Джей Кристофф – Безніч (страница 103)
— Але це ж не значить, що всі вже захопили. Це малоймовірно, вони б не стали так ризикувати. Приз тут — володар Кассій, і їм не можна дозволити забрати його до Богодола. Якщо вас тут не буде, у них тільки один шлях назад до цивілізації лишиться.
— Шерехпустка, — промовив Марій.
— Саме так. Тож припиніть вийобуватися й забирайтеся звідси.
— А ти що чинитимеш, мала темрянице? Власноруч армію винищуватимеш?
— Це ж моя гризота, хіба ні?
Погляд Марія не відривався від Міїних очей. Голос його був холодний і твердий, наче камінь.
— Цей пес погрожував сестрі любій, сестрі моїй, мала темрянице. Був би я тобою, мав би життєву потребу в його знаттях, далебі, постарався б запитання хутко ставити.
Марій ліниво змахнув рукою. Озрік знову випірнув з крові, він кашляв, булькав, ледь лишався при тямі.
— Озріку, ти мене чуєш?
— Міє, будь…
— Пельку стули, йобане гівно, — вишкірилась вона. — У тебе тільки один шанс живими лишитися, і це — розповісти мені все, що я хочу знати, ясно?
— Я… — забелькотів хлопець, переборюючи нудоту й кашляючи. — Ага.
— Ти отруїв ініціаційну учту. Кассія, клір і тих, кого ініціювати мали?
Хлопець кивнув, вкрите кров’ю волосся затулило очі.
— Ага.
— Ніхто з них не помер?
— Н-ні. Ми різновид млійки використали. Попросили Карлотту розробити спеціальне дозування, що швидше за звичайне діє. Ремові клір потрібен живим, щоб д-допитати.
— А що з Тріком? Він млійку в їжі за милю почує. Як ви завадили йому звернути на неї увагу?
Озрік мовчав. Його губи мовчки ворушилися.
— Озріку?
— Ешлін, вона…
Мія зрозуміла. У голосі його почула. Шлунок провалився в п’яти. Вона пригадала, як почувалася в його обіймах. Як він її цілував.
Вона ж його не кохала, але…
Ні.
Мія розплющила очі. Підвела погляд на Марія. Глибоко вдихнула.
— Це все, що мені треба було взнати.
— Міє, н…
Крик Озріка проковтнув басейн, хлопця затягнуло вниз до його долі.
Мія кивнула не-котові й завмерла на мить, щоб зібратися з думками.
— Марію, вам треба забиратися звідси. Прямо зараз.
Промовець довго, дуже довго дивився на неї, і тільки було чутно, як тихенько плюхає кров у басейні. Та нарешті він підніс-таки руку до шиї, схопив срібний фіал на шкіряному ремінці й смикнув. Мія впізнала цю штучку: у пустелі Наєв такий самий флакончик носила. І такі ж стояли в альковах у покоях превелебної матінки.
— Мій вітус, — промовив Марій. — Ураз настане мить твого тріумфу, вилий його на долівку, напиши по ньому, немов червінь є табличкою, а перст твій — пензлем. І я взнаю.
Мія зав’язала шворку фіала навколо шиї та витерла підсохлу кров із вій. Вона відчувала, як та висихала в неї на шкірі й тріскалася на губах, коли дівчина говорила.
— Ідіть.
Марій підхопив сестру на руки, спустився мармуровими сходами й зайшов до ворухливого потоку. Здавалося, що кров лине до нього, коли він проходить повз, крихітні щупальця здіймалися над поверхнею й ніжно торкалися чоловіка. Він озирнувся на Мію й один раз кивнув.
— Доброї тобі удачі, мала темрянице. Ти матимеш у ній потребу.
— Коли Маріелла прокинеться, розкажіть їй, що тут сталося. Скажіть їй, що вона мені заборгувала.
Марій похитав головою і всміхнувся.
— Мерці боргів не відають.
Він стрімко заговорив, наспівуючи басейну дисгармонійну мелодійку, наче батько до маляти, що засинає. Кров заспівала у відповідь, здійнявся просякнутий залізом потік, і двійко людей зникло у вирі. Тепер поверхня басейну була спокійна, що той ставок при млині. Жодна брижа їхнє зникнення не позначала.
Мія відкинула волосся назад. Перевернула чоботи, щоб звідти якнайліпше кров вилити, сховала Озріків зазублений ніж до халяви. Увесь цей час Пан Добрик спостерігав за нею — без слова, без поруху. Та зрештою шепнув:
— Нема чому тобі прикритись.
— Я цього й не роблю.
