— Х… — спробував він. — Х…
— Хто? — перепитала дівчина.
Старий кивнув, придушуючи ще один болісний стогін.
— Боюся, ти ніколи не взнаєш мого імені, — промовила вона. — Мені судилась дорога тіней. Я чутка. Шепіт. Думка, що посеред безночі будить спітнілих покидьків у всьому світі. А ти
Обличчя старого скривилось, пальці впилися в живіт. Нутрощі його кипіли, палали, перетворилися на кислоту й потрощене скло. Він трусив головою, намагався плюнути, та натомість лише застогнав. Дівчина подивилася на розлите золоте вино. У чорних очах мерехтів вогонь.
— Це злісник, — промовила вона і вказала на склянку. — Очищена доза. Отрута вже проїла діру у твоєму шлунку. Упродовж кількох наступних хвилин роз’їсть і кишківник. Наступні кілька оборотів тельбухи в тебе стікатимуть кров’ю, розпухнуть та загниють. А в кінці ти, Мечоламе з клану Трьох Зміїв, помреш. Якраз як йому пообіцяла.
Вона посміхнулась.
— Помреш із криками.
Поруч із дівчиною здійнялася ще одна тінь. Ще одна тінь, що дивилася на Мечолама не-очима. Вовк — зрозумів він. Істота загарчала голосом, що наче з-під землі лунав.
Дівчина кивнула. Підвелася. Дві тіні дивилися на нього. На життя, що промайнуло в його очах. Усі погані вчинки й усі хороші. Усі програші, усі тріумфи, і все, що було між ними.
— Якщо, мандруючи навколо Вогнища, ти його зустрінеш, перекажи Трікові мої вітання.
Очі Мечолама широко розплющились.
Голос дівчини був тихий, наче тінь.
— Скажи, що я за ним скучила.
Пітьма збрижилась, і старий опинився на самоті.
Тільки власні крики були йому за товариство.
Хор знову співав.
Коли Мія та клір повернулися з Шерехпустки разом з Наєв, Джессаміною та їхнім пошуковим загоном, примарна мелодія звучала знов. Нутрощі Тихої Гори просякли кров’ю, десятки Рук та аколітів лягли в безіменні могили в Залі Жалоби й поруч з ними — Володар Клинків. Імена юстиція Рема та центуріона Альберія викарбували на підлозі разом з іншими жертвами Церкви, і Мію неабияк потішило стояти на них під час відправи. Іншої могили вони ніколи не матимуть.
Превелебна матінка промовила надгробну хвалу, славлячи всіх, хто пав, захищаючи Тиху Гору, вшановуючи всіх, хто порятував Багряну Церкву від лиха. Інші члени кліру зібралися навколо неї — статечні й смиренні. Ті Руки, що пережили різанину (а небагато їх було), виспівували рефрени, кволіше, ніж за багато оборотів до того.
Мія весь час дивилася на один зі свіжих гробівців. Ще одна плита у стіні, вона нічим не вирізнялася між іншими. Поверхня її не мала позначок, середина лишалась порожньою: тіло його так і не знайшли. Та, коли меса скінчилася й конгрегація побрела в пітьму, вона опустилась навколішки біля його каменя, витягнула свого кинджала зі смертекості й видряпала на камені чотири літери.
ТРІК.
Торкнулася пальцями вуст і приклала їх до каменя.
Промовець дотримав свого слова, він повернувся до Тихої Гори, щойно взнав, що там уже безпечно. Марій виринув знов, і Маріелла — разом з ним, переламані пальці ткалі постискали шинами. На те, щоб позросталися всі кістки і щоб вона відновила свої вміння, пішли місяці. А коли це сталося, першим ділом вона розплатилася з Мією за те, що дівчина врятувала їхні з Марієм життя.
Вона повернула обличчя Наєв.
