Джей Кристофф – Безніч (страница 20)
Сказати, що воно було спотворене, — усе одно що назвати ніж у серці «помірною незручністю». На місці носа був перекручений вузол плоті. Нижня губа похилилася, як побита пасербиця, верхня — закопилилась і відкривала зуби. Плоть проорали п’ять глибоких рівчаків — наче обличчя жінки було глиною і хтось схопив цю глину рукою та
— Що може до такого спричинити?
— Уявлення не маю.
— Любов, — шепнула жінка, і на її скалічених вустах скипіла слина. — Тільки любов.
— Наєв, — завела була Мія. — Твої рани…
— Кепські.
— Ну хорошими їх точно не назвеш.
— Відвезіть Наєв до Церкви. Їй ще багато треба зробити перед тим, як постати перед Благословенною Велителькою.
— Нам до гір ще два обороти їхати, — промовив Трік. — Може, і більше. Та навіть якщо ми туди дістанемося, ти не в тому стані, аби лізти вгору.
Жінка захрипіла й закашлялась кров’ю. Вона торкнулася шиї, смикнула за шкіряний шнурочок, витягнула з-під одягу сріблистий фіал. Підхопилася сісти, застогнала від нестерпного болю. Мія спробувала вкласти її на місце.
— Тобі не треба…
— Руки геть від неї! — прогарчала Наєв. — Допоможіть їй устати. Перетягніть її, — вона змахнула рукою в кінець фургона. — Подалі від крові, туди, де дерево чисте.
Мія поняття зеленого не мала, чого та хоче, але підкорилася й поволокла жінку із загуслої калюжі до задньої частини фургона. І там жінка зубами відкоркувала фіал та вихлюпнула його вміст на ще чисті дошки.
Знову кров.
Ясно-червона, наче зі свіжої рани. Мія насупилась, а Пан Добрик тим часом згорнувся в неї на плечі й уважно визирав крізь волосся дівчини. Коли Наєв занурила пальці в калюжку, кіт, що був тінню, доклав усіх зусиль, щоб замуркотіти, і спиною Мії від цього сироти забігали.
Та ж Наєв пише — зрозуміла Мія. Наче калюжка — то глиняна табличка, а її палець — це пензлик. Літери були ісіїрськими: дівчина впізнала писемність завдяки своїм урокам, але сам ритуал…
— Це ж криваві чари, — видихнула вона.
Неможливо. Ісіїрська магія зникла, коли впала імперія. Ніхто не бачив справжніх кровочарів у дії вже…
— Звідки ти знаєш, як це робити? Це мистецтво вимерло сотні років тому.
— Не все мертве направду померло, — проскреготіла Наєв. — Матір бере… тільки те, чого потребує.
Жінка перекотилася на спину й затиснула пошматований живіт.
— Скачіть до гір… до найзвичайнішої з усіх. — Мія могла присягнутися, що бачить на очах жінки сльози. — Не треба допомагати їй, дівчино. Треба облишити милосердя. Якщо Благословенна Велителька… забере її, так і мусить бути. Та не треба помагати Наєв на її шляху. Вона почула?
— Я почула.
Наєв схопила її за руку. Стиснула. І знову поринула в пітьму.
Мія перев’язала рани як могла, занурюючи руки в закипілу кров по зап’ястки, витягнула свій плащ із Паскудиних в’юків (кінь намагався її вкусити), згорнула той плащ і поклала Наєв під голову за подушку. Дівчина сіла поруч із Тріком на передку й подивилася на гори, що розстелилися перед ними. Вервечка чорних піків тягнулася з півночі на південь, деякі з них були доста високими, аби вершини їхні вкривав сніг. Одна з вигляду майже нагадувала насуплене обличчя, точнісінько як Наєв і казала. Інший довгий відріг міг бути тією зруйнованою стіною, про яку жінка згадувала. А поряд зі скелею, що схожа була на сумного стариганя, Мія помітила пік, що вповні відповідав опису.
Та гора була абсолютно звичайнісінькою — нагадувала будь-яку солідну скелю з доісторичного граніту. Не доста висока, щоб верхівка її вкрилася кригою, не настільки цікава, щоб викликати порівняння з обличчями чи фігурами. Просто купа стародавнього каміння посеред криваво-червоної пустелі. Такого штибу гора, на яку ви вдруге й не глянете.
— Ось воно, — сказав Трік, вказуючи на скелю.
— Ага.
— А можна ж було подумати, що вони оберуть щось цікавіше.
— Гадаю, у тім і річ. Коли хтось шукає сховок найманих убивць, то навряд чи почне з найнуднішої гори на всьому світі.
Трік кивнув. Обдарував її усмішкою.
— Мудро, Бліда Донько.
— Не страшися, доне Тріку, — усміхнулась вона навзаєм. — Я не загорджуся.
Отак їхали вони впродовж наступних двох оборотів: Трік на передку, Мія побіля Наєв. Вона змочувала шмату й зволожувала понівечені вуста жінки, чудуючись, хто чи що могло настільки спотворити обличчя. Наєв гарячково балакала, зверталася до привида, просила зачекати. Одного разу потягнулася вперед, наче хотіла когось попестити. А коли зробила це, губи в неї скривилися в лячній подобі усмішки. Пан Добрик постійно перебував поруч з нею.
