Джей Кристофф – Безніч (страница 107)

Краще, щоб гонг до вечері продзеленчав.

Вона перескочила до дишла другого фургона, намагаючись зметикувати, як же вози одне з одним були з’єднані. Нахилилася низько, сильно примружилась і помітила металевий стрижень, що чіплявся до круглої петлі, і це все ще товстою мотузкою було перев’язане. Мія негайно витягнула з-за халяви ножа й почала пиляти мотузку, час від часу зиркаючи на люмінатіїв над головою.

Як і можна було очікувати, увагу чоловіків було прикуто до чудовиськ зі щупальцями, що мали твердий намір зжерти дорогі їм обличчя, — жоден не помітив розмиту пляму, що примостилася на дишлі. Мотузки були товстезні, та, докладаючи величезних зусиль, Мія таки змогла їх перепиляти, і тепер фургони з’єднували тільки гак та петелька.

Один хороший поштовх…

Вона ковзнула під раму й підтягнулася, щоб зависнути посеред дна фургона. Фургон наїхав на камінь, що в піску сховався, шалено підстрибнув, і дівчина зачаїла дихання, сподіваючись, що кріплення не витримає. Та удача й гак були на боці люмінатіїв, тож, виплюнувши повен рот червоного пороху, Мія поповзла вперед. Вона майже нічого не бачила, та рокіт і далі наближався. Крізь гуркіт коліс, копит та залізної пісні вона почула важке брень і зрозуміла, що люмінатії стріляють у найближчого кракена з арбалетів, які кріпилися до боків фургона. Стиснувши зуби, занурюючи нігті в дерево, вона повзла вперед до зчеплення між переднім та середнім фургонами. Дістала ніж і перепиляла пута. Усе, що нині тримало караван укупі, — це удача й кілька шматків зношеного металу.

А удача завжди рано чи пізно закінчується.

Фургони повернули на захід, прямуючи до кам’янистої землі, де кракенам буде складніше їх переслідувати. Мія з усіх сил вчепилася за дишло переднього фургона: ґрунт став твердішим, колеса хрускотіли, осі скреготіли, а фургони підстрибували на вибоїнах, ямах та купках каміння. Вони перетнули невисокий пагорб, верблюди сходили піною під батогами погоничів. Валка пірнула вниз і важко вдарилася об землю по інший бік пагорба. З’єднання стогнали. Солдати лаялись. Здійнялася курява, щебінь, скрегіт заліза — і ось останній фургон вирвався на волю.

Деревина тріснула, дишло проорало землю, фургон хильнуло вперед, і кілька болісних секунд він балансував, спираючись на «писок», а потім покотився собі. Двадцять з чимось чоловіків, що були всередині, швиргало, наче ляльок, вони волали, верещали, врізалися одне в одного, їх викидало крізь розірване полотно тенту чи завалювало ящиками з припасами. Фургон і далі крутився та зрештою перевернувся на дах і так завмер — горою уламків.

Над середнім фургоном здійнялися тривожні вигуки. І настрашені крики, коли з піску поруч із трощею виринуло щось величезне та взялося до роботи, широко роззявляючи пащеку й розмахуючи щупальцями. Чоловіки й верблюди розбігалися або помирали, багряні піски всотували рідину й ставали ще червонішими, а ті люмінатії, які лишилися в каравані, що віддалявся, могли тільки безпорадно дивитися й молитися. Та, як воно завше буває, одному з люмінатіїв стало здорового глузду, щоб задуматись: а як так вийшло, що кріплення заднього фургона не витримало, тож він схилився над рамою й побачив, що мотузки навколо з’єднання першого й середнього фургонів перепиляні. Він насупився, подумав, що це якась гра світла, примружився до дивної… розмитої плями, що начебто примостилася на дишлі. Кілька коротких митей солдат роздумував над тим, що ж це він бачить, і їх вистачило, аби розмита пляма здійнялася, наблизилась і занурила стилет зі смертекості йому просто в око.

Чоловік сіпнувся й сторчголов вивалився з фургона. Люмінатії заволали, а тіло впало під фургон, і його розчавило колесами. Середній фургон сильно смикнуло, і люди в ньому заревіли. І поки вони зіштовхувалися одне з одним та розліталися увсебіч, фургон нахилило набік, і з різким дерев’яним хрускотом він відчепився від побратима.

Курява й люди здійнялися в повітря. Ламалися осі й кістки. Мія сунула руку в мішечок на поясі й витягнула звідти жменю осяйних червоних кульок. І коли з пів дюжини розмитих постатей нахилилися над кормою фургона, щоб подивитися, що це, заради Доньок, сталося з дишлом, вона пожбурила кульки вперед через поручні до корпусу фургона.

Шерехпусткою пролунали тріскотливі вибухи, вони знесли борти фургона й порозривали тент і чоловіків на шмаття. Мія посунула плащ із тіней і пірнула у криваве пекло.

