— Гаразд, — відповів Жирний Даньйо. — Шо маш?
— Маю оце.
Хлопець поставив на шинквас невеличкий дерев’яний ларчик. Коли той торохтнув, Мія примружилась. Хлопець знову роззирнувся кімнатою й напруженим шепотом оголосив:
— Моя десятина. Для Матері-Пащі[21].
ДОБРОТА
Капітан Калюжник любив свою Мію.
Зрештою, він її знав, відколи ще кошеням був. Він іще не встиг забути доторк теплих тілець братів і сестер довкола себе, як дівчинка вже колисала його в обіймах, цілувала його в рожевий носик, і він збагнув, що вона завжди буде центром його світу.
Тож коли юстицій Рем нахилився, щоб за наказом консула схопити дівчинку за зап’ясток, Капітан Калюжник видав жовтозубе шипіння, витягнув пазуристу лапу й розпанахав обличчя юстиція від ока до рота. Велетень заревів, схопив хороброго Капітана за голову однією рукою, а іншою — за плечі, і з легкістю, наче для нього це не вперше, крутнув.
Звук нагадував той, з яким ламаються вологі гілки, і був надто голосним, аби його заглушив Міїн крик. І щойно цей жахливий вологий хрускіт завмер, у руках юстиція безвольно повисло чорне тільце. Тепле, м’якеньке, муркотливе тільце, поруч з яким Мія засинала щобезночі, більше не муркотіло.
Дівчинка знавісніла. Вона завивала, дряпалась, смикалась. Майже не розуміла, що її схопив інший люмінатій, що він перекинув її через плече. Юстицій схопився за скривавлене лице, а потім витягнув меча — полум’я ринуло по клинку, криця засяяла болючо-сліпучим світлом.
— Не тут, Реме, — промовив Скаева. — Твої руки мають лишитися чистими.
Юстицій ревів до своїх підлеглих, її мати верещала й копалася. Мія кликала матір, та щось різко вдарило її по голові, і все, на що вистачало її сил, — не впасти в темряву під ногами, поки крики дони Корвере ставали все тихішими.
Сходи для служників вились донизу спіраллю. Прохід крізь Хребет — але не ті чудесні хребцеві коридори в усій красі зі всією тією полірованою смертекістю, кришталевими люстрами та хребцеродженними в найкращому платті[22]. Тьмяний і тісний тунель виводив на задвірки. Мія примружилась, щоб глянути вгору: на Ребра, які височіли арками проти вмитого бурею неба, на величні громадські споруди, на бібліотеки та обсерваторії — й дивилася, поки чоловік не кинув її до порожньої бочки, ляснув накривкою та штовхнув ту бочку до запряженого коником візка.
Дівчинка відчула, як возик рвучко рушив, погойдуючись на бруківці. Поруч із нею їхали чоловіки, але вона не могла розчути їхніх слів, поглинена спогадами про перекрученого Капітана Калюжника на підлозі, про матір у ланцюгах. Нічого цього дівчинка не розуміла. Бочка дряпала її шкіру, плаття чіплялося за скалки. Вона відчувала, як вони долали міст за мостом, каламуть напівпритомності вже доста розвіялася, аби вона почала плакати, гикати та схлипувати. По денцю бочки різко ляснув чийсь кулак.
— Ану стули пельку, гівно мале, бо зроблю так, щоб було чого ревіти.
«Вони збираються мене вбити», — подумала дівчинка.
Її охопили дрижаки. Не від думки про смерть, запевняю вас; по правді, жодна дитина не сумнівається у своєму безсмерті. Цей озноб був фізичним відчуттям, що линув від темряви, яка наповнювала бочку, кружляла навколо ніг, холодна, наче студена вода. Вона відчула чиюсь присутність — чи, точніше кажучи, брак тієї присутності. Наче відчуття порожнечі тієї миті, коли розтуляються обійми. І дівчинка зрозуміла, чітко й напевно, що в бочці поряд з нею хтось є.
Спостерігає за нею.
Чекає.
— Агов? — шепнула вона.
Чорнява збрижилась. Нечутний, чорнильно-чорний землетрус. І там, де ще мить тому не було нічого, під ногами в дівчинки щось блимнуло, підсвічене сонячним світлом, що просочувалося крізь шпаринки в накривці. Щось довге й таке зловісно-гостре, що могло бути тільки смертекостю, а руків’я цього чогось було вирізано так, аби нагадувати ворону в польоті. Востаннє це щось бачили, коли воно ковзнуло під завісу тієї миті, як консул Скаева відкинув руку її матері й заговорив про прохання й присяги.
Стилет дони Корвере, зроблений зі смертекості.
Мія потягнулася по кинджал. Вона була готова присягнутися, що на якусь коротку мить побачила в себе під ногами спалахи світла, які діамантами сяяли в океані ніщоти. Вона відчула настільки неосяжну порожнечу, що навіть подумала, нібито падає — нижче, нижче, у голодну пітьму. А коли її пальці зімкнулися на руків’ї кинджала й вона міцно стиснула стилет у руці, він був таким холодним, що аж обпікав.
Дівчинка відчувала щось у навколишній темряві.
Різкий металевий присмак крові.
Шалену пульсацію гніву.
Возик підстрибував на дорозі, шлунок дівчинки мало не звурдився, та нарешті вони сповільнились і спинились. Вона відчула, як бочку підняли, жбурнули, і так різко, з гуркотом, поставили на землю, що вона собі мало язик начисто не відкусила. Мія знову почула голоси — доста гучно, аби розібрати слова.
