Джей Кристофф – Безніч (страница 21)
— Я не більше за твоє знаю. Але Наєв сказала, щоб ми їхали сюди. Оті кровочари — то ж не якась бісова забавка. Хтось взнає, що ми тут.
— Ну та, їбучі порох-мари! Її крики на кілька миль чутно!
— То це милосердя тебе веде чи страх, доне Тріку?
— Нічого я не боюся, — загарчав юнак.
— Пан Добрик здатен відчути, як від тебе страхом штиняє. І я також.
— А щоб ти в Пащу провалилась, — засичав він і витягнув ножа. — Я кладу цьому край — просто зараз.
— Стій, — Мія схопила хлопця за руку. — Не роби цього.
— Ану відпусти мене! — Трік ляснув її по пальцях.
Рука Мії кинулась до її стилета, Трікова — до ятагана. Навколо дівчини спалахнули тіні, від скель потягнулися довгі щупальця, що звивалися під лише їм чутну мелодію.
— Вона наша єдина можливість відшукати Церкву, — сказала Мія. — Це ж я винна, що її той кракен дістав. І вона попросила мене не вбивати її.
— Та в такому стані вона навіть власні штанці, щоб посцяти, знайти не зможе. І я їй нічого не обіцяв.
— Не здумай витягати цю шаблю, доне Тріку. Бо для нас обох справи кепсько скінчаться.
— Я одразу зрозумів, що ти з холоднокровних, Міє Корвере, — хлопець похитав головою. — Просто не розумів, що аж настільки. Де ти сховала серце, яке мусила б у грудях мати?
— Якщо продовжиш, я тобі твоє серце згодую, мудак.
— Я, може, і мудак, — різко промовив Трік. — Але це ти тут — людина, що вирішила пизданутою кожного обороту свого життя лишатися.
Мія з посмішкою витягнула кинджал.
— Це найприємніші слова з усіх, що я від тебе чула.
Трік оголив ятаган, його гарні горіхові очі знайшли її погляд. У тому погляді кипіли гнів та розгубленість. Це густе місиво заполонило її голову, заглушуючи здоровий глузд, що волав десь на задвірках. Дівчина усвідомила, що їй кортить убити цього хлопця. Розпанахати його від живота до горлянки й умити руки в його тельбухах. Занурити ті руки по лікоть і розмалювати собі вуста та груди його кров’ю. Стегна в неї від цієї думки аж засудомило. Дихання пришвидшилося, коли вона притиснула руку до міжніжжя, потяг до вбивства та хіть змішалися в неї в голові, аж тут Пан Добрик шепнув з її тіні:
— Геть, — просичала вона. — Забирайся до Пащі, демоне.
Трік метнувся вперед: очі вузькі, як леза, жили на горлі напнулися. Він важко дихав, зіниці розширилися. Мія глянула йому нижче талії й побачила, що в нього так стверділо, що аж бриджі напнулися, і від цієї думки в дівчини пришвидшилося дихання. Вона зморгнула піт, що заливав очі, й уявила, як її кинджал занурюється й вислизає з його грудей, а його — з її, як вона відчуває присмак заліза на його язиці…
— Це неправильно… — видихнула вона.
Трік стрімко атакував, широкий замах пройшов у неї над головою, та Мія встигла ухилитися. Вона прицілилася, щоб копнути його в промежину, поцілила хлопцеві в коліно, яке той встиг виставити, і на мить відчула спокусу й самій просто взяти та впасти навколішки. Штрикнула хлопця в незахищений живіт, знаючи, що це неправильно,
— Тріку, спинися, — хапнула вона ротом повітря.
— Ходи сюди…
Груди здіймаються, руки широко розкинуті, хоча вона вже наблизилася. Задуха.
— Щось не те. Усе це неправильно.
— Ходи сюди, — промовив він, ступаючи за нею по піску, клинки здійнялися вище.
Дівчина затрусила головою й змигнула, намагаючись позбутися скалок в очах.
Вона простягнула руку, тінь її здригнулася, потягнулася подалі від ніг дівчини й поглинула тінь хлопця. Він миттю прилип до піску, а вона відсахнулася, здіймаючи руки вгору, наче уникаючи удару. Ніж обтяжував її руку, тягнув її назад, розум заполонив потяг занурити ніж у нього, поки він занурює свій у неї, але ж ні, НІ, це не вона (
Вона впала навколішки, ляпнулася на живіт і міцно стулила повіки. Відчула пісок на зубах, метляючи головою, намагаючись притлумити хіть та потяг до вбивства, зосередитися на думці, яку їй подарував Пан Добрик, вчепитися за ту думку, як потопельник за соломинку.
