Джей Кристофф – Безніч (страница 8)
Мія схопила власний норов за комір і добряче його труснула. Відкашлялась, прибрала поскубану гривку з очей.
— Я не про вашу матінку питала, пане. Я мала на увазі Матір-Пащу. Нію. Богиню ночі. Велительку благословенного смертовбивства. Сестру-дружину Аа та матір голодної Пітьми всередині кожного з нас.
— А, то ти про
— Так, — слово було каменем, пожбуреним шинкареві просто поміж очі. — Про Матір.
— Даруй, — дурнувато промовив чоловік. — То всьо як вимовити, сама знаєш.
Мія витріщилася на нього.
Шинкар прочистив горло.
— Нема тутка церкви Пащі, панюсю. Молитись такому — проти всякого закону, навіть на задвірках. Я з Матір’ю Ночі справи не маю, й особливо — тої самої справи. Харч від того псуєтьсі.
— Але ви — Жирний Даньйо, власник «Старого Імперіалу»?
— Но, я не жирний…
Мія ляснула долонею по шинквасу. Кілька гравців в «ляпанця» озирнулись.
— Але ж звуть вас Даньйо? — прошипіла вона.
Пауза. Чоло насупилось у задумі. Погляд того ока Даньйо, що нагадувало тупенького кузена, схоже, кудись побрів, наче його квіточки відволікли, а чи райдуга[16].
— Ага, — промовив Даньйо нарешті.
— Мені сказали — і, зверніть увагу,
— А шо там?
— Трофей з убивці, вбитого навзаєм.
— Га?
— Зуби Августа Сципіона, верховного виконавця вироків Ітрейського Сенату.
— А він сюди по них прийде?
Мія закусила губу. Заплющила очі.
— Ні.
— А як, прірви заради, він загубив ті…
— Він їх не загубив.
Попри сморід, Мія стрімко нахилилася вперед.
— Я повиривала їх зі щелепи після того, як перерізала його жалюгідну горлянку.
Жирний Даньйо притишк. На його обличчі з’явився вираз, що вже
— Тоді даруй, панусю. Але шо мені теперка робити із зубами котрогось там мертвого дрочили?
Двері заскреготіли, і до «Старого Імперіалу», схиливши голову в одвірку, ступив Вовкожер — і то так ступив, наче він тут був співвласником[17]. За ним прослідував десяток членів команди — вони заповнювали тьмяні кабінки, спиралися на шинквас. Жирний Даньйо знизав плечима, перепрошуючи, та подався обслуговувати двеймерських моряків. Та коли шинкар рушив до кабінок, Мія схопила його за рукав.
— А вільні кімнати у вас тут є, пане?
— Ага, маємо. «Жебрак» на тиждень, за снідання доплочуєш.
Мія кинула в лаписько Даньйо залізну монету.
— Будь ласка, повідомте, коли цього забракне.
Тиждень минув без жодного знаку, жодного слова, жодного шепітка, як не рахувати вітри, що віяли з пустки.
Команда «Мазунчика Трелени» затрималась, щоб оновити запаси, і тим часом жваво насолоджувалася всіма міськими вигодами. Типова безніч починалася з перекусу в «Старому Імперіалі», далі слідувала перебіжка просто в обійми дони Аміли та її «танцівниць» у закладі з доречною назвою «Сім смаків»[18], потім — повернення до «Імперіалу», щоб випити, поспівати та часом узяти участь у товариській бійці на ножах. За весь час їхнього перебування тільки один палець покинув своє місце. Власник його поставився до втрати з належним гумором.
Мія сиділа в темному кутку, тримаючи перед собою на стільниці катові зуби. Зиркала щоразу, коли рипіли двері. Часом з’їдала полумисок неймовірно гострого (і, мусила визнати дівчина, смачного) «вдоворобного» чилі Жирного Даньйо. Похмурість її з наближенням обороту, коли «Мазунчик» мусив відпливати, росла й росла.
Чи міг Меркуріо помилитися? Уже роки минули, відколи він надсилав до Багряної Церкви підмайстрів. Може, пустка поглинула те місце? Може, люмінатії нарешті впокоїли їх, як то присягався юстицій Рем після Різанини на Істиннотьму?
Мія нипала містечком кожного обороту на безніч, підслуховувала під дверима, майже невидима під своїм плащем із тіней. Вона вже занадто добре взнала мешканців Останньої Надії. Провидиця, що ворожила для міського жіноцтва, розгадуючи знаки за побляклою книгою ісіїрською мовою, якої вона, власне, не знала. Хлопчик-раб із «Семи смаків», який снував плани вбити мадам та втекти до пустки.