Жінка чекала поруч з покоями промовця, коли Мія повернулася після відвідин бари клану Трьох Зміїв. Коли дівчина змила в лазні кров, Наєв її тепло обійняла, розцілувала в щоки. І не глянувши жодного разу на покої чи їхнього власника, жінка провела Мію до кімнати дівчини. Наєв і далі носила вуаль: може, звикла до неї за всі ці роки приховування обличчя, може, як і Мія раніше, зрозуміла, що значення має не те, які вони на вигляд, а те, як вони
А може, їй просто вуалі подобались.
Коли супутниці спинилися перед Міїною спальнею, Наєв з усмішкою відчинила двері. У тому краї гори, де розмістилися покої Клинків, кімнати були більші за розміром, затишніші, оповиті вічноніччю. Міїне ліжко було таким великим, що в ньому загубитися можна було. По правді, їй страшенно не подобалось у ньому спати. Надто легко було відчути себе самотньою. Та вона прийняла помазання від Кассія перед усім кліром — і не важить, що там собі думали Друзілла чи Соліс, — і тепер вона стала Клинком. Саме тут вона лишатиметься, поки клір не призначить її до якоїсь каплиці. Дівчина, звісно, подала запит на призначення до Богодола, та хто ж його знає, де вона зрештою опинитися може.
— Поки я не забула…
Наєв кивнула на столик поруч з ліжком. Там лежала оправлена в чорне книга зі срібною застібкою.
— Хроніст її для тебе передав. Сказав, що ти знаєш, що це таке.
Серце Мії підстрибнуло в грудях. Вона знову подякувала Наєв, зачинила за жінкою двері й ляпнулася на матрац. Пан Добрик матеріалізувався в голові ліжка, Затьмара — у ногах. Тіні роздивлялися одне одного не-очима, у повітрі тріскотіла взаємна недовіра. Пан Добрик довго й старанно переконував Мію, що Затьмарі поруч з дівчиною місця нема. Та по всьому видно було, що зі смертю володаря Кассія тіньововчиця осиротіла. Вона оборот за оборотом тинялася черевом Тихої Гори й вила від горя. Нарешті, на прохання Друзілли, Мія відшукала тінь і запропонувала долучитися до неї, якщо вже іншого товариства в істоти не було. Тіньововчиця довго мовчки дивилася на дівчину, і Мія вже думала, що та відмовиться. Та коли дівчина глянула на тінь у себе під ногами, то помітила, що та стала ще темнішою.
Тепер тієї темряви ставало на трьох.
Мія підхопила книгу з нічного столика й подивилася на обкладинку. На шкірі були викарбувані дивні символи, на них навіть дивитися боляче було. Дівчина відчепила застібку й побачила записку, написану павучим почерком хроніста. Сім слів.
«Ще одна дівчина, якій є що розповісти».
Мія гортала сторінки, що порепували й потріскували від старості, і роздивлялася прегарні ілюстрації. Людські постаті з тінями різних звірів під ногами. Вовків та птахів. Гадюк та павуків. Інших створінь — жахливих і огидних. Вона хмуро дивилася на дивні знаки, що крутилися й мінилися перед очима.
— Я такої писемності не знаю.
— А ти можеш?
Пан Добрик кивнув.
Затьмара звелася на рівні й прокралася матрацом, щоб сісти поруч з Мією. Пан Добрик зашипів, вовчиця загарчала, але очей від сторінок у Міїних руках не відвела.
— Як воно зветься?
Не-кіт опустився Мії на плече й витріщився на дивні мінливі символи.
Мія провела пальцями по сторінці. Чорнильно-чорні тіні, мінливий, рухливий текст. Мабуть, це воно. Відповідь на всі її запитання. Хто вона така. Що вона таке. А може, це просто дурниці. Книжка, яка померла, бо її ніколи не мало існувати, ще одна порожня оболонка з Ніїної мертвої бібліотеки.
— Ви двоє зможете мені це прочитати?
— Як ти можеш про таке питати? Нам треба зрозуміти, що ми таке, Пане Добрику.