— Пане Добрику? — спитала вона.
— …няв… — промовив він.
Дівчинка витягнула руку, щоб погладити кота, та її долоня пройшла крізь нього, наче він був хмаринкою диму. Вдивляючись у темряву, з якої він складався, Мія відчула те саме, що й раніше: наче її страх виссали з неї, як отруту з рани, і тепер вона стала міцною та безстрашною. І тут вона зрозуміла, що нехай лишилася без брата, без матері, без батька, без фамілії, та самою-самісінькою на світі вона не була.
— Гаразд, — кивнула дівчинка.
Спочатку — їжа. Грошей у неї не було, зате був стилет та брошка, приколота до (дедалі подертішого) плаття. Клинок зі смертекості мусив би коштувати купу грошей, але Мію аж заціпило від ідеї позбутися єдиної зброї. А втім, вона знала, що люди дадуть їй гроші за прикрасу. Гроші допоможуть сплатити за їжу та кімнату, де вона могла б пересидіти й поміркувати, що далі робити. Десять літ, мати в ланцюгах, ба…
— …няв… — мовив Пан Добрик.
— Правильно, — кивнула вона. — Одна головоломка на раз.
Дівчинка не знала навіть, де вона опинилася. Усе життя вона провела в Хребті. Та в кабінеті її батька на стінах висіли мапи — разом з його мечами та тріумфальними вінками — і приблизно план столиці вона пам’ятала. Найкращий варіант — уникати кварталів хребцеродженних, сховатися якомога нижче й глибше, поки вона не переконається, що люди консула здалися й кинули її шукати.
Коли Мія підвелася, Пан Добрик перелився, як вода, до чорняви в неї під ногами, і від того її тінь стала ще темнішою. І нехай Мія знала, що мусила б, мабуть, злякатися цього видовища, натомість вона глибоко вдихнула, розчесала пальцями волосся та зробила крок із провулка — просто до вогкої купки чогось, що їй хотілося б вважати болотом[38].
Мія найнепристойнішим чином вилаялася, та, намагаючись відчистити підошви об бруківку, побачила, що тісною вуличкою ходять туди-сюди люди найрізноманітніших ґатунків. Світловолосі ваанці, блакитноокі ітрейці, високі двеймерці з татуюваннями з левіафанового чорнила на обличчях, десятки рабів з аркімічними таврами, випеченими на щоках. Та невдовзі Мія збагнула, що більшість навколишнього люду були ліїсянцями: темноволосими та оливковошкірими. На вивісках траплявся знак, який Мія впізнала завдяки урокам із братом Крассом та месам на істиннотьму, що відбувались у величних соборах: три переплетені вогненні кола. Дзеркальне відображення трьох сонць, що мандрували небом. Очі самого Аа.
Трійця[39].
Мія зрозуміла, що, мабуть, потрапила до ліїсянського кварталу — називали його, як вона чула, Маленьким Ліїсом. Він був злиденний, перенаселений, тріщини на тамтешніх кам’яних стінах розповідали про бідність. Води каналу в цій частині міста піднялися високо, поглинаючи долішні поверхи будівель. Неохайні цегляні палаццо поблизу краю воду проіржавіли до брудно-брунатного кольору. Крізь штин від води Мія чула запахи хліба зі спеціями та гвоздичний димок, чула пісні, співані мовою, яку вона не дуже розуміла, але майже впізнавала.
Вона ступила до тісного й штовхучого потоку людей. Така тіснява мала б налякати дівчинку, яка все життя прожила під захистом Хребта, та — знову ж таки — Мія зрозуміла, що не боїться. Отак її тягнуло вперед, поки вулиця не вихлюпнулася на широку площу, звідусіль оточену ятками та крамничками. Мія видерлася на купу порожніх ящиків і зрозуміла, що потрапила на ринок. Повітря повнилося галасом та бурмотінням сотень людей, різке сяйво двох сонць палало над головою й повсюди ширився найнеймовірніший запах, який їй тільки траплявся.
Назвати це смородом Мія не могла, хоча той незрівняний аромат запевне змагався зі смородом. Маленький Ліїс розмістився на південному заході Богодола, нижче Стегон, поряд із Затокою М’ясників, його оточували столичні бойні та численні витоки каналізації. Штин від затоки можна було порівняти зі смородом риб’ячих тельбухів з нотками конячого лайна та обгорілого людського волосся, що три обороти гнили на спеці істинносвітла.
Та цей-от сморід маскував запах самого ринку. Теплий аромат скоринки щойно спеченого хліба, тартів та солодких булочок. Бадьорі запахи садів, що розмістилися на дахах. Мія відчувала, як у неї водночас і слинка скрапує, і нудота під горло підкочує: одна її половина бажала з’їсти все, що очі бачать, інша — чудувалася, чи вона ще взагалі зможе щось з’їсти.
Крутячи пальцями пришпилену до грудей брошку, вона роззирнулася, шукаючи потрібного торговця. Яток з цяцьками навколо було доста, та більшість з них торгувала копійчаним крамом. Дівчинка помітила стару будівлю на краю ринкової площі — вона нагадувала згорбленого жебрака, що притулився на розі двох кривих вуличок. Над жалюгідними маленькими дверцятами погойдувалась почеплена на скрипучі петлі вивіска.
