Джей Кристофф – Безніч (страница 7)

Є у Ваані арахніди, що звуться джерельними павуками.

Самички цього виду чорні, як істиннотьма, і мають найдивовижніший материнський інстинкт в усій тваринній республіці. Щойно павучиха наготується до розмноження, як вона будує комору, наповнює її здобиччю та запечатує себе всередині. Якщо гніздо загориться, вона радше згине у вогні, ніж покине гніздечко. Якщо на гніздо нападе хижак, вона помре, захищаючи свою кладку. Її небажання полишати молодняк є таким лютим, що тільки-но павучиха відкладе яйця, то вже не ворухнеться з місця, навіть задля полювання. І саме тому джерельні павучихи вибороли звання найнесамовитіших матерів тваринної республіки. Бо, щойно самичка поглине всі запаси в коморі, вона починає поїдати сама себе.

По одній ніжці за раз.

Висмикує кінцівки з власних грудей. З’їдає лише стільки, щоб протриматися під час цього посту. Роздирає, жує, поки не лишиться лише одна нога, а тоді видряпується на свій огорнутий шовками скарб. І коли малята її виводяться, порсаючи крізь пасма павутини, якими вона їх дбайливо сповила, отам, просто на місці, нащадки отримують свою першу трапезу.

Мати, що їх породила.

І скажу я вам, панство люб’язне, і поклянуся, що це свята правда — навіть найлютішу джерельну павучиху не можна порівняти (кажу вам, геть неможливо) з Алінною Корвере.

В отій — о, якій же крихітній — кімнатці Мія відчула, як матір стиснула кулаки.

Щелепа її скам’яніла гордістю.

Очі її запалали агонією.

— Будь ласка, — нарешті засичала дона, і здавалося, що їй пече від самого слова. — Змилуйся над нею, Юлію.

Переможна посмішка яскравістю зрівнялася з усіма трьома сонцями. Прегарний консул відступив, та його чорні очі так і не відпускали погляду Міїної матері. Він наблизився до дверей, покликав люмінатіїв, а шати стелилися слідом за ним, неначе дим. Не кажучи ні слова, люмінатії маршовим кроком повернулися до покою. Вовкуватий відірвав Мію від спідниці матері. Капітан Калюжник заперечливо замря-я-явчав. Мія міцно стиснула котисько, в очах у неї скипіли сльози.

— Зупиніться! Не чіпайте мою матінку!

— Доно Корвере, я зв’язую вас книгою та ланцюгом за змову та зраду, злочинно скоєні проти Ітрейської Республіки. Ви поїдете з нами до Філософського Каменю.

Залізо захряснулося навколо зап’ястків дони й скувало їх так міцно, що жінка скривилась. Вовкуватий повернувся до консула й запитально глипнув на Мію.

— Діти?

Консул глянув на малюка Йоннена, що лежав на ліжку у своїх пелюшках.

— Немовля все ще ссе груди. Воно супроводжуватиме матір до Каменю.

— А дівчинка?

— Ти пообіцяв, Юлію! — дона Корвере звивалася під хваткою люмінатіїв. — Ти ж присягнувся!

Скаева поводився так, наче жінка й рота не відкривала. Він подивився на Мію, що схлипувала біля ніг ліжка, міцно притуливши Капітана Калюжника до худеньких грудей.

— Мати колись учила тебе плавати, крихітко?

«Мазунчик Трелени» виплюнув Мію на жалюгідний причал, що виступав із промежини зруйнованого порту, знаного під назвою Остання Надія. Будинки розсіялися краєм океану, наче зуби бійця-чемпіона, а доповнювали цю олійну картину кам’яниця гарнізонної вежі та ферми віддалік. Тутешнє населення складалося з рибалок, фермерів, неймовірно дурнуватих шукачів пригод, які жили з того, що знаходили в давніх ісіїрських руїнах, та їхнього дещо розумнішого підвиду, представники якого живились з того, що обібрали з трупів колег.

Коли Мія ступила на пристань, то помітила трьох похилених рибалок, які з’юрмилися довкруж вудилища та плящини зеленого імбирного вина. Чоловіки глипнули на неї так само, як черва накидує оком на зогниле м’ясо. У відповідь дівчина уважно подивилася на кожного з них по черзі, очікуючи, чи не припросить її хтось до танцю[12].

Вовкожер прогрюкотів сходнями, за ним — кілька членів команди. Капітан звернув увагу на голодні погляди, прикуті до дівчини: шістнадцять літ, сама-самісінька, за зброю — штрикавка, якою тільки свиней колоти. Велет-двеймерець сперся однією ногою на колоду, підпалив люльку та витер піт з татуйованих щік.

— Хлопці, найменші павучки найстрашнішу отруту мають, — застеріг він рибалок.

Схоже, серед цієї наволочі слово Вовкожера мало якусь вагу, бо вони попереводили погляди на воду, що сьорбала й булькотіла навколо опор пристані.

Трохи розчарована, дівчина простягнула капітанові руку.

— Дякую вам за гостинність, пане.

Вовкожер глипнув на її випростані пальці й видихнув хмару блідого сірого диму.

— Люди небагато причин мають, щоб до старого Ісіїру приїздити, дівчинонько. Ще менше серед них отаких, як ти, дівчаток, готових навідувати такі суворі краї. Не хочу тебе образити. Але руки твоєї я не торкнуся.

