Джей Кристофф – Безніч (страница 18)
— Довбню, це не альтруїзм, я їй свою десятину віддала!
— От лайно, — Трік помацав пасок. — Вона й мою забрала!
— Ти хапай Наєв, — вирішила дівчина. — А я їх відволікатиму!
—
— Ми мусимо її врятувати!
—
— Бо він злякався! І ти можеш це виправити!
—
— Я сама зі своїм страхом впораюся! А твоя справа — Квіточка!
Глухе зітхання.
Червона земля, здиблена, зранена, задвигтіла під ними. Пил в очах. Серце в горлі. Вона відчула, як Пан Добрик пролетів над піском та звився в клубок у тіні Квіточки, бенкетуючи конячою нажаханістю. Вона відчула, як її власні почуття здійнялися, як повінь, — крижаний вал у шлунку, який дівчина так міцно забула, що він мало не перейняв над нею владу. Стільки років минуло, відколи вона востаннє мала з ним справу. Стільки років, проведених разом з Паном Добриком, який випивав кожну крапельку, аби вона могла лишатися хороброю.
Мія різко смикнула за віжки, змушуючи Паскуду зупинитися. Жеребець зафоркав, але залізу в роті підкорився. Він тупцював на місці й сходив піною. Утримуючи його на одному місці, Мія побачила, як Наєв підвелася та побігла крізь рихлий пісок, притискаючи руки до ребер.
— Тріку, вперед! — проревіла Мія. — Зустрінемося біля фургонів!
Трік усе ще здавався трохи причмеленим після чорнила. Проте кивнув і вирушив до жінки та кракена, що наближався. Квіточка абсолютно безстрашно скакав до страховиська — хутко, як ураган, а до його тіні чіплявся безокий кіт.
Позаду Наєв виринув перший кракен, повітря розітнули щупальця завдовжки з гребний корабель. Струнка жінка перекочувалася й ухилялася, уникаючи пів дюжини ударів. На жаль, сьомий її дістав: коли щупальце схопило її, гаки розпанахали груди та живіт. Та навіть ця страхітлива хватка не змусила жінку закричати, натомість вона витягнула ножа й почала рубати кінцівку.
Жах затопив жили Мії, пальці в неї тремтіли, очі широко розплющились. Відчуття виявилося таким незнайомим, що їй було складно триматися на поверхні й не потонути. І все ж страх невдачі сильніший за думку про смерть у кракенових обіймах, спогад про материні слова під час батькової страти й досі викарбуваний на Міїних кістках. Тож вона зосередилася й зробила те, що мусила.
Вона огорнула себе тінню й зникла з очей, все ще залишаючись на коні. Кракен, що тримав Наєв, завмер, тілом його пройшов дрож. З криком, від якого затріпотіли кістки в Міїному тілі, тварюка впустила здобич на пісок і повернулася до Мії, а двійко її кузенів тим часом стрімко наближалися.
Дівчина розвернулася й погнала вперед, рятуючись від смерті.
Зчепила зуби, кидала погляди через плече, спостерігаючи, як велетенські тіла розривають землю, пірнаючи під її поверхню, наче білі змії на полюванні. А за страховиськами вона помітила Тріка, що галопом наблизився до жінки, підхопив Наєв та перекинув її через луку сідла. Жінка була вкрита кров’ю, але Мія бачила, що вона все ще ворушиться. Усе ще жива.
Дівчина скерувала Паскуду на північ і чвалом погнала до каравану. Служителі Церкви дурнями не були — їхні верблюжі запряги вже кинулись навтьоки крізь куряву. Кракени рухалися з тією ж швидкістю, що й Паскуда. Один з них гучно здійнявся в повітря за тридцять футів до них. Жеребець затнувся, коли земля заворушилася. Вуха дівчини заполонило гучне ревіння та шипіння, з яким тіла страховиськ ковзали крізь землю. Продовжуючи чудуватися, як же вони її відчувають, Мія скакала до латки кам’янистої землі, молячись, щоб там ґрунти виявились твердішими.
А там з-під пустельної землі випирало приблизно чотири десятки битих вітром кам’яних шпилів — маленький сад каменів посеред нескінченної пустки. Мія відкинула свій плащ із тіней та закружляла поміж каменями, зачувши за спиною роздратований рик. Вона проскочила ділянку наскрізь — дістала невелику перевагу, бо кракени обходили цю місцину довкруж. Уся слизька від поту. Серце калатає. Вона наближалася до запряженого верблюдами каравану, дюйм за дюймом, фут за футом. Трік уже був поруч із валкою, один з погоничів витягнув руки, щоб забрати в юнака вкрите кров’ю тіло Наєв, інший став до поворотного арбалета, зарядженого болтами завдовжки з держаки від мітел.
Вона знову розчула, як вітер приніс ту дивну металеву мелодію — і зрозуміла, що в останньому фургоні поруч з арбалетом була прив’язана ременями якась вигадлива штукенція. З вигляду була схожа на величенький ксилофон, зроблений із залізних труб. Один з погоничів лупив до тій штуці, наче вона його мамку ображала, і саме це сповнювало повітря тим шумом.