КУРЙОЗИ МЕРКУРІО — ДИКОВИНИ, РАРИТЕТИ
ТА НАЙКРАЖЧИЙ АНТИКВАРІАТ
Плакатик на дверях повідомляв: «Марнувальникам часу, шушвалі та вірянам тут не раді».
Дівчинка щосили примружилась і подивилася на надто темну тінь під ногами.
— Що скажеш? — спитала вона.
— …няв… — промовив Пан Добрик.
— Я теж так думаю.
Мія зістрибнула зі своїх ящиків і попрямувала до крамниці.
Кров струменіла підлогою фургона, підсихала товстою кіркою в Мії на руках. Здійнятий верблюдами пил набивався у вічі. Підганяти їх потреби не було, тварини й самі пречудово собі бігли. Тож Мія зосередилася на тому, щоб стишити головний біль, який свердлив чоло, та притлумити вже знайоме бажання кілька разів врізати Трікові по обличчю.
Юнак стояв у хвості фургона та колотив по чомусь, що могло б бути ксилофоном, якби ксилофон складався з металевих труб та видавав такий звук, наче віслюки на дзвіниці злягалися. Хлопця теж вкривали кров та пил, він скрипів ідеально білими зубами, що виділялися посеред маски брудної червені та кепських татуювань.
— Тріку, спини цей галас! — проревіла Мія.
— Він кракенів відлякує!
— Кракенів відлякує… — простогнала Наєв, яка лежала у калюжі власної крові.
— Ні, ні чорта воно не відлякує! — заволала Мія.
Вона глянула через плече — на той випадок, якщо безбожний галас дійсно розлякав чудовиськ, які гналися за ними, — та, на жаль, чотири потоки розворошеної землі все ще трималися близько.
Паскуда чвалом нісся поруч з фургоном, прив’язаний за власний повід. Жеребець дивився на Мію та час від часу щось іржав до неї звинувачувальним тоном.
— Ой, та стули пельку! — нагримала вона на коня.
— …ти йому дійсно не подобаєшся… — шепнув Пан Добрик.
— Ти мені цим не допомагаєш!
— …а що тобі допоможе?..
— Поясни, як ми до цієї заварухи потрапили!
Кіт, що був тінню, схилив голову набік, наче розмірковував. Від деренчливого реву велетенських істот затрусилися всі клепки у фургоні, та стрибання через дюни Пана Добрика з місця не зрушило. Він подивився на Шерехпустку, яка розкинулася довкруж них, на зазублений горизонт, що наближався, на господарку, яка височіла над ним. І заговорив — тоном істоти, що готова оголосити неприємну, але необхідну правду.
— …фактично це твоя провина…
Минули два тижні спостережень з верхівки кручі, і Мія з Тріком почали розчаровуватись у її теорії. Перший оборот септима стрімко наближався — якщо вони не встигнуть переступити поріг Церкви до цієї дати, до цьогорічних учнів їм не потрапити. Чергували вони позмінно, одне дерлося на стрімчак, щоб замінити інше, роблячи перерви, щоб трохи потеревенити між змінами. Мія зрідка згадувала свою фамілію. Трік про свою — ані пари з вуст. Та він завжди барився — навіть якщо не мав що сказати, то просто сідав і якийсь час спостерігав, як вона читає.
Паскуду іноді виводили попастися на траві біля підніжжя стрімчака, нехай навіть він цією їжею неприкрито гребував. Мія часто помічала, що кінь на неї так дивиться, немов замість тієї трави з’їв би її.
Коли вже наближалася безніч, імовірно, тринадцятого обороту, вони з Тріком сиділи на вершині й дивилися на пустища. У Мії лишилося тільки сорок дві сигарили, і вона вже шкодувала, що не захопила більше.
— Я один раз кинути пробувала, — сказала вона, пильно вдивляючись у позначку «Чорний Доріан»[40] на тонкій ручної роботи сигарилі. — Чотирнадцять оборотів протрималась.
— Надто скучила?
— Ламало сильно. Меркуріо змусив повернутися до куріння. Казав, що досить уже того, що три обороти на місяць я наче похмільний ведмідь поводжуся.
— Три обороти на… а.
— Ага.
— Ти ж не аж настільки погано поводишся?
— Сам мені десь так через оборот розкажеш, — реготнула вона.
— У мене сестер нема, — Трік узявся перезав’язувати волосся. Мія вже помітила, що він має звичку так чинити, коли незручно почувається. — Я повний профан у… — нерішучий змах рукою, — …у жіночих справах.
— О, то в тебе багато цікавого попереду.
Він спинився посеред заплітання й дивно глянув на Мію.
— Ти не схожа на жодну дівчину з тих, кого я тіль…
Юнак різко замовк та зіслизнув зі свого каменя на землю. Він витягнув стару капітанську зорову трубу з таким самим гравіюванням з трьох морських зміїв, яке він мав на персні, та приклав до ока.
Мія припала до землі поруч із хлопцем і пильно подивилася на Останню Надію.
— Бачиш щось?
— Караван.
— Шукачі скарбів?[41]
— Не думаю, — Трік плюнув на лінзу труби та стер пил. — Два навантажені фургони. Чотири людини. Верблюдів запрягли, тож вони далеко зібралися.
— Я ще ніколи не верблюдах не їздила.
