Джей Кристофф – Безніч (страница 98)
— Ходімо, Воронятко, — зітхнув Меркуріо. — Ніколи мені ці довбані басейни не подобались. Що швидше ми ввійдемо, то швидше вийдемо.
— Зачекайте! — вигукнув хтось.
Мія розвернулася, і серце в неї аж смикнулось: може, то він прийшов попрощатися. Та натомість вона побачила Ешлін, яка біжить до неї коридором. Розчарування й радість переплелися в Міїних грудях, Еш схопила її за плечі, міцно стиснула, а Мія щосили обійняла подругу навзаєм.
— То ти збиралася піти й не попрощатися? — вимогливо спитала Еш.
— Я повернуся, — сказала Мія. — За кілька оборотів десь.
Еш із розумінням глянула на Міїн ранець, на майно, що в ньому сховалось. І нічого не сказала.
— Ти мені когось нагадуєш, — промовив Меркуріо. — Як тебе звати, дівчатонько?
— Ешлін, — відповіла дівчина. — Ешлін Ярнгейм.
— Торварова донька? І як там старий козел?
— Як завше останніми роками. Напівсліпий. Кульгавий. Скалічений.
— Він тобою пишатиметься, Еш, — сказала Мія. — Ти змогла пройти випробування там, де інші схибили.
— Корвере, ти не схибила, — відповіла Еш. — Навіть не думай таке.
— Та звісно, — сумно всміхнулась Мія.
— Ну правда ж, — Еш стиснула її руку. — Міє, тобі тут ніколи місця не було. Ти на краще заслуговуєш.
Усмішка Мії померла. В очах промайнула розгубленість. Меркуріо нетерпляче прогарчав:
— Ходімо, досить уже цього лайна з обіймашками. Треба йти.
Еш хмуро глянула на старого. Перевела невпевнений погляд на Мію. Глибоко вдихнула, наче збиралася пірнути в темні води. А тоді повільно нахилилася, взяла Міїне обличчя в долоні й ніжно поцілувала в губи.
Тривало це трохи задовго. Чи, може, недостатньо довго? Теплий, м’який, медвяний цілунок. Та, поки Мія визначалася, він уже скінчився. Еш перервала поцілунок, стиснула Міїну руку. В очах у неї сяяв мільйон несказаних слів. І ще мільйон забарився в Мії на язику.
— Попрощаєшся за мене з Тріком? — спитала вона нарешті.
Еш спала з лиця. Зітхнула. Повільно кивнула.
— Так. Обіцяю.
Мія випустила руку подруги. Озирнулася навколо. На гліфи й кров на стінах. Замислилась, чи не востаннє вона все це бачить. Кинула погляд на Марія, Меркуріо, Еш. Глибоко вдихнула і ступила в басейн.
Навколо неї здійнялася червінь.
Мія заплющила очі.
І впала.
Ешлін стояла там, у пітьмі, цілу вічність. Вона провела пальцями по вустах, думаючи про те, як воно все могло б бути. Спостерігала за тим, як Марій дивиться на кров. Ота краса самогубці, що ховається в мороці. Павук у центрі шарлатової павутини, що відчуває найменші вібрації її ниток.
— Коли повернеться Володар Клинків, великий промовцю? — спитала Ешлін.
Марій змигнув. Відірвав погляд від червені, наче дивуючись, що вона все ще тут.
— Коли повернеться, маленька аколітко, — була відповідь.
Еш усміхнулася, низько, підмітаючи підлогу, вклонилася й вийшла з покоїв. Вона пленталася спіральними сходами вгору, заклавши пальці за пасок і пожовуючи кінчик однієї з бойових кіс. Пробили другі дзвони, і дівчина вилаялася, пришвидшуючи ходу. Хутко здіймалася крізь серце гори аж до широкої тераси Небесного Олтаря.
У кімнаті було прибрано, усе розставлено для ініціаційної учти. У кухнях було гамірно й людяно, але сам Олтар пустував. Нікого там не було, окрім однієї самотньої фігури, що стояла на краю тіней, спершись на поруччя й дивлячись у пітьму.
— Як ти там, Трікі?
Хлопець підвів погляд і кивнув, вітаючись. Знову поглянув на широку пустку внизу. На нескінченну й прекрасну ніч.
— Ніколи мені цей краєвид не набридає, — сказав він.
— Так, краєвид ще той, — погодилась Еш і сперлася на перила поруч з ним.
— Оз казав, що ти хочеш зі мною поговорити, — пробуркотів Трік. — Про Мію.
— Вона на оборот чи два повернулася до Богодола. Щоб думки впорядкувати.
— Ніяк не можу збагнути, — зітхнув Трік. — Здавалося, що з усіх нас вона мала найбільше причин сюди потрапити.
— Майже.
— Ніколи й гадки не мав, що вона через останню перепону перечепиться.
— Може, вона й не перечепилася, — знизала Еш плечима. — Може, вона просто вирішила не стрибати. Я радію, що її тут на ініціації не буде. Рішення не вбивати невинного робить її надто хорошою для цього місця.
Трік глянув на неї скоса.
— Ти пройшла випробування.
— Бо в мене, Трікі, серйозніші причини, щоб бути тут, аніж Мія мала.
— І що ж це?
— Фамілія, — сказала вона.
— Мія тут також через фамілію була.
— Ага, — кивнула Еш. — Різниця в тому, що
Трік гмикнув і знову позирнув у темряву. Еш м’яко промовила:
— Мія просила переказати тобі прощання.
— Вона повернеться, — сказав Трік. — Я ще її побачу.
— Я в цьому не впевнена.
— Їй може й ряса Руки підійти. А що вона інакше робитиме, просто здасться? Вона? Та нізащо.
— Ой, та вона, може, і вирішить до Рук приєднатися. Я просто не думаю, що ти її ще раз побачиш.
— Це ще чому?
Еш зітхнула наче всім тілом.
— Я вже раніше казала: оце так носик ти, Трікі, маєш. А я не можу дозволити, щоб ти нюшив за обідом цього вечора.
— Що ти ро…
Трік змигнув, побачивши кинджал у руці Еш. З клинка крапала кров. Він перевів погляд на пляму, що ширилася його сорочкою, а вона знову занурила ніж у його груди. І знову. І знов. Хлопець хапнув повітря, потягнувся до горла, очі розширились. Та спритно, як брехня шириться, дівчина із силою штовхнула і перекинула його через поруччя. І він полетів униз до вічно-чорної пустки.
Без звуку.
Без схлипу.
Зник.
Еш подивилася вниз у пітьму. І тихо шепнула:
— Вибач, Трікі.
Дівчина опустилась навколішки й почала носовичком витирати кров, що пролилася на камінну долівку. Протерла ніж і знов сховала його в рукаві. Глянула через плече. Олтар усе ще стояв пустим, Руки метушилися на кухні, готуючись до скорої учти. За столом підготували дев’ять місць. Для всіх трьох аколітів, які наприкінці мали пройти ініціацію. П’ять для кліру: Друзілли, Мишолова, Соліса, Аалеї та Павуковбивці. І останнє, на чолі стола, для Володаря Клинків. Для Чорного Принца. Самого очільника конгрегації Багряної Церкви.