Джей Кристофф – Безніч (страница 16)

— Я також. Але чув, що від них штиняє. А ще вони плюються.

— Усе одно звучить краще за Паскуду.

— Та білий морський змій під сідлом буде кращим за Паскуду.

Вони годину спостерігали за тим, як караван повзе криваво-червоними пісками, розмірковуючи, куди ж це товариство прямує, якщо воно дійсно має стосунок до Багряної Церкви. І коли караван уже майже перетворився на цятку на горизонті, юна парочка спустилася зі свого трону й рушила пустищами слідом за караваном.

Спочатку вони зберігали відстань, стримуючи чвал Квіточки й Паскуди. Мія була певна, що чує дивний відзвук у вітрі. Не ті шерехи-шепітки, що зводять з розуму, — до них вона все ще не могла призвичаїтись, — а щось інше, схоже на фальшивий дзвін дзвіночків, які поставили один на одного й по яких вгатили залізним ціпом. Вона й гадки не мала, звідки міг узятися такий звук.

До походу в серце пустелі парочка споряджена не була, тож вони вирішили під’їхати до каравану, коли той зупиниться на перепочинок. Підкрастися непомітно до нього не випадало: за шматками породи, що вийшли на поверхню, та зруйнованими пам’ятниками, що всівали пустку, сховатися при наближенні не вийшло б, а Міїного плаща з тіней стало б тільки на одну людину. Крім того, вона вирішила, що якщо ці люди — дійсно прислужники Велительки благословенного смертовбивства, то навряд чи їх порадує, якщо хтось підкрадеться, поки вони спинились посцяти.

На жаль, караван — бадьоро і з піснею, так би мовити — сунув уперед. Пара цілком успішно його переслідувала, та після двох повних оборотів у сідлі, коли Паскуда постійно кусав її за ноги й час від часу намагався скинути на землю, терпіти Мії вже було несила. Спиняючи коня поблизу обвітрених статуй, що утворювали коло, вона не так втратила терпець, як різко швиргонула його на пісок.

— Стій, стій, — різко промовила вона. — А їбись воно все конем. Прямо у вухо.

Трік підняв брову:

— Що таке?

— У моєму спідньому синців уже більше, ніж сраки. Тут спочинок потрібен.

— Ми в алітерації бавимось, а ти забула мені сказати, чи…

— Від’їбись. Мені треба перепочити.

Трік похмуро глянув на обрій.

— Ми можемо їх загубити.

— Тріку, їх тягне тузінь верблюдів. Та по такому сліду з лайна безносий собака пройде посеред істиннотьми. Навіть якщо вони раптом почнуть рухатися швидше за людину, що більше сорока сигарил на оборот викурює, ще й тягне оберемок п’яних хвойд, думаю, ми їх усе одно знайдемо.

— А що п’яні хво…

— Слухай, мені ж не треба, щоб масаж ніг робили. Я не хочу, щоб мені спинку погладили. Я просто хочу якусь годинку посидіти на чомусь, що стоїть на місці, — Мія, скривившись, ковзнула із сідла на землю та замахнулася на Паскуду стилетом. — Матір’ю-Пащею присягаюся, якщо вкусиш мене ще раз — я з тебе мерина зроблю.

Паскуда форкнув, а Мія із зітханням впала на гладенький камінь. Одну руку вона притисла до живота, який саме судомило, іншою потерла спину.

— Можу допомогти, — запропонував Трік. — Якщо тобі треба.

Юнак вишкірився, коли Мія йому «паці» показала. Він поприпинав коней та сів навпроти Мії, поки та вивудила сигарилу з портсигара, клацнула кресальцем і глибоко вдихнула.

— Твій шахід був мудрим чоловіком, — сказав Трік.

— І чому таке кажеш?

— Три обороти такого на місяць — це вже забагато.

Дівчина глузливо посміхнулася й копнула, щоб обсипати хлопця пилом. А той зі сміхом відкотився вбік. Мія натягнула трикутного капелюха на очі й примостила голову на камінь, сигарила звисала з її вуст. Трік спостерігав за нею, видивляючись ознаки присутності Пана Добрика. Не побачив жодної.

Він роззирнувся вусібіч, вивчаючи навколишні камені. Усі статуї були однакові — невиразно гуманоїдні фігури з котячими головами, поїдені часом та вітром. Юнак піднявся на шмат породи та примружився крізь зорову трубу, спостерігаючи, як караван рухається далі. Мія була права: пересувалися вони важким кроком, і навіть якщо кілька годин перепочити, наздогнати караван буде нескладно. Трік був досвідченішим за Мію вершником, та після двох днів поспіль у сідлі і в нього теж боліло багато там, де не мусило б. Тож усівшись ненадовго в затінку, він щосили намагався не дивитися, як вона спить.

І тільки на мить очі заплющив.

— Наєв радить йому зберігати мовчання.

Нерозбірливий шепіт у вусі був гострим, як той клинок, що притискався до горла. Трік розплющив очі, відчув запах шкіри, сталі, чогось неприємного, що він вирішив вважати за верблюда. Голос був жіночий, хрипкий від мокротиння, і з акцентом, який хлопець не розпізнав. Звучав з-за спини.

Трік мовчав.

— Чому він переслідує Наєв?