— І чому ж це, пане?

— Бо знаю, як звуться ті, хто торкнувся їх першим, — він глянув на тінь дівчини й поторсав пальцем своє намисто із зубів морського змія. — Якщо в такого є імена. В біса переконаний, що пам’ять вони точно мають, а я не хочу, щоб вони запам’ятали, як мене кличуть.

Дівчина злегка посміхнулася. Знову поклала руку на пояс.

— Хай тоді за вами Трелена нагляне, капітане.

— Сині над головою й сині під ногами, дівчинко.

Дівчина розвернулася, пройшлася пірсом, сяйво єдиного сонця відбивалося в її очах. Вона видивлялася будинок, що про нього Меркуріо казав. І відшукала доста швидко — аж серце в горлі забилося. То була зачухана споруда біля краю води. На скрипучій вивісці над одвірком значилося «Старий Імперіал». А табличка в одному з немитих вікон повідомляла Мії, що власникам «Треба», власне, «помітчників».

Поза всякими сумнівами, то була добряче прогнила діра. Ні, не найжалюгідніша споруда на всьому світі[13]. Та якби заїзд був чоловіком, якого ви випадково зустріли в шинку, вам можна було пробачити припущення, що після того, як він радо пристав на пропозицію дружини запросити на їхнє шлюбне ложе ще одну жінку, нова наречена взялась би ладнати йому солом’яну постіль у кімнаті для гостей.

Дівчина нечутно наблизилась до шинквасу, намагаючись триматися спиною якомога ближче до стіни. Десяток чи близько того людей ховалися там від оборотної спеки: кілька місцевих і жменька непогано озброєних розкрадачів могил. Щойно дівчина ввійшла, як усі завмерли — якби хтось сидів за древнім клавесином, що стояв у кутку, то ця людина запевне сфальшивила б для драматичного ефекту, але, на жаль, те створіння вже багато років жодного писку не видавало[14].

Власник «Імперіалу» здавався безборонним чолов’ягою — у цьому місті на краю небуття його присутність здавалась майже недоречною. Очі в нього були надто близько посаджені, а ще від нього тхнуло гнилою рибою, та, зважаючи на всі історії, які Мія чула про ісіїрську Шерехпустку, вона зраділа бодай тому, що в цього мужика щупалець не було. Він стояв, підпираючи стіну за шинквасом, у замурзаному фартусі (то плями крові?) та протирав брудний кухоль ще бруднішою ганчіркою. Мія помітила, що одне його око ворушилося трохи швидше за інше, наче дитина, яка тягне тупенького кузена за руку.

— Доброго вам обороту, пане, — якомога впевненіше промовила вона. — Хай Аа милує і заступає.

— То ти з Вовкожеровим людом явилась, нє?

— Гарно підмічено, пане.

— Платня — чотири «жебраки» на тиждень, зате столуватися зможеш[15]. З того, що за оборот на стороні заробиш, двайцять процентів — мені піде. Але тре’ пробу зняти вперед того, як тебе найматиму. Усе ясно?

Міїна посмішка схопила усмішку шинкаря й тихенько її придушила.

Сконала та майже безгучно.

— Боюся, пане, ви мене неправильно зрозуміли, — промовила дівчина. — Я тут не для того, аби просити вас найняти мене на роботу до… — роззирнулася навкруги, — вашого безперечно прекрасного закладу.

Гмикання.

— То шо прийшла?

Мія поклала на шинквас гаман з ягнячої шкіри. Скарб, що ховався всередині, дзеленькнув так, як золото не вміє. Якщо ви маєте стосунок до зубодерної справи, то впізнали б за мелодією гаманцевого оркестрика, що таку партію тільки людські зуби виконають.

Щоб заговорити, їй знадобилась якась мить. Аби знайти слова, які вона стільки репетирувала, що вони їй вже снилися.

— Моя десятина для Матері-Пащі.

Чоловік подивився на неї з непроникним виразом обличчя. Мія старалася позбавитися трему в ритмі дихання, у руках. Щоб зайти так далеко, їй знадобилося шість років. Шість років верхівок дахів, провулків, безсонних безночей. Запилюжених книг, скривавлених пальців, згубного смутку. Та нарешті вона опинилася на порозі, і тільки короткий кивок відділяє її від славетних зал Багряної…

— А шо тобі до моєї мамки? — змигнув шинкар.

Мія намагалася втримати непорушно-кам’яний вираз обличчя, хоча нутрощі в неї нестерпно скрутило від жаху. Вона окинула помешканням поглядом. Розкрадачі могил схилилися над своєю мапою. Кілька місцевих пліткарів грали в «ляпанця» колодою запліснявілих карт. Жінка під вуаллю та в одежі кольору пустелі малювала на стільниці спіральні візерунки — чимось, що нагадувало кров.

— Матір, — повторила Мія. — Це моя десятина.

— Та ж мамка померли, — нахмурився шинкар.

— Що?

— Та то вже десь зо чотири істиннотьми минуло.

— Матір, — насупилась дівчина. — Мертва. Та ви при своєму розумі?

— То ж ти, панюсько, притягла моїй мертвій мамці дарунки.

Розуміння поплескало дівчину по плечу й швиденько станцювало запальну джигу.

Та-дам.

— Та я не про твою мамку кажу, ти, йоба…