Капітан височів над нею — над цією приблудою в сірому й білому, огорнуту пахощами горілої гвоздики. Він не знав ні хто вона така, ні чому вона мандрує до Ісіїру, та коли він стиснув між губами люльку з кості морського змія і вдарив кременем, щоб підпалити куриво, капітан зловив себе на тому, що витріщається на палубу. На тінь, яка звивалася під ногами дивної дівчини.
— Краще тримайся від усіх подалі, поки рейс не скінчиться, дівчатонько, — капітан видихнув дим у присмерк між ними. — Я накажу, щоб їдло тобі в каюту носили.
Дівчина кинула на нього погляд — очі чорні, як сама бездонна Паща. Вона глянула вниз на свою тінь, таку темну, що й на двох стало б. І з солодкою, як медвяний нектар, усмішкою пристала на пропозицію Вовкожера.
Зрештою, капітанами зазвичай стають спритники.
БЕЗНАДІЯ
Щось переслідувало її від того самого місця. Місця над музикою, де помер її батько. Щось голодне. Сліпа, ще личинкова свідомість, що мріяла про плечі, увінчані прозорими крилами. І про неї, яка тими крилами наділить.
Дівчинка впала на розкішне ліжко в материних покоях, очі в неї були мокрі від сліз. Поряд із нею лежав сповитий у пелюшки братик і кліпав величезними чорними оченятами. Малюк не розумів того, що навколо нього відбувалось. Занадто малий, щоби взнати, що життю його батька покладено край, як і всьому світу навколо.
Дівчинка заздрила маляті.
Їхні апартаменти підносилися високо-високо в порожнині другого Ребра, кімнати прикрашали фризи, висічені в стінах зі старовинної смертекості. Якщо визирнути крізь вітражні вікна, вона могла б побачити навпроти третє та п’яте Ребра, що бовваніли над Хребтом на сотні футів угору. Вітри безночі завивали довкруж скам’янілих веж, приносячи прохолоду затоки.
Уся навколишня пишнота валилась на долівку, всі ті зібгані червоні оксамити та предмети мистецтва з усіх чотирьох країв Ітрейської Республіки. Рухомі меканічні скульптури із Залізного Колегіуму. Гобелени з мільйонів ниток, виткані сліпими віщунами Ваану. Люстра з найчистішого двеймерського кришталю. Служники рухалися бурею м’якої одежі та висохлих сліз, а посеред тієї бурі стояла дона Корвере й підганяла, щоб вони рухалися, рухалися мерщій, заради любові Аа, мерщій.
Дівчинка всілася на ліжку поруч із братиком. Вона притискала до грудей чорного кота, що тихенько муркотів. Та коли звірятко помітило густу тінь попід завісами, то здибило шерсть і зашипіло. Кіт вчепився кігтями за руку дівчинки, і та кинула тварину під ноги покоївки, що якраз наближалася. Дівчина зі скриком впала на землю. Царствена й розлючена дона Корвере озирнулася на доньку.
— Міє Корвере, стеж, щоб це жалюгідне створіння не плуталось під ногами, або ми його тут залишимо!
І отак-от просто ми й дізналися її ім’я.
Мія.
— Капітан Калюжник не паршивий, — промовила Мія майже собі під ніс[10].
До кімнати ввійшов хлопець, що сягнув середини підпарубоцтва. Обличчя в нього розпашілося після стрімкого підйому. На дублеті хлопчини було вишито герб фамілії Корвере: чорна ворона в польоті на червоному полі, під птахом — схрещені мечі.
— Пробачте мені, моя доно. Консул Скаева вимагає…
Хлопцеву промову спинили важкі кроки. Двері розчахнулися, й кімнату заполонили чоловіки в білих обладунках та з багряними плюмажами на шоломах. То люмінатії були — ви, либонь, пригадуєте. Малій Мії вони нагадали про батька. Очолював їх найвищий чоловік серед усіх, кого дівчинка тільки бачила: підрізана борідка підкреслювала вовкуваті риси обличчя, у погляді зблискувала звіряча хитрість.
Поміж люмінатіями стояв прегарний чорноокий консул у багряних шатах — той самий чоловік, хто промовив: «Смерть», — і посміхався, коли підлога втекла з-під батькових ніг. Прислужники розступилися, зникаючи з очей, і Міїна мати лишилася сама посеред моря снігу й крові. Висока, прекрасна, безмежно самотня.
Мія злізла з ліжка, ковзнула до матері й взяла ту за руку.
— Доно Корвере, — консул затулив серце всіяною перснями рукою. — Висловлюю своє співчуття у цю мить тяжких випробувань. Нехай Світло Всевидючого ллється на вас завжди.
— Схиляюсь перед вашою шляхетністю, консуле Скаево. Хай Аа благословить вашу доброту.
— Я щиро горюю, моя доно. Ваш Дарій винятково послужив республіці, допоки його не спіткало безчестя. Публічні страти — то завжди вульгарна справа. Та що ж іще могло трапитися з генералом, що йде маршем на власну столицю? Чи з юстицієм, який увінчує того генерала короною?
Консул роззирнувся кімнатою, беручи до уваги прислужників, багаж, гармидер.
— Ви нас полишаєте?
— Я везу тіло чоловіка, щоб поховати у Воронячому Гнізді, у фамільній крипті.
— А чи спитали ви дозволу в юстиція Рема?
— Вітаю нового юстиція з отриманням посади, — дона Корвере кинула короткий погляд на вовкуватого. — Плащ мого чоловіка йому дуже личить. Та чому він має давати дозвіл на мій від’їзд?
— Дозвіл не на те, щоб покинути місто, моя доно. Дозвіл поховати вашого Дарія. Не певен, що юстицій Рем бажає, аби труп зрадника гнив у нього в льосі.
Обличчям дони розгорялося розуміння.
— Ви не посмієте…
— Я? — консул здійняв виразну брову. — На те воля Сенату, доно Корвере. Юстиція Рема винагороджено статками вашого покійного чоловіка — за те, що він розкрив цю мерзенну змову проти республіки. Кожен відданий громадянин відзначить справедливість цієї десятини.
Очі дони вбивчо спалахнули. Вона глянула на служниць, що тинялися без діла.
— Облиште нас.
Дівчата порснули з покоїв. Дона Корвере коротко подивилась на люмінатіїв і спрямувала гострий погляд на консула. Мії здалося, що впевненість чоловіка пішла брижами, та зрештою він таки кивнув до вовкуватого:
— Зачекайте мене назовні, юстицію.
Кремезний люмінатій глянув на її матір. Потім опустив погляд на дівчинку. Руки — такі великі, що могли б охопити її голову цілком, — смикнулися. Дівчинка подивилася у відповідь.
Ніколи не сахайся. Ніколи не страшися.
— Люмінус Інвікта, консуле, — Рем кивнув до своїх підлеглих, і після одночасного «бух-бух» важких чобіт кімната майже спорожніла — у ній лишилось тільки троє людей[11].
Голос дони Корвере здавався свіжозаточеним ножем, що розтинає перезрілий плід.
— Юлію, чого ти хочеш?
— Ти це прекрасно знаєш, Алінно. Я хочу отримати своє.
— Ти вже своє отримав. Свою пустопорожню перемогу. Свою дорогоцінну республіку. Певна, вона зігріватиме тебе вночі.
Консул Юлій подивився на Мію, посмішка його була темніша за басаман.
— А ти хотіла б дізнатися, що мене зігріває вночі, крихітко?
— Не смій на неї дивитися. Не смій до неї гово…
Ляпас хльоснув голову дони набік, темне волосся заструменіло, як розтерзані стрічки. І не встигла Мія навіть блимнути, як її мати витягнула з рукава довгий клинок зі смертекості. На руків’ї кинджала було вирізано ворону з очима з червоного бурштину. Стрімко, як ртуть, дона притиснула кинджал до горла консула, червоний відбиток його долоні заворушився на її щоці, коли жінка загарчала:
— Ще раз мене торкнешся, і я тобі, блядь, горло переріжу, курвий ти сину.
Скаева навіть не змигнув.
— Можна витягнути дівчину з рівчака, та ніколи не витягнеш рівчак із дівчини, — консул посміхнувся, виставивши напоказ ідеальні зуби, й подивився на Мію. — Але ти знаєш, яку ціну заплатять твої близькі, якщо ти цей ніж хоч трохи глибше встромиш. Твої політичні союзники тебе покинули. Ромеро. Юліан. Ґрацій. Навіть сам Флоренті втік з Богодола. Ти лишилася сама, красуне моя.
— Я не твоя…
Скаева відмахнувся від стилета, кинджал полетів підлогою до тіні попід завісами. Чоловік, звузивши очі, підступився ближче.
— Тобі варто позаздрити твоєму любому Дарію, Алінно. Я змилостивився над ним. Для тебе подарунка від ката не буде. Тільки підземелля Філософського Каменю і все подальше життя в пітьмі. І поки ти втрачатимеш зір посеред чорняви, добра Матінка Час відніме і твою красу, і твою волю, і твої благенькі переконання в тому, що ти — щось більше за ліїсянське лайно, загорнуте в ітрейські шовки.
Вуста їхні так зблизилися, що мало не торкалися одне одного. Його погляд шукав її очі.
— Та я можу пожаліти твою сім’ю, Алінно. Я зроблю це, якщо ти мене про це благатимеш.
— Юлію, їй же тільки десять. Ти ж не посмієш…
— Та невже? А ти мене добре знаєш, чи не так?
Мія підвела погляд на матір. З її очей точилися сльози.
— Що ти тоді мені казала, Алінно? «Neh diis lus’a, lus diis’a»?
— Матінко? — мовила Мія.
— Одне слово — і твоя дочка опиниться в безпеці. Я присягаюся.
— Матінко?
— Юлію…
— Так?
— Я…
