Джей Кристофф – Безніч (страница 13)

— Ти щойно здолала страхіття Шерехпустки за допомогою горщика з порошком чилі?

— Негарно вийшло, — кивнула Мія. — Хороша ж штука. А я тільки один горщик поцупила.

Пустку заполонило недовірливе мовчання, і порушував його тільки фальшивий спів знавіснілих вітрів. А тоді хлопець розреготався — біла, як кістка, усмішка, оточена ямочками, засяяла на замурзаному обличчі. Трік витер очі, змахнув сліди темної крові з клинка та пошкандибав ловити Квіточку. Мія повернулася до свого вкраденого жеребця, що виборсувався з піску, — шия та ноги в нього були вкриті кров’ю. Дівчина заговорила до нього заспокійливим голосом, — а рот у неї все ще був повен пороху, — сподіваючись, що кінь лишатиметься на місці.

— Ти там цілий, хлопчику?

Мія повільно наближалась до коня, витягнувши руку. Тварина дрижала, та кількох оборотів відпочинку в їхньому сховку вистачить, щоб кінь очуняв і, можна було сподіватись, почав ставитися до неї прихильніше — після того як вона життя йому порятувала. Мія огладила його боки впевненими рухами, потягнулася до сідельних торб по сво…

— Ой, бля!

Мія верескнула: жеребець укусив її за руку, і то доста сильно, аби лишити кривавий синець. Кінь відкинув голову назад — зі звуком, що страшенно нагадував гигикання[35]. Він струсив гривою та кульгаво учвалив у напрямку Останньої Надії, лишаючи по собі криваві сліди.

— Ану стій! — заволала Мія. — Стій, кажу!

— Ти йому дуже, дуже не подобаєшся, — промовив Трік.

— Красно дякую, доне Тріку. Коли скінчите співати свою Оду очевидності, може, зробите мені честь і поскачете за конем, що втік з усім моїм клятим майном на спині?

Трік вишкірився, застрибнув у сідло й послав Квіточку чвалом навздогін. Мія стиснула покусану руку й прислухалася до сміху кота, що не був котом, який відлунював у вітрі.

Вона плюнула в куряву, не зводячи погляду з коня-втікача.

— Паскуда… — просичала вона.

Трік повернувся за пів години, тягнучи за повід кульгавого Паскуду. Молоді люди зустрілися знов і рушили в похід до невисокого кам’янистого відрогу, який вони обрали за спостережний пункт. Вони невпинно визирали порух під поверхнею піску, Трік нюшив повітря, наче гончак, та жодне страховисько не висовувало щупальця (або ж інші відростки), аби завадити їхньому поступу.

Паскуду й Квіточку відпустили поскубти благеньку травичку, що росла навколо вершини: Квіточка радісно взявся до їжі, тоді як Паскуда обдарував Мію нищівним поглядом тварини, яка звикла кожної трапези отримувати свіжозапарений овес, і їсти відмовився. Поки Мія його прив’язувала, жеребець двічі спробував її вкусити, тому дівчина влаштувала цілу виставу: погладила Квіточку (хоча й не сказати, що той їй більше подобався) та презентувала коню каштан і кілька грудочок цукру, які знайшла в себе у в’юках. А все, що отримав у подарунок викрадений жеребець, — це найгрубіший жест із Міїного репертуару[36].

— А чому ти коня Квіточкою назвав? — спитала Мія, коли вони з Тріком наготувалися до підйому.

— А що не так із Квіточкою?

— Ну, більшість чоловіків дають своїм коням більш… мужні прізвиська, от і все.

— Легенда, Князь чи щось таке.

— Колись мені трапився кінь, якого звали Громовим Копитом, — дівчина здійняла руку. — Світлом присягаюся.

— Безглуздя яке, — форкнув хлопець. — Отак-от просто таким поділитися.

— Ти це про що?

— Диви, якщо ти називаєш свого коня Легендою, то люди з цього дізнаються, що ти себе вважаєш якимось героєм з казки. Коли даєш коню ім’я Громове Копито… Доньки, та з таким ж успіхом можна собі на шию табличку повісити: «Замість члена маю гороховий стручок».

— Вірю на слово, — посміхнулася Мія.

— Це як з тими мужиками, що називають свої мечі «Черепокрай», чи «Душопивця», чи ще щось такого штибу, — Трік зібрав просолені косиці в заплутаний пучок на маківці. — Дрочили та й по всьому.

— Якщо я дам ім’я своєму кинджалу, — замислено промовила Мія, — то зватиму його «Пухнастиком».

Трік аж рохнув від сміху:

— Пухнастиком?

— Та свята прірва, ну так, — кивнула дівчина. — Подумай про страх, який ти вселятимеш. Якщо тебе переможе супротивник, що володіє мечем, поіменованим Душопивцею… з цим ще можна жити. Та тільки уяви, як ти зганьбишся, якщо тебе переможуть з ножем, що зветься Пухнастиком.

— Та я ж до того й вів. Імена розповідають про того, хто дав ім’я, стільки ж, скільки про те, що те ім’я отримало. Може, я не хочу, аби люди знали, хто я такий. Може, мені подобається, коли мене недооцінюють.

Хлопець знизав плечима.