Трік швидко роззирнувся і побачив, що Паскуда та Квіточка все ще прив’язані. У куряві лишилися сліди. Мії поряд нема. Ніж щільніше притиснувся до горла.

— Говори.

— Ти ж сказала мені мовчати, — прошепотів він.

— Розумний хлопчик, — у словах можна було розчути посмішку. — Не занадто?

Трік потягнувся до паска й зморщився, коли лезо ворухнулося. Поволі, поволі він витягнув маленький дерев’яний ларчик, обережно його струсив. Усередині тихенько заторохкотіли зуби.

— Моя десятина, — промовив він. — Для Матері-Пащі.

Ларчик вихопили в нього з рук.

— Мати померла.

— О богине, ну знову…

— Вона з тобою бавиться, доне Тріку.

Трік усміхнувся, коли почув голос Мії, та вишкірився, коли почув, як жінка з ножем здивовано засичала.

— Але я знаю для нас кращу гру, — жваво промовила Мія. — Зветься вона «Кинь свій ніж і відпусти його, поки я тобі руки не відрізала».

— Наєв переріже йому горло.

— Тоді на піску твоя голова складе компанію рукам, моя доно.

Трік замислився, чи Мія не блефує. Замислився, як це — коли лезо розітне горло від вуха до вуха, як це — померти раніше, ніж він по-справжньому почав свій шлях. Тиск на шию зменшився, і він сахнувся, коли щось маленьке й гостре прокололо йому шкіру.

— Ой.

В очах у нього зіткнулись темні зорі, язик відчув смак припорошених квітів. Хлопець відкотився вбік, дуже невиразно усвідомлюючи боротьбу, що точилася в нього за спиною. Шепітливі клинки розтинали повітря, ноги човгали криваво-червоним піском. Він мигцем, ледь фокусуючись, поглянув на нападницю: невисока жилава жінка, обличчя затулено вуаллю, тіло загорнуто в одежу кольору пустелі. Тримає два криві двосічні ножі й танцює, як людина, що знає потрібні рухи.

Трік помацав подряпину на шиї, його пучки вкрила волога. Він спробував підвестися, та не зміг, подивився на руку, поки мозок намагався зрозуміти, що відбувається. Розум був його власний, а ось тіло…

— Отруїла… — видихнув він.

Мія та нападниця кружляли одна навколо одної, клинки дзвеніли в сутичках ножового бою. Рухались вони, як коханці першої спільної ночі: спочатку несміливо, потім зближаючись, поки нарешті не впали в обійми одна одної. Кулаки, лікті, коліна, блоки, контратаки, удари. Зітхання криці повнило повітря. Волога мелодія плоті й кісток. Це Трік уперше бачив, як Мія б’ється проти людини, і він повільно усвідомив, що з мечем вона незграбою не була — гарна техніка, жодної ознаки страху. Тримала ніж у лівиці, бойовий стиль у неї був доволі незвичним, рухи спритні. Та хай якою досвідченою здавалася Мія, худа жінка була їй рівнею. Кожен Міїн удар вона відбивала. На кожну перевагу знаходила свою відповідь.

Трік отак спостерігав за боєм уже кілька хвилин, коли нарешті почав відчувати ноги. Від зусиль Мія захекалась, чорне, як вороняче крило, волосся поприлипало до шкіри, наче водорості. Незнайомка не переходила в наступ, просто мовчки оборонялася. Мія описувала кола, намагаючись стати так, щоб сонце світило їй у спину, та її противниця була доста розумною, аби уникати позиції, у якій Саан сліпитиме їй очі. Тож нарешті з невеличким зітханням, наче визнаючи свій програш, Мія рушила свою тінь до незнайомки, аби та затопила супротивницю по кісточки.

Жінка стривожено засичала, намагаючись вислизнути, та тіні рухалися хутко, як ртуть. Трік побачив, як вона завмерла на місці, немов ноги в неї до землі приклеїлися. Мія ступила вперед і прохромила жінці горло, клинок аж свиснув у польоті. Та замість того щоб померти, жінка викрутила Міїну руку, вивільнила кинджал та кинула дівчину на вкриту синцями спину хутчіш, ніж душа до Вогнища відлітає[42].

Міїн кинджал приземлився в пісок між Тріковими ногами — тільки двох дюймів забракло, аби спричинити дуже нещасний випадок. Забачивши смертекість, хлопець змигнув і спробував зосередитися. Йому здавалося, що він мусить повернути клинок, — складалося враження, що це дуже важливо, — та тепле відчуття у шиї припрошувало ще трішечки посидіти собі спокійно.

Мія перекотилася на ноги, обличчя в неї розпашіло від люті. Вона підібрала кинджал із землі, повернулася до жінки й загарчала, вишкіривши зуби.

— Спробуємо ще разочок, — прохрипіла дівчина.

— Темряниця, — промовила незнайомка, яка хіба ледь-ледь ритм дихання розгубила. — Дурна темряниця.

— Га?

— Вона прикликала Пітьму тут? У глибоких пустищах?

— Ти хто така?

— Наєв, — невиразно вимовила та. — Просто Наєв.

— Це ісіїрське слово. Означає «ніщо».

— Дурна, але освічена.

Мія змахнула рукою до Тріка.

— Що ти з моїм другом зробила?