моїм сестрам
світлу, пітьмі та всій красі між ними
Без світла темряви нема,
За днем завжди приходить тьма,
Між чорним й білим недарма
Існує сірий.
Старовинне ісіїрське прислів’я
CAVEAT EMPTOR[1]
Людям, що помирають, властиво паскудитись.
М’язи в них розпружуються, душі випурхують з тіла, і все інше… теж просто вислизає. Драматурги нечасто про це згадують, хай там як їхні глядачі смертю захоплюються. Коли наш герой спускає дух в обіймах героїні, вони не стануть привертати увагу до плями, що розповзається в нього по стегнах, чи до того, як у неї від міцного штину сльози на очі набігають, щойно вона нахилиться для прощального цілунку.
Це попередження: друзі мої люб’язні, оповідач ваш отак чинити не стане. І якщо прикра дійсність кровопролиття перетворює нутрощі ваші на воду, послухайте поради: сторінки, що ви тримаєте в руках, оповідають про дівчину, для якої смертовбивство — це наче музика для віртуозів. І зі щасливими фіналами чинила вона те саме, що й ножівка зі шкірою.
Нині вона й сама серед мертвих — слова ці змушують широко посміхатися і нечестивців, і праведників. Республіка полягла прахом за її спиною. Місто кісток і мостів волею її опинилося на дні моря. Та все ж я певен: якби вона дізналася, що я довірив ці слова паперу, то знайшла б спосіб мене вбити. Розчахнути тіло моє й лишити на поталу спраглій Пітьмі. Та я гадаю, що хтось мусить принаймні спробувати відокремити всю ту олжу, що про неї оповідали. Що через неї оповідали. Що повідала вона сама.
Хтось такий, хто знав її справжньою.
Люди кликали цю дівчину Блідою Донькою. Або ж Царетворицею. Або ж Вороною. Та переважно її не кликали ніяк. Убивця убивць, чий рахунок кончин направду відають лише богиня та я сам. Славнозвісною вона врешті-решт була чи сумнозвісною? А всі ці смерті? Зізнаюся, я ніколи не бачив різниці між цими ґатунками слави. Та зрештою, я ніколи не дивився на речі отак, як дивитесь ви.
Бо ж ніколи насправді не жив в одному світі з вами.
Та й вона в ньому не жила.
Гадаю, саме тому я її любив.
ДЖЕЙ КРІСТОФФ
Безніч
КНИГА ПЕРША
І КРОВ ПОВСЮДИ
ДЕБЮТИ
Хлопець той був красенем.
Шкіра гладенька, мов карамель, усмішка солодка, мов медвяний нектар. Принадно неслухняні чорні кучері. Сильні руки, міцні м’язи, а очі, о Доньки Божі, що за очі. П’ять тисяч фатомів завглибшки — вони припрошують до сміху, навіть коли в них тонеш.
Губи його, теплі й м’які, торкнулись її вуст. Постаті їхні сплелися в одне на Мосту Зітхань під пурпуровим рум’янцем, що вкривав небосхил. Руки його блукали її спиною, розпалюючи шкіру. Легке, як пір’ячко, торкання язиків змушувало її тремтіти, серце пускалось навскач, а все єство щеміло від бажання.
Вони повільно роз’єдналися, наче танцюристи перед тим, як музика спиниться, та кожна жилка в їхніх тілах продовжувала бриніти. Вона розплющила очі й побачила, що він роздивляється її крізь димчасте світло. У них під ногами буркотів канал, води його ліниво цебеніли до океану. Усе було, як їй бажалося. Усе було, як має бути. Лишалося тільки молитись, аби не втонути.
Її остання безніч у цьому місті. Якась її частинка не хотіла прощатися. Та перед тим, як піти, вона прагнула дізнатися. Бодай це вона собі завинила.
— Ти певна? — спитав він.
А вона подивилася йому у вічі.
І взяла його за руку.
— Певна, — шепнула вона.
Чоловік той був почварою.
Шорстка й плямиста шкіра, невиразне підборіддя, що загубилося в щетинистих складках жиру. Рот від слини блищить, щоки й ніс по-пияцькому розчервонілися, помережені судинами, а очі, о Доньки Божі, що за очі. Блакитні, як випалене сонцями небо. Вони мерехтіли, наче зірки посеред непорушної істиннотьми.
Губи його торкалися кухля, він лигав краплі музики та сміху, що хвилями здіймалися навколо нього. Ще трохи похилитався посеред таверни, а потім кинув монету на шинквас із твердого дерева та пошкандибав на сонячне світло. Каламутні від випитого очі обмацували бруківку поперед себе. Вулиці повнились юрмами, і чоловік проштовхувався крізь тісняву, маючи на думці тільки повернення додому та позбавлений видінь сон. Угору він не дивився. І не помітив постать у тиньково-білому й вапняно-сірому вбранні, що згорбилася над гаргуйлем на даху навпроти.
Дівчина дивилася, як чоловік шкутильгав через Міст Братів. Вона приспустила маску арлекіна, поки курила сигарилу, повітрям стелився пряно-гвоздичний дим. Від погляду на його гнилу посмішку та вузлуваті руки вона тремтіла, серце пускалося навскач, а все єство щеміло від бажання.
Її остання безніч у цьому місті. Якась її частинка не хотіла прощатися. Та перед тим, як піти, вона прагнула, щоб він дізнався. Бодай це вона йому завинила.
