— Не загинула, як я бачу.
Старий Меркуріо спостерігав за нею з іншого краю арки — трикутний капелюх низко насунутий на обличчя, у роті сигарила. Він чомусь здавався меншим. Худішим. Старшим.
— Але не тому, що не намагалася, — відповіла дівчина.
Вона глянула на нього: поплямовані руки, погаслі очі. Здавався старшим за свої літа. І хоча докази протилежного якраз підсихали на її шкірі, на якусь мить їй було складно уявити себе кимось, окрім невинного дівчиська. Хтось слабкий та тремтливий, хтось, кого й шість років його науки загартувати не змогли.
— Я тебе тепер довго не побачу, правда ж? — спитала вона. — Може, вже й ніколи не зустрінемось.
— Ти це знала, — сказав він. — Ти це обрала.
— Не певна, що колись ішлося про вибір.
Вона розтиснула кулак — на долоні в неї лежав гаманець із ягнячої шкіри. Старий прийняв підношення, порахував вміст пальцем, заплямованим чорнилом. Дзенькіт. Криваві плями. Двадцять сім зубів.
— Схоже, кат якісь розгубив, поки я до нього дісталася, — пояснила дівчина.
— Вони не перейматимуться, — Меркуріо кинув зуби дівчині. — Будь на сімнадцятому пірсі, коли шості дзвони проб’ють. Двеймерська бригантина, зветься «Мазунчик Трелени». Це вільний корабель, він під ітрейським прапором не ходить. Попливеш на ньому.
— І ти туди зі мною не підеш.
— Я тебе добре навчив. Тепер усе діло за тобою. Переступи поріг Багряної Церкви до першого обороту септима або не переступай ніколи.
— Я розумію.
У вогких очах зблиснула симпатія.
— Ти найкраща учениця поміж усіх, кого я підготував до служіння Матері. Там ти розправиш крила й злетиш. І ще зможеш мене побачити.
Вона зняла стилет із паска. Зі схиленою головою витягнула руку, що тримала кинджал, пропонуючи його забрати. Клинок зроблено зі смертекості, осяйно-білої та твердої, як криця, а на руків’ї в нього вирізано ворону в польоті. Очі з червоного бурштину світилися в шарлатовому світлі сонця.
— Залиш собі, — пирхнув старий. — Він знову твій. Ти його заслужила. Нарешті.
— Чи мушу я дати йому ім’я?
— Та можеш, я гадаю. Але чи горить?
— Не горить, а розтинає, — вона торкнулася вістря клинка. — Якщо оцим краєм штрикати.
— Браво, браво. Гострий розум маєш, тільки не поріжся.
— Кожен великий клинок має ім’я. Так воно заведено.
— Що за бздури, — Меркуріо взяв кинджал та підкинув між ними в повітря. — Поіменувати собі клинок — це, мала, маячня для героїв. Для людей, про яких пісні співають, навколо яких легенди крутяться, на честь яких бахурчат називають. А нам із тобою дорога тіней судилась. І якщо ти цей танок правильно станцюєш, то ніхто й ніколи твого імені не взнає, що й казати про ту штрикавку в тебе на паску. Ти станеш чуткою. Шепотом. Думкою, що посеред безночі будитиме спітнілих покидьків у всьому світі. Обернутися на чиюсь героїню, мала, — це останнє, що з тобою на цьому світі може статися.
Меркуріо простягнув їй кинджал.
— Та ти станеш дівчиною, якої герої бояться.
Вона всміхнулася. І повнилася та усмішка неочікуваною й неосяжною зажурою. Якусь мить вона вагалася. Ступила ближче. Лишила легкий цілунок на шорсткій, як наждак, щоці.
— Я за тобою скучатиму, — мовила вона.
І ступила в тіні.
МУЗИКА
Небеса стікали слізьми.
Принаймні так їй здавалося. Дівчинка знала, що вода, яка линула з вугільно-чорної ляпки нагорі, зветься дощем — їй заледве виповнилося десять, але вона вже була доста дорослою, щоб про таке знати. Та все одно уявляла, що це сльози, які падають з того пухнастого, наче сіра цукрова вата, обличчя. Як з її сльозами порівняти, вони були дуже холодними. А от солоними чи пекучими — то вже ні. І все ж небеса запевне плакали.
Що ж іще вони могли робити такої миті?
Вона стояла на Хребті понад форумом. Смертекість сяяла в дівчинки під ногами, холодний вітер куйовдив волосся. На площі внизу з’юрмилися люди — у всіх роти роззявлені, а кулаки стиснуті. Натовп бурлив попід ешафотом, що височів посеред форуму, і дівчинка зачудувалася: а якщо люди знесуть риштовання, чи дозволять в’язням, які стояли нагорі, розійтися по домівках?
Хіба не пречудово це було б?
Вона ще ніколи не бачила так багато людей. Чоловіки та жінки, найрізніші з вигляду, дітлахи, не старші за неї. Вони мали на собі бридкий одяг, а їхнє завивання лякало дівчинку, тож вона простягнула руку по долоню матері й міцно її стиснула.
Та не схоже було, що мати це помітила. Очі її, як і в усіх інших, були прикуті до ешафота. Та матінка не плювалася в чоловіків, що стояли під зашморгами, не кидалася зогнилим їдлом, не сичала «зрадник» крізь стиснуті зуби. Дона Корвере просто стояла у своїй просякнутій небесними слізьми чорній сукні, як статуя над іще порожньою могилою.
