Джей Кристофф – Безніч (страница 5)

— …родича… — виправив кіт. — … давньоісіїрська не має іменників на позначення роду…

— «…швидше за свого родича, його безперервне перебування на небі становить близько чотирнадцяти тижнів, і вдвічі довше часу він проводить за горизонтом. Третє сонце — Шіїй. “Той-Що-Чатує”. Тьмяний жовтий гігант Шіїй мандрує по небу майже стільки ж, скільки й Саан».

— …дуже добре…

— «Поміж неквапливими мандрами сонць знають ітрейські громадяни і справжню ніч, — вони звуть її істиннотьмою, — яка приходить ненадовго що два з половиною роки. В інші ж вечори — ті самі вечори, яких ітреяни прагнуть заради миті темряви, у затінку якої вони випивають із товаришами, любляться зі своїми милими…»

Дівчина спинилася.

— А що означає «ошк»? Меркуріо мене такого слова не вчив.

— …і не дивина…

— А, то це якийсь стосунок до сексу має.

Кіт ковзнув на інше плече дівчини, не ворухнувши ані пасемка волосся.

— …це означає «любитися без кохання»…

— Ясно, — кивнула дівчина. — «…любляться зі своїми милими, трахають своїх курв чи поєднують ці заняття будь-яким можливим чином — вони мусять змиритися з постійним світлом так званої безночі, коли з небес сіється світло одного, а чи більше очей Аа. Часом до трьох років поспіль минають без єдиної миті справжньої темряви».

Дівчина голосно затріснула книгу.

— …прекрасно…

— У мене голова розколюється.

— …ісіїрські письмена не для слабких умів…

— Красно тобі дякую.

— …мені не про те йшлося…

— Я й не сумніваюся, — дівчина підвелася, потягнулася й потерла очі. — Ходімо на свіже повітря.

— …ти ж знаєш, що я не дихаю…

— Я дихатиму. А ти подивишся.

— …якщо тебе це потішить…

Парочка крадькома вийшла на палубу. Кроки дівчини звучали тихіше за шепіт, а кроків кота й поготів чутно не було. Ревучі вітри позначали наближення безночі — блакитна згадка про Саай повільно розчинялася на обрії, і тільки Саан сіяв тьмяне червоне сяйво.

Палуба «Мазунчика» була майже безлюдною. Величезний криволикий керманич стояв біля штурвала, двоє стежових сиділи у воронячих гніздах, юнга (вже майже на фут вищий за неї) дрімав, спершись на руків’я швабри, і снив про обійми своєї любки. Корабель ішов крізь Море Зброї вже п’ятнадцять оборотів, на південь від нього лежало кривозубе узбережжя Ліїсу. Вдалині дівчина побачила інший корабель, ледь видний у світлі самого Саана. Важкий дредноут, що летів під трьома сонцями Ітрейського флоту, розтинав хвилі, наче кинджал зі смертекості — горло старого ката.

Кривава кончина, якою вона обдарувала ката, обтяжувала груди дівчини. Більше за пам’ять про жиголову гладеньку твердь, про піт, який він лишив висихати на її шкірі. І хоча з цього паростка мала розквітнути вбивця, яку по праву боятимуться інші душогуби, цієї миті вона була дівчиною, що тільки-но позбулася невинності, і спогади про вираз катового обличчя, коли вона розітнула його горлянку, викликали в неї… складні почуття. Це ж дивовижно — спостерігати за тим, як людина позбувається всієї потенції життя на користь остаточності смерті. Та геть інша річ — бути тією самою людиною, яка штовхає через край. І попри всю науку Меркуріо, вона була всього лише шістнадцятилітнім дівчиськом, яке щойно вчинило перше своє вбивство.

У будь-якому разі перше навмисне.

— Ну здрастуй, гарнюню.

Голос висмикнув дівчину із задуми, і вона вилаяла себе за те, що вчинила, як свіжачка. Чого її вчив Меркуріо? «Ніколи не стій спиною до приміщення». Вона могла б доводити, що нещодавнє кровопускання є вагомим приводом для неуважності, а корабельну палубу навряд чи можна визначити як приміщення, та насправді майже чула свист лозиняки, яку старий найманець здіймає вгору замість відповіді.

— Вгору сходами, двічі! — прогавкав би він. — Туди й знову назад!

Вона озирнулася й побачила молодого матроса в капелюсі з павичевим пером та з усмішкою, що завойовує зарубки на ліжку. Поруч із ним стояв інший чоловік, широкий, що той міст, а м’язи в нього так розпирали короткі рукави, наче то були благенькі мішки, напхані горіхами. З вигляду теж ітреєць, засмаглий, блакитноокий, у погляді світиться тьмяне сяйво вулиць Богодола.

— А я сподівався, що ми знову зустрінемося, — промовив Павич.

— Корабель не доста великий, щоб я сподівалася на протилежне, пане.

— Пан, еге ж? Коли ми востаннє розмовляли, ти погрожувала позбавити мене найціннішого й згодувати його рибам.

Вона подивилася на хлопця. Глянула з-під вій на Мішок Горіхів.

— Жодних погроз, пане.

— Просто вихвалялася? Готовий закластися, що за такі балачки годиться перепрошувати.

— І ви, пане, приймете перепрошування?

— У трюмі — може буть.

Тінь її збрижилася, як ставок при млині, коли його поверхню цілує дощ. Та Павич мав на думці тільки своє приниження, а горіховий громило — ті болісні радощі, якими він зможе обдарувати її, якщо лишиться з нею на кілька хвильок у каюті без вікон.