Поряд із нею на дах опустилася тінь, що набула котячої подоби. Тінь була пласка, як аркуш паперу, та напівпрозора, і чорна, як та смерть. Хвіст істоти майже по-власницькому огорнувся навколо щиколотки дівчини. Прохолодні води точилися з вен міста до океану. Усе було, як їй бажалося. Усе було, як має бути. Лишалося тільки молитись, аби не втонути.
— …ти певна?.. — спитав кіт, що був тінню.
Дівчина дивилася, як здобич її ковзнула до ліжка.
І повільно кивнула.
— Певна, — шепнула вона.
Кімната ця була маленька й погано вмебльована — більшого вона собі дозволити не могла. Та вона розставила трояндові свічки, лишила букет водяних лілій на чистих білих простирадлах, у яких відгорнувся кутик, наче припрошуючи лягти, і хлопець осміхнувся, дивлячись на всю цю цукеркову привабу.
Вона підійшла до вікна й позирнула на величне давнє місто Богоділ. На білий мармур, на вохряну цеглу, на граційні шпилі, що цілують випалені сонцями небеса. На півночі в полум’яне небо на сотні футів здіймалися Ребра. Вирізані в древній кості домівки глипали малесенькими віконцями. Від порожнистого Хребта розбігалися канали, їхні візерунки перетинали шкіру міста, неначе тенета божевільних павуків. Залюднені тротуари вкрили довгі тіні. Світло другого сонця зблякло, а перше вже давно зайшло, залишивши тільки понуре третє світило захищати світ червоним сяйвом від загрозливої безночі.
О, якби ж то тільки настала істиннотьма.
Якби це сталося, він її не бачив би.
Вона не мала певності, чи хоче, щоб він дивився на неї такої миті.
Хлопець, оповитий запахами тютюну й приємно-свіжого поту, обійняв її з-за спини. Руки його ковзнули її талією, пальці пронизували шкіру стегон кригою та полум’ям. Вона дихала все важче, вглибині її тіла здіймався древній дзвін. Вії трепетали, торкаючись її щік, наче крильця метелика, поки руки його окреслили округлі лінії її пупка, протанцювали ребрами й накрили груди. Коли він зітхнув у її волосся, у неї на шкірі повиступали сироти. Вона вигнула спину, міцно притискаючись до тверді його міжніжжя, одна рука заплуталась у його неслухняних локонах. Їй несила було дихати. Їй несила було говорити. Вона не знала, чи хоче, щоб це почалося, а чи скінчилося.
Дівчина розвернулася, їхні губи із зітханням зустрілися знов, а вона спітнілими й тремтливими руками намацала запонки на його пишних рукавах. Зірвала їх із сорочки, сильніше притиснулася вустами до його вуст й опустилась на ліжко. Цієї миті були тільки вона та він. Шкіра до шкіри. І вона вже не ладна була відрізнити свої стогони від його.
Той біль уже був нестерпним, вона сочилася ним, коли трепетними руками вивчала гладкі, як віск, вигини його грудей, твердий клинець плоті, що вказував на бриджі. Її пальці ковзнули всередину й торкнулися пульсуючого жару, твердого, як залізо. Так лячно. Так запаморочливо. Він застогнав уривчасто, як новонароджене лоша, коли вона почала пестити його, зітхаючи йому в уста.
Вона ще ніколи так не боялася.
Жодного разу за всі свої шістнадцять літ.
— Бля, ну-у-у… — видихнула вона.
Кімната ця була пишно обставлена — отак, як тільки багатії собі можуть дозволити. Та на бюрку стояли порожні пляшки, на столику побіля ліжка — зів’ялі квіти, від яких віяло затхлістю злигоднів. Дівчина знайшла розраду в тому, що чоловік, якого вона так ненавиділа, був такий багатий і такий безпросвітно самотній. Крізь вікно вона спостерігала за тим, як він виплутався із сюртука та прилаштував пошарпаного трикутного капелюха на спорожнілу карафу. Вона намагалася переконати себе, що подужає. Що вона тверда та гостра, як криця.
Влаштувавшись на даху навпроти, дівчина глянула вниз — на місто Богоділ: на заплямовану кров’ю бруківку, на приховані тунелі, на величаві собори з осяйної кості. Ребра прохромлювали небеса в неї над головою, від зігнутого Хребта розбігались переплетені канали. Залюднені тротуари вкрили довгі тіні. Світло другого сонця зблякло, а перше вже давно зайшло, залишивши тільки понуре третє світило захищати світ червоним сяйвом від загрозливої безночі.
О, якби ж то тільки настала істиннотьма.
Якби це сталося, він її не бачив би.
Вона не мала певності, чи хоче, щоб він дивився на неї такої миті.
Вона вправними пальцями потягнула до себе тіні. Плела й скручувала пасма чорного серпанку, допоки вони не вкрили її плечі, наче плащ. Тепер вона стала майже непомітною для всього світу, майже прозорою, як розпливчаста пляма на портреті міста. Дівчина перестрибнула порожнечу та підтягнулася на виступі підвіконня. Тихо прочинила вікно й ковзнула крізь нього до кімнати так само нечутно, як кіт із тіней, що слідував за нею. Вона плавно відчепила від паска стилет, дихаючи все важче, вглибині її тіла здіймався древній дзвін. Невидима, вона зіщулилася в кутку кімнати, вії трепетали, торкаючись її щік, наче крильця метелика, поки вона спостерігала, як чоловік неслухняними руками наповнював чашу.