— Та мене від цього вже нудить, Альберію.
— Наказ то є наказ. Люмінус Інвікта, еге[23]?
— Ой, відвали.
— Хочеш із Ремом жарти жартувати? Зі Скаевою? Рятівниками клятої республіки?
— Рятівниками моєї сраки. Ти колись думав, як у них те вийшло? Захопити Корвере та Антонія просто собі посеред укріпленого табору?
— Ні, я, дідько, про таке не думав. Допоможи мені.
— Я чув, що то чаклуни були. Чорна аркімія. Скаева має стосунок…
— Та облиш уже — що ти як клята дівка? Яка різниця, як вони те зробили? Корвере був довбаним зрадником, а зрадники по заслузі й отримують.
Накривку бочки відірвали. Мія примружилась, дивлячись на двох чоловіків, — їхні білі обладунки вкривали темні плащі. Перший мав руки, наче стовбури дерев, та долоні, наче обідні тарілки. Другий — гарні блакитні очі та посмішку хлопця, що душить цуценят заради розваги.
— Зуби й Паща, — видихнув перший. — Та вона заледве десять років має.
— Одинадцять їй уже ніколи не виповниться, — знизав плечима. — Тихо будь, дівчинко. Довго не болітиме.
Душитель цуценят стиснув Міїне горло та відчепив від паска довгий гострий ніж. У полірованій сталі дівчинка побачила відбиток власної смерті. Це було б так просто — заплющити очі й зачекати. Зрештою, їй же тільки десять років було. Самотня, безпорадна, налякана. Та істина, люб’язне панство, полягає в тому, що не важить, скільки сонць у небі сяє. У світі цьому чи будь-якому іншому живуть люди двох типів: ті, хто втікає, і ті, хто воює. У вас є багато слів на позначення цього другого типу. Берсерки. Природжені вбивці. Яйця є, ума не треба.
І вас не мусить здивувати, — навіть враховуючи, як мало ви наразі дізналися, — що перед лицем оцього душителя та його ножа, сповнена спогадів про страту свого батька,
ніколи не сахайся
ніколи не страшися
замість того щоб заридати, замість того щоб змиритися, як будь-яка інша десятилітня дитина, юна Мія стиснула стилет, що вона витягнула із темряви, й увігнала той душителю цуценят прямісінько в око.
Чоловік закричав, упав на спину, між пальців у нього цебеніла кров. Мія викотилася з бочки, сонячне світло після тамтешньої пітьми здавалося неймовірно яскравим. Вона відчула, як щось пішло за нею, скулюючись у тіні дівчинки, притискаючись до її п’ят. Дівчинка побачила, що її вивезли на якийсь зачуханий міст над канальцем, що задихався від бруду в оточенні будівель із забитими вікнами.
Коли його товариш із криком упав на землю, очі чоловіка з руками-тарілками стали круглими-круглими. Він оголив меч із сонцекриці й ступив до дівчини. Полум’я розтеклося клинком. Та якийсь порух прикував його увагу до каменів під ногами — він опустив погляд і побачив, що тінь дівчинки заворушилася. Вона шкрябалась і звивалася, наче жива, тягнучи до нього голодні руки.
— Світло, порятуй, — видихнув він.
Меч у руці зарізяки загойдався. Мія позадкувала через міст, стискаючи скривавлений кинджал у тремтливому кулачку. Щось усе ще тулилося до її ніг. І коли душитель цуценят із залитим кров’ю лицем підвівся на рівні ноги, маленька дівчинка зробила те, що на її місці зробив би кожен, — до біса співвідношення між яйцями та умом.
— …біжи… — мовив тоненький голосок.
І вона побігла.
У двеймерського хлопця із Жирним Даньйо склалося десь так само, як і в Мії[24], хоча він пережив цей досвід із мовчазною гідністю.
Шинкар поінформував гостя, що була одна дівчина, яка ставила такі ж самі запитання, вказав на Міїну кабінку — в усякому разі, на кабінку, де вона була сиділа. На цей час Мія вже прокралася на сходовий майданчик і підслуховала, тримаючись подалі від очей, мовчазна, як ітрейський залізносвященник[25].
Глухо подякувавши, двеймерець спитав, чи є тут вільні кімнати, й розплатився монетою зі зношеного гаманця. Він уже рушив до сходів, коли заговорив один з місцевих картярів, паночок на ймення Скаппс:
— То ти з Вовкожерових людей?
— Я з Вовкожером не знайомий, — відповів хлопець глибоким м’яким голосом.
— Та він не з «Мазунчикової» команди, — у другому голосі Мія впізнала Лема, Скаппсового брата. — Ти на нього глянь. Та йому росту ледь вистачить, щоб до Вовкожерових яйок дотягнутися.
Регіт.
— Мо’, в тім і річ?
Гучніший регіт.
Двеймерець перечекав, щоб упевнитися: більше жартів не буде — і продовжив підніматися сходами. Мія прослизнула до свого номера й зачекала біля замкової шпарини, спостерігаючи, як хлопець нечутно пройшов до власної кімнати. Від його кроків заледве шепіт здіймався, хоча Мія знала, що мостини скавчать, як сімейство замордованої мишви. Хлопець глипнув через плече на її двері, разочок втягнув носом повітря і зник усередині.
