Джей Кристофф – Безніч (страница 10)

Дівчина всілася в себе в кімнаті поміркувати, чи треба до нього підійти, а чи вшитися з Останньої Надії під кінець обороту, як вона й планувала[26]. Було очевидно, що хлопець шукав те саме, що й вона, і з великою імовірністю був холоднокровним психопатом. Дівчина сумнівалася в тому, що багато неофітів шукали Багряну Церкву з отаких альтруїстичних міркувань, якими вона сама керувалася.

Коли міські дзвони вдарили на безніч, вона почула, як хлопець м’яко, немов оксамит, попрямував до сходів. Дівчина відчула, як її тінь заворушилася й потягнулася, чіпляючись ілюзорними пазурами за мостини.

— …якщо до ранку не вернусь, розкажеш матусі, що я її любив…

Дівчина форкнула, а не-кіт ковзнув під двері. Мія чекала годину за годиною, більш схильна читати у світлі свічок, аніж прочинити віконниці й впустити сонце. Якщо вона полишає місто цього обороту, то зробити це треба, коли дванадцяті дзвони вдарять: тоді на вартовій вежі відбувається зміна караулу. Якраз простіше коня вкрасти. Усвідомлення того, що вона могла б просто купити якусь шкапу, підняло руку в кінці класу, але на нього шикнула думка про те, що не варто їй до пустки рушати на чомусь іншому, окрім найкращого коня, якого тільки можна знайти в цьому містечку[27].

Мія відчула ворухливий озноб, усвідомлення втрати, і кіт, що був тінню, застрибнув на ліжко поруч із нею. Змигнув уявними очима. Спробував замуркотіти — не вийшло.

— Ну?

— …він скромно пообідав, а за їдою спостерігав за тими, хто його ображав, і рушив за ними, коли ті пішли…

— Повбивав?

— …насцяв до їхніх діжок з водою…

— Ну, не дуже кровожерливо. А потім?

— …видряпався на дах стайні. і відтоді невпинно спостерігає за твоїм вікном…

Кивок.

— Гадаю, він помітив мене, щойно ввійшов.

— …розумаха…

— Ходімо подивимось наскільки.

Мія зібрала речі, книжки поклала в невеличкий наолієний ранець. Вона сподівалася, що зможе прослизнути непоміченою, але тепер, коли цей двеймерець за нею стежить, питання, чи треба з ним мати справу, більше не стояло. Тепер воно полягало в тому, як із ним учинити.

Вона вислизнула з кімнати й пройшлася по рипливих мостинах, не зчинивши жодного звуку. Ковзнула до дверей порожньої протилежної кімнати, витягнула з маленького гаманця дві відмички і взялася до роботи, поки за кілька хвилин не почула тихеньке «клац». Вислизнула крізь вікно, пурхнула через дах, відчуваючи, як сонячне світло жарить із продутого вітрами неба, як адреналін пульсує в пучках пальців. Приємно було знову рухатися. Знову піддаватись випробуванням.

Вона швиденько перебігла провулок між «Імперіалом» та пекарнею, що стояла поруч, — чоботи її звуків лишали не більше за вітер. Не-кіт скрадався попереду, уважно зиркаючи не-очима.

Так само як перед вікном Августа, Мія зачерпнула й схопила навколишні тіні. Пасмо за пасмом, вправними пальцями вона огортала тіні навколо себе й ладнала, наче кравчиня, собі плащ — плащ, який змушував губитися недосвідчені погляди.

Плащ із тіней.

Люб’язне панство, звіть це як собі хочете. Тавматургія. Аркімія. Чародійство. Чаклунство. Як і будь-яка сила, воно вимагало своєї десятини. Коли Мія загорнулася в тіні, світло перед її очима трохи поблякло. Як і завше, сама вона гірше бачила крізь завісу тіней, як і її було складніше крізь ту завісу побачити. Навколишній світ розплився, потьмянів, почорнів — вона мусила йти повільніше, щоб не перечепитися чи спіткнутися. Та вона крок за кроком скрадалася, загорнута у свої тіні, крізь прискіпливе сяйво безночі — акварельний ескіз на полотні світу.

Піднялася бічною стіною стаєнь, навпомацки чіпляючись за ринву. Видерлася на дах, примружилась крізь власний серпанок, помітила двеймерця в затінку димаря — хлопець слідкував за вікном її спальні. Мія обережно ступала черепицею, уявляючи, що вона знову на складі Старого Меркуріо: підлогу встеляє опале листя, триоборотна спрага пече горло, а навколо карафи з кришталево чистою водою сплять чотири сторожові пси.

Гаслом старого було «мотивуй» — то вже запевне.

Усе ближче. Вона вагалася: говорити чи діяти, починати чи завершувати. Лишалося близько двадцяти кроків, і вона побачила, як хлопець напружився, повернув голову. Вона пірнула, щоб ухилитися від жмені ножів, які стрімко злетіли в повітря, — він метнув одразу три, один за одним, і ті ножі сяяли у світлі триклятого сонця. Якби ж стояла істиннотьма, вона його дістала б. Якби стояла істиннотьма…

Не дивись.

Дівчина підскочила на рівні ноги, витягнула стилет, а тінь її ринула черепицею вперед. Двеймерець оголив ятаган, а в іншій руці вже були напоготові ще двійко метальних ножів. Темні косиці просоленого волосся гойдалися, затуляючи очі. Найогидніші лицеві татуювання, які Мії тільки траплялися, мали такий вигляд, наче їх видряпав сліпець, та ще й посеред нападу судом. Але обличчя під тими татуюваннями…

Двоє людей стояли, дивлячись одне на одного, нерухомо, як статуї, секунди здавалися годинами, поки над їхніми головами завивав штормовий вітер.

— Гарні вуха маєте, пане, — нарешті промовила вона.

— Ноги в тебе кращі, Бліда Донько. Я нічого не почув.

— Тоді як?

Хлопець усміхнувся, і на щоках у нього з’явилися ямочки.

— Від тебе сигарильним димом пахне. Гадаю, то гвоздика.

— Не може бути. Я ж проти вітру стояла.

Хлопець зиркнув на тіні, що зміями звивалися біля його ніг.

— Неможливим у цих краях хіба що дощ здається.

Дівчина витріщилася на співрозмовника. Міцний та кмітливий, верткий та спритний. Рапіра поміж палашами. Серед усіх, кого вона знала, Меркуріо найкраще розбирався в людях, і він навчив її оцінювати інших за один погляд. Що за один цей хлопець, що за причина змусила його шукати Багряну Церкву, психопатом він не був. Не з тих, хто вбиває заради вбивства.

Цікаво.

— Ви Багряну Церкву шукаєте, — сказала вона.

— Той товстун не взяв моєї десятини.

— І моєї не взяв. Гадаю, нас так перевіряють.

— І я такої ж думки.

— Та цілком можливо, що їх тут більше нема. Я збиралася поїхати й подивитися в пустці.

— Якщо ти шукаєш смерті, є й простіші способи її знайти, — хлопець махнув за стіни, що оточували Останню Надію. — І з чого ти збиралася почати?

— Планувала, що мене ніс поведе, — усміхнулася Мія. — Та щось мені каже, що краще слідувати за вашим.

Хлопець подивився на неї — довго й уважно. Горіхові очі вивчили її тіло — холодно, прижмурено. Клинок у її руці. Тіні під його ногами. Шерехливу пустку за спиною.

— Мене Трік звуть, — промовив він і сховав ятаган у піхви на спині.

— Трік? Ви впевнені?

— Чи певен, як мене звуть? Авжеж.

— Пане, я не хотіла висловити неповагу, — сказала Мія. — Та якщо ми подорожуватимемо Шерехпусткою разом, нам бодай треба бути доста відвертими, аби послуговуватися справжніми іменами. І ваше ім’я не може бути Трік.

— Дівчинко, ти мене брехуном назвала?

— Я вас, пане, ніяк не називала. І я була би вдячна, якби ви більше ніколи не зверталися до мене «дівчинка», так, наче це слово означає щось таке, що до підошви вашого чобота пристало.

— Дивна в тебе манера друзів заводити, Бліда Донько.

Мія зітхнула. Схопила свій норов за вухо й відтягнула назад.

— Я читала, що двеймерці дотримуються звичаю давати ритуальні імена. Ваші імена відповідають певним схемам. Спочатку іменник, потім дієслово. Двеймерці отримують імена на взір «Хребтолам». «Вовкожер». «Свиномац».

— Свиномац?

Мія змигнула.

— Свиномац був одним із найсумнозвісніших піратів у двеймерській історії. Ви ж напевно про нього чули?

— Та я ніколи історією не цікавився. То як він заробив ту сумну славу?

— Мацав свиней[28]. Тероризував фермерів від Буреварти і аж до Світаньспису. Під кінець за його голову призначили винагороду три сотні залізняків. Жодної рохи не оминав.

— І що з ним сталося?

— Люмінатії. Їхні мечі зробили з його обличчям те саме, що він зі свинями робив.

— А.

— Отже, це неможливо, щоб вас Тріком звали.

Хлопець зміряв її поглядом, обличчя його було непроникне. Та коли він заговорив, у його голосі було чутно залізо. Образа. Дбайливо викохана лють завдовжки все життя.

— Мене звуть, — мовив він, — Тріком.