Джей Кристофф – Безніч (страница 11)

Дівчина подивилася на нього, примруживши темні очі. А він головоломка. І з усією певністю можна сказати, що наша дівчинка завжди мала слабкість до головоломок.

— Мія, — сказала вона врешті-решт.

Хлопець повільно й упевнено пройшовся черепицею, не звертаючи уваги на чорні тіні під ногами. Простягнув руку. Мозолисті пальці, одне срібне кільце — видовжені тіла трьох морських зміїв, переплетені між собою — на вказівному пальці. Мія придивилася до хлопця, до шрамів та бридких татуювань, до оливкової шкіри, тонкої постави та широких плечей. Вона облизнула губи й відчула смак поту.

Під її ногами брижилися тіні.

— Приємно познайомитися, доно Міє, — промовив він.

— Мені також, доне Тріку.

І вона з усмішкою потисла хлопцеві руку.

КОМПЛІМЕНТИ

Дівчинка мчала вузькими вуличками, перебігла мостом, пірнула під сходи, а руки в неї бралися червоною кіркою. Щось слідувало за нею, каламутячи темряву під її ногами, поки ті із силою дріботіли потрісканою бруківкою. Вона жодного уявлення не мала, що то могло бути чи чого воно хотіло, — тільки знала, що воно їй допомогло, а без цієї помочі дівчинка була б зараз мертвою, геть як її батько.

очі розплющились

ноги захвицяли

гхи-гхи-гхи

Мія змахнула сльози, стиснула кулаки й побігла. Позаду вона чула душителя цуценят та його товариша — вони гукали та лаялись. Та вона була меткою і спритною, а ще — до розпачу наляканою, і страх обдарував її крилами. Вона бігла заплутаними завулками, перебігала інші замуляні канали, поки нарешті не сповзла по стіночці в якомусь провулку, тримаючись за бік.

У безпеці. Поки що.

Вона сіла на землю, підібгавши ноги, та спробувала придушити сльози, як матінка вчила. Та вони були дужчими, вони пхалися назовні, поки їй уже несила було їх стримати. З гикавкою, з дрижаками, дівчинка затулила замурзане шмарклями лице червоними-червоними руками.

Її батька вішають як зрадника перед очима самого гранд-кардинала. Її мати в ланцюгах. Майно фамілії Корвере передають тому жахливому юстицію Рему, який зламав Капітанові Калюжнику шию. А Юлій Скаева, консул Ітрейського Сенату, наказує втопити її в каналі, наче нікому непотрібне кошеня.

За один оборот зник весь її світ.

— Доньки Божі, заступіться… — видихнула вона.

Мія побачила, як тінь під її ногами ворухнулася. Збрижилась, немов то була вода, а вона — камінчиком, що у воду кинули. Вона чомусь не боялася, увесь страх витік з неї, неначе крізь тріщинки в підошвах. Дівчинка не відчувала загрози, не здригалась від того дитячого страху перед чимось невимовним, що зачаїлось під ліжком. Та вона знову відчула ту присутність, — точніше, відсутність будь-якої присутності, — що скрутилася в тіні, що розстелилась перед нею на каменях.

— І ще раз здрастуй, — шепнула дівчинка.

Вона відчувала те, що було нічим. У голові. У грудях. Вона знала: це щось усміхається до неї — отак по-дружньому, ця усмішка мала б світитися в очах, якби це щось ті очі мало. Мія залізла в рукав і знайшла там скривавлений стилет, який принесло щось.

Подарунок, що врятував її життя.

— Що ти таке? — прошепотіла вона до чорняви під ногами.

Відповіді не було.

— У тебе є ім’я?

Воно затремтіло.

Чекаючи.

Чекаю

чи.

— Ти дуже гарне, — оголосила дівчинка. — То й ім’я в тебе мусить бути гарним.

Знову усмішка. Чорна й нетерпляча.

Мія усміхнулась у відповідь.

І вирішила.

— Пан Добрик, — промовила вона.

Якщо вірити табличці над стійлом, жеребця звали «Лицарський Дух», та Мія з ним запізналася під простим іменем «Паскуда».

Сказати, що вона не любила коней, було все одно що сказати, що євнухи не любили ножів. Вона зростала в Богодолі, тож не мала великої потреби в тих тваринах, і, правду кажучи, верхова їзда — це доволі неприємний спосіб подорожувати, що б там ваші поети не казали. Запах міцно б’є у вже зламаний ніс, ніжні місця мандрівника частіше розплачуються за поїздку мозолями, ніж синцями, та й подорожувати верхи не набагато швидше виходить, аніж пішки. І всі ці негаразди навіть подвоюються, якщо коня розпирає від почуття власної значущості. На жаль, нещасний Лицарський Дух саме цим і вирізнявся.

Жеребець належав центуріону цього гарнізону, хребцеродженному люмінатію на ймення Вінченцо Ґарібальді. Він був чистої крові, чорний, наче легені сажотруса[29]. Лицарського Духа гляділи (і годували) краще за більшість підлеглих Ґарібальді, і терпіти кінь погоджувався тільки руку свого господаря. Тож, коли під бій дзвонів у стійлі огира опинилася дивна дівчина, він роздратовано заіржав і спробував оросити вмістом сечового міхура якомога більшу площу навколо.

Оскільки Мія багато років прожила поруч із Ружевою Річкою, штин кінської сечі її не дуже лякав. Щоб заглушити іржання, вона хутенько запхала коневі вудила до рота. Хай як вона ненавиділа цих тварин, а все ж на «прохання» Меркуріо провела була три тижні на конячій фермі на континенті і взнала доста, щоб вузду до конячої дупи не мостити[30]. Та тим не менш, коли Мія взялася була за попону, Лицарський Дух почав битися об перебірку, і тільки стрімкий стрибок до виходу зі стійла порятував дівчину від того, щоб стати суттєво пласкішою.

— Та ж Треленині цицьки гойдливі, зроби, щоб від нього шуму не було! — засичав Трік від дверей до стайні.

— Ти оце щойно й справді побожився «цицьками» богині?

— Забудь, просто стули йому пельку!

— Я ж тобі казала, коні мене не люблять! І блюзнірські згадки про принади Повелительки океанів нам нічим не допоможуть. Власне, ти через це колись і втопитися можеш, збоченцю.

— Навіть не сумніваюся в тому, що на мене чекають довгі роки в якомусь смердючому нужникові, що в цій дірі править за в’язницю, то ще матиму час покаятись у гріхах.

— Диви, гівенце не розгуби, — прошепотіла Мія. — Нужник якийсь час буде зайнятий.

Трік зачудувався, що це дівчина має на увазі. Та коли вона прослизнула до стійла Лицарського Духу, щоб ще раз спробувати його осідлати, юнак почув, як у гарнізоні волають, молять Всевидючого та так барвисто лихословлять, що ті слова могли здійнятися в небо й утворити веселку. Вітерець приніс такий міцний сморід, що від нього очі сльозилися. І поки Мія пошепки поливала голову Лицарського Духа прокльонами, хлопець вирішив подивитися, що то за метушня.

Пан Добрик сидів на даху стайні й щосили намагався наслідувати природну цікавість, притаманну справжнім котам. Він спостерігав, як хлопець прокрався до вежі, видерся на стіну. Трік зазирнув до кімнати крізь биту вітрами навпіл з піском шибку, й обличчя його під тими недолугими татуюваннями позеленіло. Хлопчина тихенько зістрибнув на землю та крадькома рушив до стайні — якраз вчасно, аби побачити, що Мія переконала Лицарського Духа перетерпіти сідло на спині за допомогою кількох поцуплених грудочок цукру.

Хлопець поміг Мії вивести форкливого коня крізь двері стайні. Дівчина була низенькою, а чистокровний жеребець мав двадцять долонь зросту, тож щоб опинитися в сідлі, їй довелося застрибувати з розбігу. Коли вона нарешті опинилася на коні, то помітила Трікове бліде до прозелені обличчя.

— Щось не те? — спитала вона.

— Що, прірви заради, у тій вежі відбувається? — шепнув Трік.

— Халепа, — відповіла Мія.

— Що?

— Три сухі пуп’янки ліїсянської малини, третина чашки мелясового екстракту та дрібка сушеного хмизокореня, — Мія знизала плечима. — Халепа. Але ти міг чути про це зілля як про «Водопровідникову згубу».

— Ти весь гарнізон отруїла? — блимнув Трік.

— Ну, як формально дивитись, отруїв їх Жирний Даньйо. Це він вечерю приніс. Я тільки приправ додала, — посміхнулася Мія. — Воно ж не смертельне. Просто трішки… від кишкових негараздів постраждають.

— Трішки? — хлопець перелякано глянув на вежу, на все те брудне й галасливе страхіття. — Слухай, не ображайся, якщо в подорожі тільки я їсти варитиму, ага?

— Та на здоров’я.

Мія зосередила увагу на пустищах, що розгляглися за стінами Останньої Надії, зняла капелюха перед сторожовою вежею та штурхнула Лицарського Духа п’ятами. На превеликий жаль, замість того щоб помчати чвалом до горизонту, дівчина раптом опинилася в повітрі. Короткий політ завершився пожмаканою купою на дорозі. Вона перекотилася в хмарі куряви, потерла куприк і злобно подивилася на коня, що цієї миті тихенько заіржав.

— Паскуда… — прошипіла вона.

Дівчина глянула на Пана Добрика, що сидів поряд з нею на дорозі.

— Щоб — жодного — бля — слова.

— …няв… — промовив той.

Двері сторожової вежі розчахнулися з гучним ляскотом. Запаскуджений центуріон Вінченцо Ґарібальді вивалився на вулицю, тримаючись однією рукою за розстебнуті бриджі.

— Конокради! — простогнав він.

Довгий меч люмінатій витягнув з піхов без особливого ентузіазму. Криця засвітилася яскравіше за сонця в небі. В один мент клинок вкрили язики полум’я, і чоловік пошкандибав уперед, а обличчя його кривилось у нападі праведного гніву.

— Іменем Світла, спиніться!