Ще порожньою. Та ненадовго.
Дівчинці кортіло спитати, чому її мати не плаче. Вона не знала, що таке «зрадник», і про це теж хотіла розпитати. Та якимось чином вона розуміла, що це мить, коли слова не слушні. Тож стояла мовчки.
І дивилася.
На ешафоті, що розмістився внизу, стояло шестеро чоловіків. Один мав на собі катівський каптур, чорний, наче істиннотьма. Інший — священницькі шати, білі, як крило голубки. Руки чотирьох інших були зв’язані, а в очах їхніх світилася непокора. Та дівчинка бачила: щойно кат надівав кожному на шию зашморг, виклик спливав з їхніх щік разом з рум’янцем. Упродовж прийдешніх років їй знову й знову розповідатимуть, як хоробро поводився її батько. Та коли вона дивилася на нього — ось він, стоїть унизу, останній із чотирьох, — то знала, що він наляканий.
Їй заледве виповнилося десять, та колір страху вона вже відала.
Священник ступив уперед, грюкаючи посохом по мостинах. Борода в нього була кошлата, як колючий живопліт, плечі широкі, як у вола, і з вигляду він більше нагадував розбійника, який убив святу людину й забрав її одяг, аніж саму святу людину. Троєсонце, що звисало з ланцюга в нього на шиї, намагалося сяяти, але хмари, що вкривали заплакане небо, йому того не дозволили.
Голос священник мав густий, як іриски, — солодкий і темний. Та промовляв він про злочини проти Ітрейської Республіки. Про зраду та заколот. Святий розбійник прикликав у свідки саме Світло (дівчинка замислилася, чи мало Світло вибір) і почергово назвав на ім’я кожного з чоловіків.
— Сенатор Клавдій Валенте.
— Сенатор Марконій Альбарі.
— Генерал Ґай Максін Антоній.
— Юстицій Дарій Корвере.
Ім’я її батька прозвучало, наче остання нота в найсумнішій пісні, яку дівчинка колись чула. У її очах виступили сльози, і світ перетворився на розмиту пляму. Посеред того галасливого моря він здавався таким маленьким та блідим. Таким самотнім. Вона пам’ятала, яким він був ще нещодавно: високий, гордий, і, о, який же сильний! Обладунки зі смертекості — білі, як серце зими, плащ багряними ріками рине з плечей. А очі, яскраві й блакитні, оточували зморщечки, коли він усміхався.
А тепер ані обладунків, ані плаща, а їхнє місце заступили брудні мішки з рогожі та синці, що вкривали обличчя наче великі пурпурові ягоди. Одне око в нього сховалося за набряком, погляд іншого був прикутий до ніг. Як же вона хотіла, щоб він глянув на неї. Як вона хотіла, щоб він повернувся додому.
— Зрадник! — вигукувала юрба. — Нехай потанцює!
Дівчинка не знала, чому вони таке кажуть. Вона не чула музики[2].
Святий розбійник кинув погляд на зубчасті стіни, на хребцеродженних та політикусів, що зібралися там, нагорі. Схоже, весь Сенат з’явився на виставу, майже вся сотня чоловіків у шатах із пурпуровими облямівками зібралася тут і дивилася вниз на ешафот безжальними очима.
Праворуч від сенаторів стояла групка чоловіків у білих обладунках. І криваво-червоних плащах. Вони тримали наголо мечі, вкриті мерехтливим полум’ям. Дівчинка дуже добре знала, що цих людей називають люмінатіями. Вони були бойовими товаришами її батька — раніше, перед зрадникуванням (саме це, припустила вона, зрадники й вчиняють).
Такий галас здійнявся.
Поміж сенаторів стояв прегарний темноволосий чоловік із пронизливо-чорними очима. На ньому були гарні шати, пофарбовані в найгустіший відтінок пурпуру, — це консульське вбрання. І хай якими мізерними — о, наскільки ж мізерними — були знання дівчинки, вона знала, що цього чоловіка наділено владою. Владою, неспівмірною зі священниками чи солдатами, а чи юрмою, що вимагала танців, хоча музика й не лунала. Варто йому промовити слово — і юрма відпустить її батька. Варто йому промовити слово — і Хребет здригнеться, Ребра розсиплються на порох, й Аа, самий бог Світла, заплющить три свої ока й укриє благословенною пітьмою цей огидний парад.
Консул ступив уперед. Натовп принишк. І коли прегарний чоловік заговорив, дівчинка стиснула материну руку з тією надією, яка тільки дітям відома.
— Тут, у місті Богодолі, при світлі Аа Всевидючого та за одностайним рішенням Ітрейського сенату, я, консул Юлій Скаева, оголошую обвинувачених винними в повстанні проти нашої преславної республіки. Для тих, хто зрадив громадянство Ітреї, можливий тільки один присуд. Тільки один присуд можливий для тих, хто знову схотів запрягти наш великий народ у ярмо королівської влади.
Дівчинка зачаїла подих.
Серце в неї затріпотіло.
— …Смерть.
Рев. Він омив дівчинку, наче дощ. Вона переводила погляд круглих очей із прегарного консула на святого розбійника, потім на матір — Матінко добра, змусь їх спинитися! — та материні очі не відривалися від чоловіка там, унизу. Страждання її видавав тільки трем нижньої губи. Та дівчинці вже несила було терпіти, крик рвався назовні й линув з її вуст:
