Правду кажучи, крамничку було напхом напхано мотлохом — вона мало не лускала. Ще Мія могла поклястися, що всередині вона була більшою, ніж здавалася ззовні, нехай навіть дівчинка вирішила, що до цього ефекту спричинив пропущений сніданок. І тієї ж миті, наче бажаючи нагадати про занедбання, шлунок її пробуркотів украй непривітну скаргу.
Мія йшла повз усе це порохно, поки не дісталася до прилавка. І там, за бюрком червоного дерева, вкритого візерунками з переплетених спіралей (коли Мія на них дивилася, в неї починали очі боліти), дівчинка побачила найбільшу диковину «Курйозів Меркуріо» — самого власника.
Обличчя той мав таке, наче йому самою природою заповідалося супитись, а увінчувала те лице коротка кучма посивілого волосся. За окулярами в дротяній оправі, що бачили кращі обороти, примружилися блакитні очі. На бюрку поряд з ним стояла статуя елегантної жінки з лев’ячою головою, що тримала на розпростертій долоні аркімічну сферу. Старий читав книгу завбільшки з усю Мію. З рота в нього звисала сигарила, від якої точився слабенький гвоздичний аромат. Коли чоловік промимрив, сигарила підстрибнула.
— Мо’ чимсь прслужитсь?
— Доброго вам обороту, пане. Хай всемогутній Аа милує і заступа…
Старий потарабанив пальцем по маленькій мідній табличці, що стояла на прилавку, — повторення попередження, що висіло надворі. «Марнувальникам часу, шушвалі та вірянам тут не раді».
— Перепрошую, пане. Нехай Чотири Донь…
Старий ще наполегливіше постукав по табличці й перевів сердитий погляд на Мію.
Дівчинка замовкла. Старий повернувся до читання.
— Мо’ чимсь прслужитсь?
Дівчинка відкашлялась.
— Пане, я хочу спродати прикрасу.
— Якщо тільки хотітимеш, діла не вийде, мала.
Мія завагалася, пожовуючи губу. Старий знову почав барабанити по табличці, поки вона нарешті не зрозуміла, не відстібнула брошку й не поклала її на прилавок. Маленька ворона подивилася на неї очима з червоного бурштину, наче образилася, що дівчинка може віддати її в заставу цьому неприємному старому буркотуну. Мія знизала плечиками, перепрошуючи.
— Т’де то вкрала? — промимрив старий.
— Я її не крала, пане.
Меркуріо витяг з рота сигарилу та по-справжньому уважно подивився на Мію.
— Це знак фамілії Корвере.
— Добре підмічено, пане.
— Дарій Корвере помер смертю зрадника вчоробороту — за наказом Ітрейського Сенату. І чутки пішли, що всю його господу до Філософського Каменю запроторили[44].
Носовичка в дівчинки не було, тому вона витерла носа рукавом і промовчала.
— Скільки тобі років, півдівку?
— Десять, пане.
— Ім’я в тебе є?
Мія змигнула. За кого цей старигань себе має? Вона — Мія Корвере, дочка юстиція Легіону люмінатіїв. Хребцеродженна зі шляхетної фамілії, одного з дванадцяти великих домів республіки. Вона не потерпить допитів від простого крамаря. І певно ж не тоді, коли вона пропонує скарб, що коштує більше за весь той мотлох, зібраний у цій жалюгідній дірі.
— Моє ім’я вас ніяк не обходить, пане, — Мія склала руки на грудях і щосили спробувала наслідувати матір, яка має справу з неслухняною прислугою.
— Васніякнеобходить? — сива брова здійнялася вгору. — Дивне ім’я для дівчинки, нє?
— Ви брошку хочете чи ні?
Старий знову сунув до рота сигарилу та взявся за книгу.
— Ні, — промовив він.
Мія змигнула.
— Це ж найкраще ітрейське срібло. Це…
— Від’їбись, — сказав чоловік, не підводячи погляду. — І забери з собою свій клопіт, коли звідси з’їбешся, панянко Васніякнеобходить.
Щоки Мії розчервонілися від люті. Вона підхопила брошку й знову приколола її до плаття, перекинула волосся через одне плече й розвернулася на підборах.
— Маленька порада, — сказав старий, усе ще не дивлячись на неї. — Корвере та його друзяк зжили зі світу на шибениці. Їхніх вояків з простолюду порозпинали вздовж берегів Хору. Люди пліткують, що їхніми черепами збираються вулиці навколо Сенату повимощувати. І багато хто з тих солдатів фамілії поблизу мають. То я б не ходив тут з емблемою зрадника, до цицьки почепленою, якби тобою був.
Від тих слів Мію заціпило, наче то був камінь, кинутий у потилицю. Вона розвернулася до старого й вишкірила зуби.
— Мій батько не зрадник, — плюнула вона.
Коли вона промчала крізь двері, тінь піднялася з хідника й захряснула їх у дівчинки за спиною. А Мія так розсердилася, що й не звернула уваги.
Та коли дівчинка опинилася назовні, то спинилася на порозі крамниці, розлючено стискаючи кулаки. Як він посмів казати таке про її батька? Злість підштовхувала її до того, щоб увірватися знову до крамниці й вимагати вибачень, та шлунок у Мії забуркотів. Їй потрібні гроші.
Дівчинка ступила до юрми, видивляючись ятку з прикрасами, і тут крізь натовп наблизився, вихляючи, трохи старший за неї хлопчик. Руки його обтяжував кошик із солодкими пляцками, і не встигла Мія відступити вбік, як він врізався просто в неї — під прокльони й невеличкий вибух цукрової пудри.
Мія скрикнула й полетіла на землю, платтячко в неї засипало білим. Хлопчик також приземлився на спину, а випічка висипалася в куряву.
— Ти чому не дивишся, куди йдеш? — різко спитала Мія.
— О Доньки Божі, тисяча пардонів, панночко. Даруйте, будь ласочка…
Хлопчик незграбно звівся на рівні, простягнув руку й допоміг Мії встати. Він обтрусив білу пудру з її плаття — наскільки вийшло — і тим часом невпинно перепрошував. А відтак схилився до розкиданих пляцків і почав складати їх назад до кошика. Вибачливо усміхнувся, підхопив один з найменш занапащених пиріжків з купки та з уклоном запропонував Мії почастунок.
— Будь ласка, прийміть це на знак перепросин, моя доно.
Міїна злість трохи вщухла, і під буркотіння живота вона набурмосено взяла пиріжок із замурзаної хлопцевої долоні.
— Спасибі вам, мій доне.
— Мені краще поспішити. Добрий отець знавісніє, якщо я спізнюся до роздачі милостині, — хлопчик знову усміхнувся до Мії, знімаючи уявного капелюха. — Ще раз перепрошую, панночко.
Мія зробила реверанс і глянула привітніше.
— Хай Аа милує й заступає.
Хлопчик похапцем занурився до юрми. Мія спостерігала за тим, як він іде, і злість її потроху розвіювалася. Вона глянула на солодкий пляцок у руці й усміхнулася своєму щастю. Безплатний сніданок!
Вона знайшла провулок подалі від тісняви, узяла пиріжок і відкусила великий шматок. Усмішка скисла, а очі стали круглі-круглі. Вона з прокляттям виплюнула на землю все, що в роті мала, та й весь пиріжок кинула слідом. Пляцок був сухий, як дерево, а начинка геть зіпсувалася. Мія скривилася й витерла рота рукавом.
— Чотири Доньки, — сплюнула вона. — Навіщо ж?..
Мія змигнула. Глянула на своє плаття, яке все ще трохи припорошувала цукрова пудра. Згадала, як хлопчик її обтрушував, вишпетила себе й зрозуміла, — нарешті, — що ж він мав на гадці.
Її брошка зникла.
Урешті-решт залізна пісня кракенів таки відлякала.
В усякому разі на цьому наполягав Трік. Він чотири години поспіль лупив по ксилофону так, наче той йому грошву заборгував. Мії спало на думку, що хлопець потребував підтвердження немарності своїх зусиль. Коли переслідувачі відстали один за одним, Пан Добрик припустив, що це сталося, бо земля твердішала мірою того, як караван чвалом наближався до гір. Мія і собі була цілковито впевнена, що це сталося, бо тварюки знудилися й пішли під три чорти шукати поступливішу здобич. Наєв стосовно цього не висловлювалася — вона лежала в калюжі підсохлої крові та щосили старалася не померти.
І, правду кажучи, Мія не була певна, що жінці це завдання до снаги.
Дівчина наполягла на тому, щоб віжки взяв Трік. Він перервав виконання своїх барабанницьких обов’язків, і настала милосердна тиша. Мія стала навколішки поруч з непритомною жінкою й засумнівалася, з чого ж починати.
Кракенові гаки пошматували нутрощі Наєв, і в повітрі ширяв штин блювоти й випорожнень — лише Чотири Доньки знають, як Трік зміг це витерпіти з його гострим, як ніж, чуттям. Мія дуже добре знала цей сморід смерті й лайна, тому просто намагалася влаштувати жінку зручніше. Нічого тут уже не вдіяти: зараження крові завершить завдання, якщо крововтрата його не подужає. Знаючи, що смерть Наєв неминуча, Мія зрозуміла, що милосердніше було б їй допомогти.
Прибираючи шматки одягу з понівеченого живота жінки, Мія шукала поглядом щось таке, чим можна рани перев’язати, і зрештою спинилася на тканині, яка затуляла жінчине лице. Та коли відчепила вуаль від голови Наєв, то відчула, як Пан Добрик ковтнув і зітхнув, поглинаючи хвилю нудотного жаху, що мало не змусив її закричати.
Та навіть з такою допомогою це все одно був майже крик.
— Прірва й кров, — видихнула дівчина.
— Що таке? — Трік кинув погляд через плече й мало не звалився з передка. — Чорна Матір Ночі… її обличчя…
Доньки Божі, що то було за обличчя…
