Дівчина дихала надто голосно, її голову заполонили колись вислухані уроки. Та чоловік закляк і нічого не помічав — загубився десь поміж споминів про тисячі зламаних ший, про тисячі пар ніг, що танцювали під дудку ката. Поки вона отак спостерігала з напівтемряви, пальці її стиснулися добіла на руків’ї кинджала. Їй несила було дихати. Їй несила було говорити. Вона не знала, чи хоче, щоб це почалося, а чи скінчилося.
Він із зітханням вихилив чашу та спітнілими й тремтливими руками намацав запонки на пишних рукавах. Стягнув із себе сорочку, прошкандибав мостинами й опустився на ліжко. Цієї миті були тільки вона та він. І вона вже не ладна була відрізнити своє дихання від його.
Очікування те було вже нестерпним, вона сочилася потом, поки тремтіла пітьма. Дівчина згадала, ким вона була, що цей чоловік у неї забрав, що випливе назовні, якщо вона зазнає невдачі. Вона загартувала себе, наче крицю, відкинула плащ із тіней та ступила до нього.
Він різко видихнув, здригнувшись, як новонароджене лоша, поки вона наближалася в червоних променях сонця — її власну усмішку заступила посмішка арлекіна.
Вона ще ніколи не бачила, щоб хтось так боявся.
Жодного разу за всі свої шістнадцять літ.
— Ну бля-я-я… — видихнув він.
Він здійнявся над нею, бриджі його заплуталися навколо кісточок. Вуста його торкнулися шиї дівчини, і саме серце її пульсувало отам, у горлі. Вічність минала поміж жаданням й острахом, поміж любов’ю та ненавистю, і зрештою вона відчула, як він — гарячий та навдивовижу твердий — проштовхувався крізь ніжну плоть її міжніжжя. Вона втягнула повітря, либонь, щоб заговорити (та що б вона могла промовити?), а тоді прийшов біль, біль, о Доньки Божі, як боліло. Він був усередині неї — та штука була всередині неї — такий твердий, такий справжній, і вона не змогла стримати крик і закусила губу, щоб його приглушити.
Недбало й необачно він тиснув на неї всією вагою, штовхаючись уперед знову й знову. Це й близько не нагадувало ті солодкі мрії, що вона собі уявляла. Ноги її незграбно розкинулися, шлунок скрутило, вона знову й знову билася об матрац і жадала, щоб він зупинився. Щоб зачекав.
Отак вона й має почуватися?
Отак це й має бути?
Якщо плани підуть шкереберть, це стане її останньою безніччю на цьому світі. Вона знала, що перший раз зазвичай найгірший. Вона гадала, що готова: доста м’яка, доста волога, доста охоча. Що в неї все відбудеться не так, як про те розповідали інші дівчата з вулиці, хихочучи та обмінюючись багатозначними поглядами.
— Заплющ очі, — радили вони. — Те все швидко скінчиться.
Та він був такий важкий, і вона так старалася не заплакати, і їй так хотілося, щоб усе відбувалось якось інакше. Вона про це мріяла, сподівалася, що це буде щось особливе. Але тепер, цієї миті, вона думала про те, яке ж воно все недоладне й кострубате. Жодної тобі магії, феєрверків чи щедрого блаженства. Тільки тиск проти грудей, біль, із яким він заштовхував себе в неї до самої межі, заплющені очі, поки вона чекала, хапаючи повітря, здригаючись, коли ж він скінчить.
Він охопив її лице долонями, торкнувся вустами її губ. І цієї миті щось таки зажевріло, ота насолода, що викликала приємне поколювання — попри всю незграбність, бездиханність та болючість всього процесу. Вона поцілувала його у відповідь, і ось — той жар, що розгорівся всередині, сповнюючи її по вінця, поки кожен м’яз у її тілі напнувся, як пружина. А він занурив обличчя в її волосся й здригнувся від цієї малої смерті, а після цього впав на неї — ослаблий, спітнілий, наче позбавлений кісток.
І лежачи отак, вона глибоко вдихнула. Злизала його піт зі своїх вуст. Зітхнула.
Він відкотився убік, упав на простирадла. Вона торкнулася свого міжніжжя — там було мокро й боліло. Пальці й стегна замастилися. Так само як і чисті білі простирадла, у яких відгорнувся кутик, наче припрошуючи лягти.
Кров.
— Чому ти не сказала, що це був твій перший раз? — спитав він.
Вона не відповіла. Пильно роздивлялася червоне сяйво на пучках.
— Мені шкода, — шепнув він.
Тоді вона кинула на нього погляд.
І так само швидко його відвела.
— Нема тут про що шкодувати.
Вона здійнялася над ним, утримуючи чоловіка колінами. Його долоня торкнулася її зап’ястка, її стилет — його горла. Вічність минала поміж боротьбою і шипінням, поміж спробами вкусити і благаннями, та зрештою кинджал її занурився туди, куди прагнув, — гострий і навдивовижу твердий, пройшов крізь горло та шкрябнув по хребту. Він із булькотом втягнув повітря, либонь, щоб заговорити (та що б він міг промовити?), і вона бачила це в його погляді — біль, біль, о Доньки Божі, як же йому боліло. Та штука була всередині нього — вона була всередині нього, із силою прохромлюючи горло; він намагався скрикнути, а вона затискала йому рот долонею, щоб той крик приглушити.