— А може, я просто квіточки люблю…

Піднімаючись потрісканим стрімчаком, Мія зрозуміла, що всміхається. Вони здіймалися без допомоги гаків чи мотузок — таке глупство притаманно молодим та на позір безсмертним. Їхній спостережний пункт майорів за сотню футів над ними, і коли парочка дісталася верхівки, вони вже добряче захекались. Та, як Мія й передбачала, спостереження з цієї кручі давало величезну перевагу: перед їхніми очима розпросталася вся навколишня пустка. Червоний блиск Саана не мав жалю, і Мія зачудувалася, наскільки ж жорстокою буде спека під час істинносвітла, коли всі три сонця випалюють небо добіла.

— Гарний краєвид, — кивнув Трік. — Хоч би що вислизнуло з Останньої Надії, ми його запевне помітимо.

Мія копнула камінчик з краю скелі й подивилася, як він зникає в безодні. Вона сіла на валун, чоботи прилаштувала на камінь навпроти — якби ж то дона Корвере побачила цю позу, вона не стримала б трему. Дівчина відчепила від паска тоненьку срібну коробочку з вороною та схрещеними мечами фамілії Корвере, викарбуваними на віку. Стиснула губами сигарилу й запропонувала портсигар Трікові. Хлопець усівся навпроти, узяв портсигар, скривив носа й уважно примружився до напису на звороті.

— Neh diis lus’a, lus diis’a, — пробурмотів він. — Моя ліїсянська дуже кепська. Щось там про кров?

— «Коли кров повсюди, все є кров», — Мія підпалила сигарилу від кресальця й задоволено видихнула. — Фамільна примовка.

— А оце фамілія? — Трік погладив великим пальцем герб. — А я був готовий присягнутися, що ти цю штуку вкрала.

— То тобі на гадку не спадало, що я можу бути хребцеродженною?

— Я не певен, якою саме ти мені на гадку спадала. Але хребтова шмаркачка, що приховує своє походження? Така думка не зринала.

— Вам треба над компліментами ще попрацювати, доне Тріку.

Хлопець із непроникним поглядом поторсав її тінь чоботом. Глипнув на не-кота, що скрутився в дівчини на плечі. Пан Добрик мовчки витріщився у відповідь. Коли Трік заговорив, у голосі його звучала неприхована тривога.

— Я чув про таких, як ти. Але ніколи жодного не зустрічав. І навіть не думав, що зустріну.

— Таких, як я?

— Темряників.

Мія, звузивши очі, видихнула сірий дим. Вона потягнулася до Пана Добрика, немов хотіла його погладити, і пальці її пройшли крізь нього, наче крізь дим. Правду кажучи, мало хто бачив її дар у дії та прожив доста довго, аби розповідати про те байки. Народ республіки боявся того, чого не розумів, і ненавидів те, чого боявся. А цей-от хлопець, здавалося, радше заінтригований, аніж зляканий. Вона зміряла його поглядом: це пів пінти двеймерської крові з татуюваннями острів’янина та іменем з континенту — і зрозуміла, що хлопець теж ні в тих ні в сих. І тут її стрімко осяяло, яка ж вона рада, що зустрілася з ним на цьому дивному й запилюженому шляху.

— І що ж тобі відомо про темряників, доне Тріку?

— Фольклор. Бздури всякі. Хоч би куди ви йшли, всюди крадете немовлят з колисок, псуєте незайманок, така всяка бридь, — хлопець стенув плечима. — Я чув, як подейкували, що кілька років тому темряники напали на Гранд-Базиліку. Купу люмінатіїв поклали.

— А, — Мія посміхнулася крізь дим. — Різанина на Істиннотьму?

— Та то, либонь, лайно коняче, яке вони зляпали, аби податки підняти абощо.

— Либонь, — Мія помахала своїй тіні. — І все ж не схоже, щоб тебе це змушувало нервувати.

— Я знав провидицю, яка могла довідатися майбутнє, покопирсавшись у звірячих тельбухах. Я зустрічав аркіміка, що міг зробити полум’я з пилу й убити людину, просто дихнувши на неї. Як на мене, бавитися з пітьмою — це всього-на-всього ще один штиб дрібної тавматургії, — хлопець глянув на безхмарне небо. — І щось я не бачу з того великої користі в місці, де сонця майже не сідають.

— …що яскравіше світло, то глибші тіні…

Трік глипнув на не-кота, він помітно здивувався тому, що зміг його почути. Хлопець якусь мить уважно дивився на створіння, немов те збиралось відростити ще кілька голів чи видихнути чорне полум’я. Оскільки численні голови так і не з’явилися, хлопець перевів погляд на Мію.

— А звідки в тебе дар узявся? — спитав він. — Від мами? Чи тата?

— Я не знаю, звідки він узявся. І я ніколи не зустрічала когось, як я, щоби спитати. Мій шахід казав, що це Матір мене торкнулася. Хай там що це означає. Він того явно не знав.

Хлопець знизав плечима та провів великим пальцем по гравіюванню на портсигарі.

— Якщо мене пам’ять не зраджує, кілька приходів істиннотьми тому фамілія Корвере вплуталася в якісь негаразди. Щось, що мало стосунок до повернення королів?

— Ніколи не сахайся. Ніколи не страшися, — зітхнула Мія. — І ніколи й нізащо не стирай з пам’яті.

— Ага. Тоді головоломка стає зрозумілішою. Остання дочка збезчещеної фамілії. Прямує до найкращої школи вбивць у всій республіці. Після випускного плануєш сплатити рахунки?