І муркотів.
Квіточка й Паскуда геть знеможилися, і Мія боялася, що хтось із коней може будь-якої миті закульгати. Це було жорстоко (навіть коли про Паскуду йшлося) — змушувати їх отак даремно бігти поряд з фургоном. Трік з Мією точку неповернення вже минули: вони або дістануться Багряної Церкви, або помруть. Дівчина бачила, як на крутих схилах пагорбів тиняються дикі коні, і припустила, що десь там може бути вода. І тому знехочу вирішила відпустити цих двох.
Схоже, Тріка це засмутило, але він розумів, що це правильне рішення. Вони спинили фургон, хлопець відв’язав Квіточку й дав коню напитися зі свого міха. З любов’ю погладив жеребця по шиї й тихенько прошепотів:
— Ти був відданим другом. І, певно, зможеш знайти собі нового. Стережися кракенів.
Хлопець ляснув коня по крупу, і той помчав чвалом уздовж відрога на схід. Мія відв’язала Паскуду. Кінь непривітно зиркав на неї навіть тоді, коли вона спорожнила в його горлянку всенький міх. Дівчина дістала з в’юка останню грудку цукру й простягнула жеребцеві долоню.
— Ти це заслужив. Думаю, тепер можеш повернутися до Останньої Надії, якщо схочеш.
Жеребець опустив голову та обережно підхопив цукор з її долоні. Тихенько заіржав, струсив гривою і ткнувся носом Мії в плече. Дівчина усміхнулася, погладила його по морді, а Паскуда роззявив рота й з усією силою вкусив її якраз над лівою груддю.
— Ах ти ж син без…
Кінь стрілою летів крізь пустища, поки Мія підстрибувала, притискала руки до грудей і проклинала жеребця в ім’я Троєсонця, Чотирьох Доньок і всіх, хто тільки чує її цієї миті. Паскуда поскакав слідом за Квіточкою на схід і зник у куряві.
— Можу поцілувати, щоб швидше загоїлось, якщо схочеш, — усміхнувся Трік.
— Ой, та
Пальці, якими вона торкнулася місця укусу, вкрилися кров’ю, а коли вона зазирнула під сорочку, шкірою вже розлився синець. Уперше в житті Мія подякувала Донькам, що не виросла вищою. І аж засичала, коли в її тіні розсміявся Пан Добрик.
— Який же він таки
Стан Наєв стрімко погіршувався, і дозволити собі спинятися вони вже не могли. Мія боялася, що ще один оборот жінка не переживе, а перший день септима вже завтра. Якщо вони не знайдуть Церкву найближчим часом, її вже можна буде взагалі не шукати. Вони наблизились до підніжжя, тепер гори обіймали їх, наче руки коханця. Мія читала, що порох-мари найчастіше гніздяться там, де вітри дмуть найсильніше, і вона старанно дослухалася крізь шерехливий легіт, вишукуючи промовистий сміх.
Кров на підлозі фургона загусла, тепер її вкривали мухи. Мія старанно відганяла комах від живота Наєв, хоча й знала: жінка вже при смерті. Непохитність Наєв тріснула: у запамороченні жінка постійно стогнала, а коли приходила до тями — просто кричала, поки знову не знепритомніє. Вона якраз верещала, коли Трік різко спинив фургон. Мія здивувалася цій зупинці після кількох оборотів скачки й спитала хрипким від виснаження голосом:
— Чому ми зупинилися?
— Може, тобі під силу прикрутити до цих плювальниць ходячих крила, — Трік вказав на сердитих верблюдів, — бо інакше нікуди ми вже не заїдемо.
Найзвичайніша гора здійнялася перед верблюжим караваном неприступно гострими стрімчаками. Мія роззирнулася, та не побачила нічого й нікого незвичайного. Вона нахилилася, схопила Наєв за плече й гукнула, перекрикуючи жінчині волання:
— А далі нам куди?
Жінка скрутилася клубочком і пробелькотіла якусь нісенітницю, дряпаючи пальцями пошматований живіт. Трік зліз із передка та з похмурим виглядом став поруч з Мією. Навколо стояв всюдисущий сморід людських випорожнень та зогнилої крові. Спостерігати за цією агонією не ставало жодних сил.
— Міє…
— Мені треба покурити, — прогарчала дівчина.
Вона вилізла з фургона, Трік зістрибнув також, став поруч і дивився, як дівчина підпалює сигарилу. Пальці в неї вкривала підсохла кров. Наєв сміялася й гатила потилицею по долівці фургона.
— Ми мусимо покласти цьому край, — промовив Трік. — Це ж милосердя.
— Вона сказала, щоб ми того не робили.
— Міє, у неї вже агонія. Чорна Матір, та
— Знаю я! Я вчоробороту хотіла була, а вона
— То ти просто радо залишиш її отак — помирати з криками?
— Я тобі, бля, радісною здаюся?
— Гаразд, то що нам тепер робити? Ось вона — найзвичайнісінька гора на всі околиці, якщо мене очі не обманюють. Щось я тут жодної дзвіниці не бачу, а ти? Чи ми просто кружлятимемо навколо, поки від спраги не сконаємо?