Він відчайдушно бився в паніці, дряпав її маску, поки вона повертала клинок. Це й близько не нагадувало ті жаскі картини, що вона собі уявляла. Ноги його незграбно розкинулися, кров струменіла з горла, він знову й знову бився об матрац і жадав, щоб вона зупинилася. Щоб зачекала.
Отак цієї миті й треба почуватися?
Отак це й має бути?
Якщо плани підуть шкереберть, це стане її останньою безніччю на цьому світі. Вона знала, що перший раз зазвичай найгірший. Вона гадала, що не готова: не доста сильна, не доста спокійна, що напучування Старого Меркуріо їй не допоможуть.
— Не забувай дихати, — радив він. — Те все швидко скінчиться.
Він люто сіпався, вона його міцно тримала і чудувалася, чи отак це все завжди й відбувається. Вона уявляла, що в цій миті є щось дуже зле. Десятина, яку треба заплатити, а не момент, яким будеш насолоджуватися. Але тепер, цієї миті, вона думала про те, якою красою та балетною грацією повниться це дійство. Хребет, що вигинався під її вагою. Страх у його очах, коли він зірвав з неї маску. Блиск клинка, який вона заштовхнула в нього до самої межі, долоня, якою вона прикрила йому рот, киваючи та шикаючи по-материнському, чекаючи, коли ж його життя скінчиться.
Скривленими пальцями він ухопив її лице, бридкий сморід його дихання та лайна сповнив кімнату. І цієї миті щось таки зажевріло, отой жах, що породжує милосердя, попри те що він заслуговував на таку кончину і ще сотню схожих. Вона витягнула кинджал та занурила його чоловікові в груди, і ось — той жар, що розгорівся під її руками, сповнюючи все навколо по вінця, поки кожен м’яз у його тілі напнувся, як пружина. А він стиснув її пальці та зробив останній видих перед смертю, а після цього осів під нею — ослаблий, спітнілий, наче позбавлений кісток.
Сидячи отак на ньому, вона глибоко вдихнула. Відчула смак солі та червені. Зітхнула.
Вона відкотилась убік, упала на простирадла. Торкнулася свого обличчя, відчула вологе тепло. Руки й губи замастилися.
Кров.
— Почуй мене, Ніє, — шепнула вона. — Почуй мене, Матінко. Ся плоть — учта твоя. Ся кров — вино твоє. Се життя та кінець його — мій тобі дарунок. Прийми його.
Кіт, що був тінню, спостерігав за цим зі свого місця в узголів’ї. Дивився за нею так, як тільки безоким підвладно. І не казав ні слова.
Бо не було в тому потреби.
Притлумлене сонячне світло торкнулося її шкіри. Чорне, як вороняче крило, волосся, все ще вологе від поту, падало на очі. Вона натягнула шкіряні бриджі, смикнула цементно-сіру сорочку через голову, взула чоботи з вовчої шкури. Зболена. Заплямована. Але чомусь таки зраділа. Майже задоволена.
— За кімнату до кінця безночі заплачено, — промовила вона. — Якщо тобі потрібно.
Жиголо спостерігав за нею з іншого краю ліжка, сперши голову на лікоть.
— А моя платня?
Вона вказала на гаманець, що лежав поруч із дзеркалом.
— А ти молодша, ніж у мене зазвичай бува, — сказав він. — Мені нечасто перші рази перепадають.
Вона глянула на себе в дзеркало: бліда шкіра, темні очі. Здавалася молодшою за свої літа. І хоча докази протилежного якраз підсихали на її шкірі, на якусь мить їй було складно уявити себе кимось, окрім невинного дівчиська. Хтось слабкий та тремтливий, хтось, кого й шістнадцять років у цьому місті загартувати не змогли.
Вона заправила сорочку в бриджі. Перевірила, чи лежить у кишені плаща маска арлекіна. Перевірила стилет на паску. Осяйний та гострий.
Кат скоро піде з таверни.
— Мушу йти, — мовила вона.
— Чи можу я дещо спитати, моя доно?
— Питай.
— Чому я? Чому зараз?
— А чом би й ні?
— Це не відповідь.
— Гадаєш, мені треба було себе берегти? Наче я подарунок для когось? А тепер той дар навіки зіпсований?
Хлопець промовчав, дивлячись на неї отими очима, завглибшки з фатоми. Гарний, наче картинка. Дівчина витягнула сигарилу зі срібного портсигара. Підпалила її від однієї зі свічок. Глибоко вдихнула.
— Мені просто кортіло дізнатися, як це, — сказала вона нарешті. — На той випадок, якщо загину.
Вона знизала плечима й видихнула сіру хмарку.
— Тепер уже знаю.
І ступила в тіні.
Притлумлене сонячне світло торкнулося шкіри. Цементно-сірий плащ спадав з її плечей та у тьмяному світлі перетворював дівчину на тінь. Вона стояла під мармуровою аркою на площі Короля-Жебрака, а третє сонце байдужо світило в небі. Спогади про катову смерть підсихали разом із плямами крові на її руках. Спогади про жиголові вуста підсихали разом із плямами на її бриджах. Зболена. Заплямована. Але чомусь таки зраділа. Майже задоволена.