«Залізна пісня», — зрозуміла вона.
Та за цією какофонією вона почула кракенів, земля розступалася перед жаховиськами розміром із дім. Її стегна боліли, м’язи нили, та вона щосили скакала вперед. Страх розростався — живе, наділене власним подихом створіння, що вчепилося в її нутрощі, туманило голову та зір. Руки трусяться, губи тремтять, будь ласочка, Матінко, заберіть його…
Нарешті вона зрівнялася з останнім фургоном, кривлячись від галасу. Трік щось закричав, простягаючи руки. Серце шарпалось у грудях. Зуби торохкотіли в черепі. Мія схопила Паскудин повід однією рукою, підвелася на непевні ноги та стрибнула.
Юнак спіймав її, притулив до грудей, твердих, наче червоне дерево, і залитих кров’ю. Здригаючись у його обіймах, вона підвела погляд і глянула в горіхові очі, помітила, як він дивиться на неї — полегшення, захват і щось іще вглибині. Щось…
Вона відчула, як Пан Добрик заслизнув до її тіні, як його на мить заполонив жах у її жилах. Та відтак він ковтнув, зітхнув, і не лишилось нічого, крім невиразного спогаду. Вона знову стала собою. Знову сильна. Ніхто їй не потрібен. Їй потрібно
Вона пробуркотіла подяки, випручалась із Трікових обіймів і нахилилася прив’язати Паскудин повід до краю фургона. Трік опустився навколішки поруч зі скривавленою Наєв, перевіряючи, чи та ще жива. Служитель Церкви, що сидів на передку, заревів, перекрикуючи ксилофон:
— Чорна Матінко, що ви…
З-під землі попереду зі свистом вигулькнуло щупальце. Воно врізалось погоничу в діафрагму, розтинаючи чоловіка та ще одного з його товаришів навпіл одним чистим ударом. Кишки та кров бризнули увсебіч, а тент тим часом знесло, наче паперовий. Мія кинулась на підлогу, гаки пройшли за кілька дюймів над її головою. Фургон занесло набік, Трік закричав, Паскуда заверещав, а новоприбулий кракен розлючено заревів. Арбалет та стрільців знесло з їхнього підвищення на землю. Верблюди в паніці змінили курс і побігли так, що у фургона всі чотири колеса від землі відірвалися. Мія потягнулася по покинуті віжки й зі страхітливим струсом змусила караван вирівнятися. Вона вилізла на передок і вилаялась, глянувши через плече й помітивши, що тепер за ними женеться чотири потвори. Дівчина закричала до Пана Добрика крізь весь цей гармидер:
— Нагадай мені, щоб більше ніколи не прикликала Пітьму посеред цієї пустелі!
Служителя, який бив у ксилофон, знесло з місця, коли кракен атакував фургон, і тепер він волав, поки одне з чудовиськ підтягувало його до неминучої смерті. Трік підхопив з підлоги його палицю й узявся лупити по конструкції, поки Мія закричала до Наєв.
— Як звідси до Багряної Церкви їхати?
У відповідь жінка застогнала, притискаючи руки до рваних ран на грудях і животі. Крізь найгірші з них Мія бачила лискучі нутрощі, одяг жінки просотувала закипіла кров.
— Наєв, чуєш мене?! Куди нам їхати?
— Північ, — пробелькотіла жінка. — Гори.
— Які саме гори? Їх тут десятки!
— Не найвищі… не найнижчі. Не… насуплене обличчя… чи сумний старигань, чи зруйнована стіна, — нерівне, клекотливе зітхання. — Найзвичайніша гора з усіх.
Жінка простогнала й згорнулася в клубочок. Від залізної пісні можна було оглухнути, і головний біль танцював у черепі Мії з радісним самозабуттям.
— Тріку, спини цей галас! — проревіла Мія.
— Він кракенів відлякує!
— Кракенів відлякує… — простогнала Наєв.
— Ні, ні чорта воно не відлякує! — заволала Мія.
Вона глянула через плече — на той випадок, якщо безбожний галас дійсно розлякав чудовиськ, що гналися за ними, — та, на жаль, вони все ще лишалися близько. Паскуда чвалом нісся поруч з фургоном, дивився на Мію та час від часу щось іржав до неї звинувачувальним тоном.
— Ой, та стули пельку! — нагримала вона на коня.
—
— Ти мені цим не допомагаєш!
—
— Поясни, як ми до цієї заварухи потрапили!
Кіт, що був тінню, схилив голову набік, наче розмірковував. Він подивився на Шерехпустку, що розкинулася довкруж них, на зазублений горизонт, що наближався, на господарку, яка височіла над ним. І заговорив — тоном істоти, що готова оголосити неприємну, але необхідну правду.
ЗНАЙОМСТВА