Легіонери-люмінатії, які стояли гарнізоном у тутешній вежі, були найжалюгіднішими солдатами з тих, хто Мії траплявся. Два десятки чоловіків на краю цивілізації, де від жахіть ісіїрської Шерехпустки їх відділяло лише кілька клинків із сонцекриці. Казали, що вітри, які дмуть над руїнами давньої імперії, зводять людей з розуму, та Мія була певна, що нудьга зробить це з легіонерами значно швидше за шерехвітер. Вони постійно базікали про дім, про жінок, про те, у яких гріхах завинили, щоб служити в анусі республіки[19]. За тиждень Мію від них уже нудило. І жоден ані слівцем про Багряну Церкву не прохопився.
Минуло сім оборотів від її прибуття до Останньої Надії. Мія спостерігала за тим, як команда «Мазунчика» лягає на курс, перекрикуючись захриплими від випивки голосами. Якась частинка дівчини нічого іншого так не хотіла, як прокрастися на облавок, поки вони рушають у синю далечінь. Побігти додому, до Меркуріо. Та направду вона вже надто далеко зайшла, аби зараз здаватися. Якщо в Церкві очікують, що вона підібгає хвоста через першу ж перепону, вони геть нічого про неї не знають.
Вона сиділа на даху «Старого Імперіалу» з духмяною сигарилою між вуст і спостерігала, як «Мазунчик» полишає затоку. Шерехвітер гуляв пусткою за її спиною, безформний, наче сон. Вона глянула на кота, який котом не був, — він сидів у довгій тіні, що падала від неї у світлі сонць. Голос створіння звучав, наче цілунок оксамиту на шкірі немовляти.
—
— Тебе це мусить потішити.
—
— Люмінатії роками намагалися повалити Церкву. Різанина на Істиннотьму змінила все.
—
— Пропонуєш піти до Шерехпустки й подивитися?
—
— І жоден з варіантів притомним не назвеш.
—
Посмішка її була тонкою та блідою. Вона повернулася до моря, спостерігаючи, як сонячне світло відбивалося й стрибало рухливими хвилями. Увібрала в груди дим та видихнула сірий плюмаж.
—
— Так?
—
— Я й не боюсь.
Запала пауза, сповнена шепітливого шереху вітрів.
—
Зрештою майже всі свої припаси Мія поцупила.
Міхи для води, похідний харч та намет були з «Універсальної крамниці та похоронних послуг Останньої Надії». Ковдри, віскі та свічки — зі «Старого Імперіалу». Дівчина вже накинула оком на найкращого жеребця в гарнізонних стайнях, нехай навіть у сідлі вона почувалася настільки ж зручно, як черниця в борделі.
Вона казала собі, що крадіжки тримають її в тонусі, а якщо прокрастися до пограбованих крамниць і лишити потім на прилавку компенсацію, це характеризуватиме її з найкращого боку[20]. Дівчина сиділа в «Старому Імперіалі» біля вогнища, насолоджувалася останнім полумиском вдоворобного чилі й чекала, поки задмуть вітри безночі, що принесуть благословенну прохолоду після червоної спеки.
Коли двері рипнули, Мія підвела погляд, звертаючи увагу, як порохнява закучерявилась.
Хлопець, що зайшов досередини, з вигляду був двеймерцем: на обличчі татуювання з левіафанового чорнила (жахливої якості), поціловані сіллю кучері звисають сплутаними ковтунами. Та шкіра мала радше оливковий, аніж брунатний відтінок, і як на острів’янина він був занизьким — правду кажучи, хіба що на голову вищий за Мію. Вдягнений був у темну шкіру, мав при собі вигнуту шаблю-ятаган у потертих піхвах, і штиняло від нього конем та дальньою дорогою. Крадькома зайшовши до приміщення, він горіхово-карими очима обдивився кожен кут. І поки його погляд блукав альковами, Мія огорнулася тінями й поблякла в тьмяному світі, немов давні сліди води на деревині.
Хлопець повернувся до Жирного Даньйо, що полірував той самий замурзаний келих тією ж самою замурзаною ганчіркою. Хлопець зміряв шинкаря поглядом з голови до ніг і заговорив голосом м’яким, неначе оксамит:
— Благословення вам, пане.