— Мені варто лишень закричати, ви ж розумієте, — сказала вона.

— І багато встигнеш накричати, поки ми не перекинемо твій кощавий зад через облавок? — посміхнувся Павич.

Дівчина кинула погляд на місток. На воронячі гнізда. Падіння в океан стане смертним вироком — навіть якщо «Мазунчик» змінить курс, плавати вона вміє лише трішечки краще за корабельний якір, а Море Зброї кишіло морськими зміями, як жиголо з доків — мандавошками.

— І справді, не варто кричати, — погодилася дівчина.

— …даруйте, люб’язне панство…

Голос заскочив зарізяк зненацька: вони не чули, щоб хтось наблизився. Обидва розвернулися, Павич надув груди й насупився, щоб приховати раптовий переляк. У них за спинами на палубі сидів сплетений із тіней кіт та облизував лапу.

Істота була прозора, як витертий пергамен. Фігура, вирізана з пасма темряви, не настільки щільна, щоб крізь неї не можна було побачити палубу. А голос її нагадував шерех атласних простирадл проти холодної шкіри.

— …боюся, що ви не ту дівчину до танцю припросили… — мовила істота.

Їх обійняло прохолодою — рухливою та легкою, як шепіт. Якийсь порух змусив Павича глянути на палубу, і він зі все більшим жахом усвідомив, що тінь дівчини значно більша, ніж мусить бути чи — тим паче — може бути. А найгірше, що та тінь рухалася.

У Павича рот розтулився, коли він побачив, як чобіт дівчини запізнався із пахом його товариша — вона копнула того з такою силою, що мусила скалічити всіх його ненароджених дітей. Горіховий громило скулився, а дівчина схопила його за руку, перекинула через поручні й відправила в море. Коли вона зайшла Павичеві за спину, той вилаявся, бо зрозумів, що не може зрушити з місця: його чоботи неначе загрузли в дівочій тіні, що розляглася палубою. Дівчина сильно копнула його в спину, і він повалився обличчям на поручні, розмазуючи ніс по щоках, наче варення з кровоягоди. Дівчина розвернула його, приклала ніж до горла й штовхнула на поручні, змушуючи хребет ітрейця болюче вигнутися.

— Прошу пардону, панночко, — хапнув він повітря. — Аа правду бачить, я не хотів вас образити.

— Як вас звуть, пане?

— Максіній, — шепнув він. — Максіній, якщо ваша ласка.

— Ти знаєш, хто я, Максінію-Якщо-Ваша-Ласка?

— Т-те…

Голос його здригнувся. Погляд метався між тінями, що ворушилися в неї під ногами.

— Темряниця.

Павич вдихнув, і перед очима в нього промайнуло всеньке його коротке життя. Усі погані вчинки та всі хороші. Усі програші, усі тріумфи, і все, що було між ними. Дівчина відчула знайому вагу на плечі — проблиск зажури. Кіт, що котом не був, примостився в неї на ключиці так само, як примостився був в узголів’ї ката, поки вона відправляла того до Матері-Пащі. І хоча він не мав очей, дівчина знала, що кіт дивиться увесь перебіг Павичевого життя в зіницях хлопця, захоплений, наче дитя перед ляльковою виставою.

Прояснімо одразу: вона могла б пожаліти того хлопця. Та й оповідач ваш міг би з легкістю збрехати — деякі шарлатани викручували так, щоб показати нашу дівчину в приємнішому світлі[9]. Та правда, люб’язне панство, полягає в тому, що вона його жаліти не стала. Та, може, ви знайдете втіху в тому, що бодай на мить вона спинилася. Не для того, щоб позловтішатися. Не для того, щоб насолодитися моментом.

Щоб помолитися.

— Почуй мене, Ніє, — шепотіла вона. — Почуй мене, Матінко. Ся плоть — учта твоя. Ся кров — вино твоє. Се життя та кінець його — мій тобі дарунок. Прийми його.

Штовхнула обережно й відправила хлопця до дзюркотливих хвиль. І щойно павичеве перо зникло під водою, дівчина взялася перекрикувати ревучі вітри, волаючи голосно, як демони в Пащі. «Чоловік за облавком! — кричала вона. — Чоловік за облавком!» — і невдовзі закалатали всі ринди. Та коли «Мазунчик» змінив курс, серед хвиль не було вже жодного сліду ані Павича, ані Мішка Горіхів.

Отак-от просто наша дівчинка потроїла свій рахунок смертей.

Лавини окремі камінці спричиняють.

Капітаном «Мазунчика» був двеймерець на ім’я Вовкожер — семи футів зросту, з чорними кучерями, просякнутими сіллю. Добрий капітан очікувано не зрадів тому, що двійко членів команди завчасно зійшли з облавка, і мав схильність до всіляких «а як?» та «а чому?». Та коли він розпитував у себе в кабіні дрібненьке бліде дівчисько, що здійняло тривогу, те лише промурмотіло щось про штовханину між ітрейцями, що скінчилась обміном ударами, прокльонами та польотом за облавок до моряцької могили. Шанси на те, що два морські вовки — навіть якщо вони ітрейські дурні — зчепляться отак, щоб води наковтатися, були відверто благенькі. Та ще меншими здавалися шанси, що отаке дівчатко самотужки відправить двох мужиків Трелені на подарунок.