Клинки наголо. Зуби вишкірені. Дівчина рухалась між засліпленими чоловіками, що ледь на ногах трималися, наче змія крізь воду. Блищала сталь, солдати падали, репетували, розмахували своїми дрючками, цілячи в розмиту пляму поміж ними — вкрита кров’ю приблуда рухалась крізь дим, виблискуючи зловісними клинками. Деякі подумали, що це щось із прірви, що їх переслідує котрийсь демонічний служник Нії. Інші помилково вважали, що це страхіття Шерехпустки, якесь чудовисько — виплід спотвореної магії. Та, поки вона повільно й методично рухалася між ними, — клинки свистять, дихання хрипить, — найкмітливіші збагнули, що це не демониця. І не страхіття. А дівча. Звичайне дівча. І ця думка жахала їх більше за будь-якого демона чи страхіття.

Вона їх відчувала. Навіть тих, кого не бачила. Що яскравіше світло, то глибші тіні. І вона відчувала їх, геть-чисто як відчувала тіні солом’яних опудал у Залі Пісень. Стрімко атакувала з усією вправністю, яку подарувала їй Наєв, з усім гнівом чотирнадцятирічної дівчинки на сходах Гранд-Базиліки. І тепер не було тут жодних кардиналів чи сліпучої Трійці, щоб їх порятувати. Не палали в їхніх руках мечі із сонцекриці, не захищали їхні груди поліровані білі обладунки. Тільки шкіряний одяг та курява, що сліпить очі, тільки почорнілі тіла товаришів, що валяються на долівці, тільки відлуння вибухів, що дзвенить у вухах. І вона, озброєна ненавистю, що накопичувалась упродовж усіх цих років, дочка вбитих батьків, сестра вбитого брата, позначена найтемнішою з матерів.

І одного за одним, від першого до останнього, вона згодовувала Матері-Пащі.

Запряжені у фургон верблюди бігли галопом: кракени їх так налякали, щоб вони гнали далі й без батогів погоничів. Коли всі супротивники всередині фургона вже були мертві, Мія потягнулася за спину по арбалет. Опустилася на коліно й прицілилася в найближчого вершника. Поцілила болтом у серце, перезарядила й влучила другому в горло. Кілька люмінатіїв змінили курс, та, до честі інших, більшість прийняла виклик і взялася підганяти верблюдів, скачучи до фургона та дівчини в ньому. Зрештою, це ж були воїни Першої та Другої центурій — найкращі війська, що тільки Богоділ має. Якась там мала єретичка їх не перевершить.

Співав арбалет, летіло чароскло, люди падали із сідел чи їх просто розривало вибухами. Посивілий велетень дістався до борта фургона, та метальний ніж, що поцілив йому в гортань, змусив його замовкнути довіку. Інший зістрибнув з верблюда у кінець фургона, та, поки він пробирався вперед, дівчина запхала йому рубінову кульку до рота й копняком скинула з фургона. Вибух відірвав ноги іншому верблюду й відправив його вершника політати, попри те що крил йому запевне бракувало.

Мія кинула погляд на пустища й побачила, що кракени здалися й полишили гонитву: сама вона припинила звертатися до Пітьми та й бенкет позаду нічогенький лишила, тож величезні істоти здавалися цілковито задоволеними: вони здіймалися вгору й пірнали донизу, переслідуючи крізь піски галасливих люмінатіїв. Мія сховала ножі й застрибнула на передок, зосередившись на фургонах, що слідували попереду.

Поки тривала різанина, валка Рема встигла дістатися твердої землі. Та Міїні верблюди, що позбавилися зайвих пасажирів, рухалися швидше, відпльовуючись, форкаючи й видаючи інші звуки, які там верблюди видають на бігу[89]. Міїн фургон підстрибував на кам’янистих дюнах, прокладав шлях крізь сад зруйнованих ісіїрських монолітів, повільно скорочуючи відстань. Вона вже бачила Рема в передньому фургоні — але тільки тому, що чолов’яга таким бугаєм був, — усі інші крізь куряву й пісок здавалися просто розмитими плямами. І все ж вона цілковито усвідомлювала, що попереду, як вона їх наздожене, на неї чекають щонайменш шість десятків добре тренованих та фанатично налаштованих зарізяк. Дівчина зважила не дуже оптимістичні шанси, і замислилась, а що вона, власне, робитиме, коли таки наздожене.

На щастя, дізнатися відповідь їй ніколи не довелось.

Зрештою люмінатії в Ремовому каравані спостерігали за тим, як вона вбила понад шістдесят їхніх товаришів. Звісно, той факт, що ніхто з них не спинився, аби допомогти, заслуговує на увагу, та найкращі воїни Ітреї збиралися-таки помститися. З наближенням Міїного фургона солдати біля арбалетів почали стріляти. Сховатися під плащем з тіней Мія взагалі-то не могла, бо вона б нічого не побачила, тож і правити фургоном не вийшло б. Та навіть більше важило те, що, аби збагнути, де у фургоні сидить візник — і байдуже, невидимий він чи ні — провідним науковцем із Гранд-Колегіуму бути не обов’язково. Та схоже було, що юстиція Рема неабияк вразило, що якесь дівчисько власноруч повбивало пів центурії його найкращих бійців, і його більше цікавила втеча, а не помста. Тож, замість того щоб наказати своїм людям стріляти в оглашенну, яка заганяє своїх верблюдів так, що ті вже на піну зійшли, він наказав їм цілити по бідолашних верблюдах.