— Я Мія Корвере, — видихнула вона. — Я Мія Корвере.
Неквапні оплески.
Мія здійняла голову, відчуваючи, як неприємний звук лунає в неї в голові. Побачила, що її оточили постаті: тіла закутані в червоні, як пустеля, шати, обличчя прикриті. Їх було з десяток, і зібралися вони навколо худорлявого чоловіка з кривою шаблею на поясі. Руків’я шаблі прикрашали візерунки, що нагадували людські фігури з котячими головами — чоловічі й жіночі, оголені й переплетені. Клинок було зроблено з ісіїрської чорнокриці[45].
— Міє? — промовив Трік — нарешті своїм звичним голосом.
З того свого пісочного гніздечка Мія глянула на чоловіка, який плескав у долоні. Він мав гарну статуру, а обличчям принадний був, як п’ятерик демонів. Волосся кучеряве, темне, дещо шпакувате. З лиця здавалося, що йому трохи за тридцять, але крізь глибокий погляд густо-карих очей прозирали значно більші літа. У куточках вуст тинялася напівпосмішка, неначе збиралася поцупити срібне начиння зі столу.
— Браво, — мовив чоловік. — Я з часів володаря Кассія не бачив, щоб хтось так добре опирався Розбрату.
Варто було чоловікові ступити вперед, й інші тієї ж миті заворушилися. Почали розвантажувати фургон, розпрягати потомлених верблюдів. Четверо підняли Наєв на ношах та понесли її до стрімчака. Мотузок Мія не помітила. Не помітила й…
— Як тебе звати?
— Мія, вчителю. Мія Корвере.
— І хто твій шахід?
— Меркуріо з Богодола.
— О, Меркуріо нарешті зважився відправити до Церкви Різників ще одне ягнятко? — чоловік простягнув руку. — Цікаво.
Дівчина прийняла запропоновану допомогу, і чоловік підняв її на ноги. У роті в неї пересохло, серце калатало. Відлуння кровожерливості й жаги співало в її венах.
— А ти Трік, — чоловік з усмішкою розвернувся до хлопця. — Той, хто несе кров, але не ім’я клану Трьох Зміїв. Учень Адіїри.
Трік повільно кивнув, відкидаючи волосся з очей:
— Ага.
— А я Мишолов, служник Велительки нашої благословенного смертовбивства й Шахід Кишень у Церкві її Багряній. — Короткий уклін. — Гадаю, ви дещо для нас маєте.
Питання мечем повисло в Мії над головою. Тисяча оборотів. Безсонні безночі, скривавлені пальці, отрута на руках. Зламані кістки, запеклі сльози, одна брехня за іншою. Усе, що вона робила, усе, що вона втрачала, — усе це вело її сюди.
Мія потягнулася до гамана із зубами, що висів у неї на поясі.
І шлунок її перетворився на кригу.
—
Вона обмацала пасок, туніку, й очі її розширилися в нападі паніки, коли вона зрозуміла…
— Моя десятина! Вона зникла!
— Ой леле, — промовив Мишолов.
— Але ж вона щойно була тут!
Мія кинулася обшукувати пісок навколо, боячись, що вронила гаман під час боротьби з Тріком. Порпалася в куряві, а на очах виступили сльози. Пан Добрик здіймався й крутився в темряві її тіні, але навіть йому було несила повністю подужати цей жах — цю думку, що все, все було намарно… Дівчина повзала в куряві, кусала губи, сплутане волосся застило очі й…
Мія здійняла погляд. Побачила знайомий гаман з ягнячої шкіри. Між гнучкими пальцями.
А ще — посмішку Мишолова.
— Треба бути обачливішою, ягняточко. Шахід Кишень, я ж казав.
Мія підвелася й з гарчанням схопила гаманець. Розкрила його, злічила зуби, стиснула їх у блідому кулаці. Вона глянула на чоловіка, і на якусь мить місце жаху заступив гнів. Довелося переборювати жагу додати до колекції ще і його зуби.