Джей Кристофф – Безніч (страница 4)

Ні-ні-ні!

І від люті її здригнулися тіні, що вкривали весь форум. Чорнява під ногами в кожного чоловіка, кожної дівиці й кожного дитяти, темрява, породжена світлом прихованих сонць, нехай навіть блідим та кволим — ні, люб’язне панство, нема в тому помилки. Усі тіні здригнулися.

Та жодна людина того не помітила. Жодній людині не було до того діла[3].

Погляд дони Корвере не відпускав чоловіка, коли вона схопила дівчинку та пригорнула її ближче. Однією рукою вона охопила дівчинку поперек грудей, іншою обійняла за шию. Так міцно, що дівчинка й поворухнутися не могла. Не могла повернутися. Не могла дихати.

Ви це вже уявили: мати, яка притискає дончине обличчя до спідниць. Вовчиця з настовбурченим карком, яка затуляє своє вовченя від смертовбивства, що відбувається внизу. Таке уявлення цілковито простиме. Простиме й помилкове. Бо дона тримала свою доньку так, щоб мала дивилася вперед. Уперед, щоб розсмакувати все. Кожен кусник цієї гіркої страви. Кожну крихту.

Дівчинка дивилася, як кат перевірив кожен зашморг — один за одним. Він пошкандибав до важеля на краю ешафота й підняв каптур, аби сплюнути. Дівчинка кинула погляд на його лице: жовті зуби, сива щетина приховує заячу губу. Всередині неї щось кричало: не дивись, не дивись! — і вона заплющила очі. Та материні руки стиснулися дужче, і шепіт її був гострий, наче бритва.

— Ніколи не сахайся, — шепотіла вона. — Ніколи не страшися.

Слова ці відлунювали в грудях дівчинки. У тому найглибшому, найтемнішому місці, де дитячі надії та доросла журба в’януть і відлітають, підхоплені вітром, наче попіл.

І вона розплющила очі.

А тоді її батько глянув угору. Короткий погляд крізь дощ. Вона незрідка чудувалася, про що ж він думав тієї миті на порозі безночі. Та слова не ладні були здолати ту завісу сичання. Тільки сльози. Тільки сплакане небо. Кат потягнув за важіль — і підлога провалилася. І вона вжахнулася, бо нарешті зрозуміла. Нарешті почула.

Ту музику.

Панахида глузливої юрми. Ляскання тугої мотузки. Здавлене «гхи-гхи-гхи» повішеників розітнуло повітря під оплески святого розбійника, прегарного консула і всього цього злостивого й зогнилого світу. І щойно ця страхітлива мелодія погучнішала, її батько — хвицяючи ногами, багровіючи лицем — став до танцю.

Таточко…

— Ніколи не сахайся, — лунав у вухах холодний шепіт. — Ніколи не страшися. І ніколи й нізащо не стирай з пам’яті.

Дівчинка повільно кивнула.

Видихнула надію, що ховалася всередині.

І дивилася, як помирає її батько.

Вона стояла на палубі «Мазунчика Трелени» та спостерігала за тим, як місто Богоділ усе зменшувалося й зменшувалося. Мости й собори столиці блякли, аж поки не лишилися самі Ребра — шістнадцять кістяних арок, що здіймалися вгору на сотні футів. Та поки вона дивилася, а хвилини перетікали в години, навіть ці титанічні шпилі пірнули за обрій і розчинилися в серпанку[4].

Вона трималася за вибілені сіллю поручні, а під нігтями в неї запеклася підсохла кров. На поясі висів стилет зі смертекості, у гаманці дзеленчали катові зуби. У темних очах відбивалося світло примхливого червоного сонця, а відлуння меншого, блакитнішого світила все ще пульсувало на заході.

Кіт, що був тінню, лишався поруч. Розтікся калюжкою темряви під її ногами, поки в ньому немає потреби. Бачте, воно так прохолодніше виходить. Котрийсь спритник міг би звернути увагу, що тінь цієї дівчини трішечки темніша за інші. Котрийсь спритник міг би звернути увагу, що темряви в тій тіні стало б і на двох.

На щастя, спритників на облавку «Мазунчика Трелени» неабияк бракувало.

Гарнюнею вона не була. О, звісно, чуті вами оповідки про вбивцю-найманку, яка знищила Ітрейську Республіку, змальовують її потойбічну вроду: шкіра біла, як молоко, звабливо-делікатні вигини тіла, вуста, що нагадували лук, — отаке. Вона й справді мала всі ті чесноти, та поєднувалися вони в… недоладну картину. Зрештою, «біла як молоко» — це просто чемний спосіб сказати «глевка шкіра». «Делікатний» — поетичний аналог «виснаженому».

Шкіра в неї була бліда, щоки запалі, і через це вона здавалася зголоднілою та змарнілою. Чорне, як вороняче крило, волосся, крім заплутаної власноруч обтятої гривки, сягало ребер. Кола під очима та губи завжди були посиніло-набряклими, і ніс вона ламала щонайменше раз.

Якби її обличчя було картинкою-головоломкою, то більшість людей поклали б її назад у коробку недоскладеною.

А до всього вона ще й була низенька. І худа як тріска. Дупки заледве вистачало, щоб бриджам було на чому триматися. Це не та краса, заради якої помирають закохані, сунуть уперед армії чи герої вбивають богів, а чи демонів. Я певен, цей опис — повна протилежність тому, що ви почули від своїх поетів. А проте, люб’язне панство, була в ній певна чарівливість. А всі ті ваші поети — просто лантухи з гівном.

«Мазунчик Трелени» був бригантиною, на якій ходили моряки з Двеймерських островів. Їхні шиї прикрашали намиста із зубів морського змія — знак пошани до їхньої богині Трелени[5]. Двеймерці, яких Ітрейська Республіка завоювала століття тому, мали темну шкіру й височіли над середнім ітрейцем на півтори голови. Легенди стверджували, що двеймерці — нащадки дочок велетнів, які зляглися були із солодкоголосими людськими чоловіками, та їхнє підґрунтя жодної серйозної перевірки не витримує[6]. Простіше кажучи, люди ці були величезними, як ті бугаї, суворими, як ті могили, а схильність прикрашати обличчя татуюваннями з левіафанового чорнила перше враження ліпшим не робила.

Та якщо не зважати на страхітливу зовнішність, двеймерці ставилися до своїх пасажирів не як до гостей, а радше як до святого обов’язку. Тож, попри те що на облавку перебувала шістнадцятирічна дівчина, — яка мандрувала самотою, а за зброю мала якусь там скалку загостреної смертекості, — потурбувати її більшості моряків могло хіба що на думку спасти, не більше. На жаль, кілька членів команди уродженцями Двейму не були. І для одного з них самотня дівчина здавалася гідним трофеєм.

Правду люди кажуть: тільки усамітнення — а в деяких прикрих випадках і воно не порятує — охоронить тебе від товариства дурнів.

Він був таким собі джиґунчиком. Ітрейський чепурун із гладенькою шкірою та доста принадною усмішкою, щоб заробити кілька зарубок на бильцях ліжка, а м’якого капелюха він павичевим пером прикрасив. Щоб подолати шлях до Ісіїру, «Мазунчик» потребував семи тижнів, а для деяких людей сім тижнів — то задовго, аби самою тільки власною рукою задовольнятися. Тож він сперся на поручні й обдарував її м’якою, як підпушок, усмішкою.

— А ти гарненька, — промовив він[7].

Вона оцінила його довгим поглядом, а потім подивилася вугільно-чорними очима на море.

— Будь ласка, не займайте мене, пане.

— Ой, та чого ти, гарнюню. Я ж просто по-дружньому звернувся.

— Дякую, пане, але в мене вже вдосталь друзів. Будь ласка, облиште мене.

— А як на мене, тобі, дівчатонько, друг зараз не завадить.

Він простягнув занадто ніжну руку й відвів волосся від її щоки. Вона розвернулася, ступила вперед — з усмішкою, яка, правду кажучи, була її найгарнішою рисою. Витягнула стилет, притулила його до джерела всіх чоловічих скорбот і заговорила. Її усмішка ширшала, а його очі тим часом круглішали.

— Ще раз мене торкнетесь, пане, і я ваше найдорожче їбучим зміям згодую.

Павич верескнув, щойно вона міцніш натиснула на осердя всіх його турбот — і сумнівів нема, що турботи ці помітно зменшились у розмірі. Він зблід і відступився, поки ніхто з його товаришів не помітив цього негарного вчинку. Глибоко вклонився та слизнув убік, переконуючи себе, що рука, зрештою, не таке вже й кепське товариство.

Дівчина знову розвернулася до моря. Почепила кинджал до паска.

Я ж казав, була в ній певна чарівливість.

Вона не хотіла привертати увагу, тож переважно лишалася в себе, з’являючись тільки задля трапез чи щоб трохи подихати повітрям посеред тихої безночі. Постійне перебування в каюті, на підвісній койці, де вона вивчала отримані від Старого Меркуріо книжки, її цілковито влаштовувало. Від ісіїрської писемності в неї боліли очі, та кіт, що був тінню, допомагав із найскладнішими уривками. Він згорнувся клубочком поміж пасмами її волосся та спостерігав через її плече, як дівчина вивчає «Аркімічні істини» Гіпасії чи Плієнові «Теорії стосовно Матері-Пащі»[8].

Нині вона схилилася над «Теоріями» й сердито супила рівненьку брову.

— …ще раз спробуй… — шепнув кіт.

Дівчина, кривлячись, потерла скроні.

— У мене від цього голова болить.

— …ой біднятко, може, давай поцьомаю…

— Це ж усі діти знають. Кожен пуголовок по коліно зростом таке вчить.

— …цей текст писали без розрахунку на ітрейських читачів…

Дівчина повернулася до убористих письмен. Відкашлялася й зачитала вголос:

— «Небеса над Ітрейською Республікою освітлюють три сонця — зазвичай їх мають за очі Аа, бога Світла. Не дивина, що немиті часто звуть Аа Всевидючим».

Дівчина підняла брову й кинула погляд на кота.

— Я добре миюся.

— …плієн був елітаристом…

— Хотів сказати — дрочилом?

— …продовжуй…

Зітхання.

— «Найбільше з трьох сонць — це яскраво-червона куля, що зветься Саан. “Той-Що-Бачить”. Саан човгає небесами, яко тать, котрому нема куди себе подіти, і перебуває на небі близько ста тижнів поспіль. Друге сонце зветься Саай. “Той-Що-Знає”. Менший блакитноликий товариш сходить і заходить швидше за свого брата…»