Пауза, сповнена тихого зітхання.
Хор мовчав.
То було перше, на що вона звернула увагу, коли випірнула з покоїв промовця до сповненої пітьми Тихої Гори. Примарна мелодія, що супроводжувала її в цих коридорах кожної миті, вщухла. Кроки здавалися гучнішими, дихання різко шурхотіло у вухах. Це створювало відчуття неправильності. Наче поколювання під шкірою. Тиша здавалася оглушливо гучною.
На іншому кінці поверху, біля сходів нагору, стояло двоє люмінатіїв. І звісно, що очі їхні були прикуті догори, вони ж чекали на повернення юстиція та його загону. Мія ковзнула повз них — так тихо, що і Меркуріо, і Мишолов аж засяяли б від гордощів. За спинами їхніми вона звелася лише тихеньким шерехом. Та була куди відчутнішою за розмиту пляму, коли її кинджал зі смертекості розкраяв одному з чоловіків горло від вуха до вуха, а другому — прохромив груди, коли той озирнувся на впалого товариша.
Солдат заточився й упав навзнак на сходи, притискаючи руку до грудей. Погляд вишукував у пітьмі, що ж його вбило. І тоді вона відкинула плащ — просто щоб він побачив. Побачив бліду приблуду, просякнуту чорним і червоним, машкару підсохлої крові й очі під нею. Побачив у її зіницях тінь померлого хлопця, коли вона нахилилась уперед, прикрила йому рота й розітнула горло, шепочучи:
—
Не-кіт у неї під ногами звівся, збрижився, жадібно ковтаючи солдатів передсмертний жах. І дівчина відчула її навколо себе. Пітьму. Шепітливу. Підбадьорливу.
Вона раділа.
Мія розкинула руки, наказала тіням звестися, огорнути тіла й затягнути їх у пітьму. Їй майже кортіло лишитися тут і подивитися, як повернуться їхні товариші й на місці зниклих знайдуть лише криваві плями. Подивитися, як пускають коріння перші насінини страху, як ці чоловіки зрозуміють, наскільки ж далеко лишився їхній дім. Що Пітьма навколо не просто сердита. Вона ще й голодна.
Вона кинулася сходами вгору, на верхньому майданчику зустріла ще двох солдатів, подарувала їм таку ж кончину, як і тим унизу. Тут, у череві гори, вони здавалися такими дрібними. Позбавлені отих своїх мечів із сонцекриці, білих обладунків та плащів, що нагадували багряні ріки. Лишень крихітні людиська, чиєї віри у Всевидючого забракло, щоб захистити їх від його судженої. Та від тієї, кого вона позначила. Тієї, кого вона обрала тут, у її власному домі. На її вівтарі. У її храмі.
Коли вони її нарешті засікли, Мія вже майже до Зали Жалоби дійшла. Вона тихенько прикінчила двох легіонерів, але не помітила двох інших, що згори спускалися. Почула крики тривоги й вчасно озирнулася, щоб побачити, як до неї біжать люмінатії. Вона низько присіла й розпанахала одного з них від коліна й до паху, перерізавши стегнову артерію й лишивши стікати кров’ю на підлозі. Та інший ударив її дрючком у скроню, і дівчина заточилася, огорнула його ноги пітьмою, ковзнула чоловікові за спину й з пів дюжини разів занурила в неї ніж. Та тепер вона чула більше криків, більше гучних кроків.
Зі сходів на неї кинулися ще з пів десятка люмінатіїв, а поміж ними сам Альберій — очільник центурії. Либонь, вона могла б накинути на себе плащ із тіней і прослизнути повз них непоміченою. Та думки про зраду Ешлін, про те, що та з Тріком зробила, про оцих покидьків, що захопили місце, про яке вона вже звикла думати як про дім, — усі ці думки палали в неї в грудях так дужо, що її це майже лякало.
Тепер жодних втеч. Жодних хованок.
— Ну гаразд, мудачки, — шепнула вона. — Ходіть за мною.
Легіонери побачили її й застережливо заволали. Вона витягнула кинджал зі смертекості. У другій руці — ніж Озріка. Коли вона вишкірила зуби, засохла на губах кров тріснула, а коли кинулась сходами вгору, щоб перехопити солдатів, — навколо зануртували тіні. Альберій та легіонер, який поруч стояв, плечі мали широкі, що ті будинки, дрючки та щити вони здійняли вгору. Центуріон примружився в пітьмі — дивився на неї, на ніж у її руці, що забрав його око. І нарешті його бліде обличчя осяяло впізнання.
— Ти… — видихнув він.